Посестри. Часопис №42 / Герої та всі інші  

Сергій Жадан. Інтернат. Переклад польською: Міхал Петрик. Воловець, видавництво «Czarne», 2019. 

Про книжку «Інтернат» Сергія Жадана написано вже досить багато. У Польщі не бракувало переконаних в тім, що це – непересічна книжка, так само як і порівнянь: із «Дорогою» Кормака Маккарті; «Маленьким Апокаліпсисом» Тадеуша Конвіцького, і навіть із «Божественною Комедією» Данте Аліг'єрі.  

Роман Жадана вартий уваги і надзвичайно значущий передусім тому, що описані в ньому події відбуваються в охопленому війною Донбасі. Це означає, що роман стосується реальних подій, а на додачу – якщо зважати на точку зору сучасного польського читача – розташований неподалік як у часовому, так і в просторовому сенсах. Жадан, описуючи війну, її атмосферу, загрозливість, руйнівну силу, – фіксує справжній її образ. Тому що він переконався в її реальності безпосередньо, на власному досвіді.  

У хаосі протистояння Жадан звернув увагу на так званих звичайних людей, цивільних, що були вплутані у війну, хоча доволі часто вони не знають, до якої саме зі сторін конфлікту пристати, і про жодну з них не хочуть навіть висловлюватись.  

Письменник так увічнив їх у начерку «Як я писав Інтернат. „Лада” з труною на даху»: 

«Старенькі жінки, що протягом усього життя мешкали у тих шахтарських місцевостях, котрі радше ніколи не виїжджали за межі своїх житлових масивів і які завдяки похмурому повороту долі опинилися нині у переламному історичному моменті, стояли і намагалися старанно переговорити історію, намагалися переконати її в тому, щоб вона змилосердилась, не вбивала їх, не нищила решток їхнього світу. Безпорадна спроба розмови з катастрофою, демонстративна відмова від будь-якої відповідальності – ми не маємо з цим нічого спільного, ми нічого не знаємо, ми нікого не підтримуємо, перекажіть там, скажіть їм.  

[…] Саме колись тоді, тієї першої воєнної зими, я зрозумів, про кого хочу писати. Власне, про тих жінок, котрі вперто роблять вигляд, що смерть, котра мешкає на тому самому прогоні, не має з ними нічого спільного».  

Головним героєм роману Жадан зробив 35-річного Пашу, котрий, як виявиться, насправді – антигерой. Під час читання «Інтернату» ми напрочуд добре з ним знайомимося: дізнаємось не лише про його вчинки та думки тих трьох днів, протягом яких розвивається дія роману, але й також про те, що він робив і про що думав у минулому. 

Ми б не назвали Пашу успішною людиною. Він працює вчителем, однак виконує свої обов'язки без ентузіазму (який міг би надати сенс його життю); лише для того, щоби працювати у бюджетній сфері. Про це нас інформують уже на початку:  

«Хоча ось Паші нарікати гріх: який-не-який бюджетник. Так-так, думає Паша, […], який-неякий бюджет, який-не-який бюджетник».  

Також він уникає, немов жінки з процитованого вище фрагменту з начерку Жадана, відповідальності – і не лише під час війни: він уникає її здавна, в житті як професійному, так і в особистому.  

Він навіть за свій клас не відповідав, звик списувати все на дитячу ініціативу та самостійність. І вдома ні за що не відповідав. Удома за все відповідала сестра. 

Коли йдеться про ситуацію, в якій слід було б мати якусь позицію, бути чиїмось прибічником, відповідати за когось або щось, Паша ховає голову в пісок. Так, як під час підготовки до виборів: 

«[…] минулої осені, на виборах, до нього підкочувались з міста, з команди одного з кандидатів, просили агітувати за них. Паша відмовився. Грошей вони не пропонували, сказали: Павле Івановичу, ви ж за ідею? Я безпартійний, відповів на це Паша». 

Коли війна перетворюється на факт, Паша не воює за жодну зі сторін – він звільнений від обов'язку воювати на фронті, тому що у нього парез руки. Відносно спокійне життя, навіть під час війни, можливе завдяки посвідченню вчителя: варто його пред'явити – і представники обох сторін конфлікту дають йому спокій.  

