Посестри. Часопис №42 / Дзяди. Видовище. Частина І
Деякі дослідники припускають, що ця незавершена частина писалася перед появою частин ІІ та ІV. Між тим, літературознавець Конрад Гурський, як здається, переконливо доводить, що вона створювалась пізніше, приблизно на межі 1922–1923 років. Див: Czas powstania I czesci “Dziadow”// Gurski Konrad. Mickiewicz: Artyzm i jezyk. – Warszawa, 1977. – S. 57–69.
Праворуч на сцені – дівчина в самотній кімнаті, де зліва безліч книг, фортепіано, вікно в поле, а справа – велике свічадо, свіча, що згасає на столі, де також розгорнута книга (роман «Валерія»)
Популярний свого часу роман баронеси Крюденер (1803), в якому йдеться про духів коханців, призначених одне одному божим промислом, та про інші уявлення, близькі персонажам Міцкевича (герой роману, до речі, має ім’я Густав). [1].
ДIВЧИНА (підводиться з-за столу)
Недобра свічка ти! Ще б трішки погоріла!
Не дочитала я – тепер заснуть несила!
Я вами, Густаве й Валеріє, живу,
Ах, часто снилися мені ви наяву,
Чи довго буде так, Бог відає святий!
Сумна історія! I висновок сумний!
(По паузі, невдоволено.)
Адже все ясно й так, без дальшого читання!
Хіба що інше тут (показує на землю)
подібне жде кохання?
Валеріє! З усіх жінок в юдолі цій
Ти гідна заздрощів! Тебе кохав такий,
Що інші мріють вік про нього, та даремно,
Й таких, як в нього, рис шукають скрізь недремно,
I дослухаються до різних голосів,
Аби вловити тон, щоб душам їх бринів.
Та зір Медузи в них – все в камінь оберта
Медуза – в античній мітології старша із трьох сестер Горгон, ревучих змієволосих чудовиськ, здатних обернути в камінь того, хто стрічався з якоюсь із них поглядом. [2],
Слова студеніші, як восени сльота!
Щодня під враженням від суєтних подій
Вертаю в самоту, у світ книжок і мрій,
Немов закинутий на острів мандрівець
Можливо, образність цього та кількох наступних рядків навіяна романом англійського письменника Даніеля Дефо (бл.1660–1731) «Робінзон Крузо» (1721). [3],
Що зрання сходжує його з кінця в кінець,
Шукає ближньої істоти, та намарне,
Й сам ночувати йде у житло незугарне.
Шаленець, хай до стін зізнається в коханні
Й не торга ланцюга, щоб той дав спокій рані.
Навіки замкнені!.. Привіт вам, стіни голі!..
Зуміймо в’язнями стать зі своєї волі –
Чи вдасться? Мудреці були колись великі,
Шукали в самоті коштовності та ліки
Й трутизни, ось і ми, безвинні чародії,
Шукаймо і свої отруюймо надії.
Як віра повелить нам з ними жити далі
У вірі вважається великим гріхом пришвидшувати власну смерть. [4],
Сховається душа в мудрецькім причандаллі.
Дасть, може, й цей загин чудесне воскресіння,
В Елізій вкаже путь
Елізій (Елізіон, Елізіум) – в античній мітології – блаженна земля на краю світу, країна вічної весни, де можуть перебувати лише герої і праведники. [5], у благосне проміння.
А в тінях лишимось, у цім чуттєвім світі, –
В нудній буденності нам доведеться скніти.
Між тіней? На землі не знали ще таких,
Що міцно зв’язує примара смерті їх?
Їх душі породив слів поетичних чар,
Їм обрисів надав плин дивовижний хмар...
Ні, думкою про це природи не ображу,
Хулою на Творця себе я не зневажу.
Світобудова всім тілам і душам мати,
В ній всім призначено істоту ближню мати,
Є