Паші не щастить із жінками. Під час трьох убивчих днів – тобто часу дії роману – Паша не раз згадує свої стосунки з Мариною, яка пішла від нього на початку війни. Це були складні стосунки – точніше, Паша так про них думає (використовуючи при цьому невласне пряму мову):  

«Найгірше, що Паша більше нічого не міг від неї приховати, вона дивилася на нього зблизька, вона все дуже добре бачила. […] Бачила, як він ставиться до старого, як не може домовитися з ним про найпростіші речі. Бачила, як він боїться сестри. Бачила, як він ховається від племінника. Як тихо ненавидить свою директорку, як ігнорує своїх учнів. Бачила, що він просто не знає, як бути з нею, як із нею говорити, як із нею спати. Жив так, ніби коїв тяжкий злочин безпосередньо на очах потенційного свідка, який свідчитиме потім безжалісно й холоднокровно, не забувши жодної деталі, не пропустивши жодного епізоду». 

Під час читання спогадів про складний зв'язок із Мариною читач дізнається також і про те, що Паша мав складні стосунки власне з усіма. Рефлексуючи, Паша зізнається в цьому перед самим собою:  

«[…] завжди відкладаю все на потім, завжди не вистачає часу на найважливіше, на найголовніше, завжди від усього ухиляюсь, відходжу вбік, не маю сміливості говорити, що думаю, і думати, що хочу, коли це все вже закінчиться?» 

Ось такому героєві, а радше – антигероєві Жадан довірив місію, гідну супергероя: завдання прорватись крізь місто, в якому шаленіє війна, і перевезти племінника з інтернату додому, у спокійніші передмістя. Місія триває протягом трьох днів, трьох убивчих днів, під час яких Паша переживає пекло – спершу сам або з випадковими товаришами по нещастю, а пізніше – з підлітком-племінником, якого він називає «малим». 

Читаючи «Інтернат», ми знайомимось, окрім двох головних героїв, із цілою галереєю особистостей. У ній представлені, звичайно, типи, схожі на Пашу, що уникають відповідальності та обов'язку стати прибічником однієї з воюючих сторін – до них слід долучити Валеру, фізрука, якого Паша зустрів у школі-інтернаті. Власні переконання той сформулював у такому монолозі:  

«Ось чому я залишився, не втік? Тому, що мені немає чого боятись. Я ніколи нікуди не ліз. Я просто робив свою роботу. Чого мені боятися? Згоден?»  

Можливо, Валера тихцем сприяє одній зі сторін конфлікту, тому що він залюбки згадує як райські ті часи, коли Україна ще не була незалежною країною. Ми бачили таких людей, що сумують за комунізмом і СРСР, також і на польських подвір'ях. Усіх їх представляє фізрук, коли говорить:  

«Знали: нічого нам не буде. Полякають-полякають – і відпустять. Тому що за нами стояла ціла країна. З фабриками, заводами, шахтами та партійною програмою».  

Особистостей, котрі поводяться так, щоб заслужено називатись героями, у цьому романі небагато. Такою «героїчною героїнею» є, безсумнівно, Ніна, директорка інтернату, в якому перебував малий. Ніна знає, кому саме на цій війні бажає успіхів. Не боїться дорікнути людям типу Паші та фізрука звичайним боягузством, на якому заснована їхня «неупередженість». Не боїться вона також трішки їх налякати:  

«Стріляють, – погоджується Ніна, – тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, […], не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик». 

Було б помилкою вважати, що Сергій Жадан створив чорно-білий світ із пласкими одновимірними персонажами. Фізрук в «Інтернаті» наважується на героїчний вчинок, захищаючи Ніну від нападу та погроз якихось типів, яким не подобались її переконання (про що він натякає Паші).  

Як склалися під час війни долі Валери і чи справдилися прогнози Ніни – не говоритиму: про це можна довідатись, читаючи «Інтернат».  

Згадаю, натомість, про те, що, описуючи персонажів драми, яка розгортається в Україні та в романі, Жадан інколи використовує гротеск. Читаючи ці гростескні епізоди, мимоволі пригадуєш описи персонажів, відомі завдяки творам іншого письменника, який, врешті, походив із батьківщини Жадана. Йдеться про Миколу Гоголя.  

Важко лишитися байдужими до неймовірної комічності, уособленої певними персонажами автора «Інтернату», а ще важче опиратися враженню, що поруч із ними присутній дух Гоголя. Ось, наприклад:  

«Першим іде приземкуватий, ніби натоптаний чимось, із жорстким волоссям і світлими, вигорілими на сонці очима. Схожий на начальника, але такого, колишнього, без підлеглих. У камуфляжному бушлаті з коміром із якогось дохлого бобра, у випрасуваних, зі стрілкою, брюках, заправлених у сині гумаки. А за ним іде другий, зовсім молодий, сопливий якийсь, із червоними, злими й припухлими очима. Наче всю ніч грав на комп’ютері і до того ж програв. Рухи нарвані, хода ламана, куртка з якимись блискітками, взуття дитяче – зелені кросівки, потемнілі від води».  

Гротеск у Жадана сусідить із поетичними описами. Його автор використовує найбільш охоче – як зазначалось вище – для описів персонажів; натомість поетичність застосовується переважно для опису краєвидів. Через це люди в «Інтернаті» кумедні, інколи – жалюгідні, а краєвиди – розкішні (навіть якщо небезпечні):  

«Зима стоїть на кожному перехресті, відбивається в кожному темному вікні, проступає на дахах і схилах. І все те, до чого він звик, що він так добре знає, наповнене зимою, як торба листоноші газетами».  

Якщо йдеться про поетичність, то обов'язково слід зауважити, що Сергій Жадан – не лише прозаїк, але й поет. Це очевидно в «Інтернаті», в тексті якого зустрічається не одне неочікуване, дивовижне порівняння, не одна смілива метафора.  

Якщо ж йдеться про людей, описаних у романі, конкретно про згаданих вище „цивільних людей”, яких можна назвати колективним героєм «Інтернату», – то вони тут доволі часто представлені як громада, вражена воєнними реаліями; як люди, що ховаються від війни.  

На жаль, від війни тяжко сховатися: людей постійно примушує панікувати відлуння вибухів, пострілів звідкілясь; новини, що їх приносять щойно прибулі до громадських сховищ – тобто вокзалів та підвалів (а також до інтернату). За кожним крок у крок іде смерть. Паша відчуває на собі її погляд, її трупний запах, її присутність.  

Паша під час своєї тяжкої подорожі до та з інтернату пережив тяжке випробування. Через воєнні обставини він не раз був змушений до переоцінки власних слабкостей. Не раз мусив взяти на себе відповідальність – не лише за малого, але й за інших товаришів по нещастю, наприклад, на вокзалі – за жінок, дітей і літніх людей. Збіг обставин і любов до малого, а також тривога за нього диктували йому вчинки, котрі я насмілюся назвати героїчними.  

Паша вийшов із воєнного випробування переможцем (виявилося ж бо, що він є динамічним персонажем). Заслужив на захоплення, повагу і – що найважливіше – довіру малого. А також на моє – а я представляю хіба що якийсь відсоток читачів – визнання.  

А інші? Питаю переважно про тих, хто не викликав симпатій читачів, кому далеко до абсолютних героїв. Замість оцінювати їх одразу – перевіримо, що в уже процитованому начерку («Як я писав Інтернат») написав про них Сергій Жадан, застерігаючи від надто поспішно проголошених вироків:  

«[…] війна – не лише зло; війна також занадто близько до нас. Смертельно близько. І вона неочікувана. Тому коли вона починається, ти просто не можеш знати, як ти поводитимешся. Яким саме представником „цивільного населення” ти станеш? Спокійним, істеричним, наляканим, вмотивованим? Війна позбавила нас не лише звичних моделей поведінки – вона вириває з-під ніг нашу землю, позбавляє нас нашої сутності, вимагаючи, щоби ми робили те, до чого не звикли, і були такими, якими ми не завжди готові бути». 

Особливо переконливо ці слова звучать для польських читачів, для яких, до речі, створено цей начерк Жадана. Війна, яку він описує, триває як у переносному, так і в буквальному сенсі, небезпечно близько від нас.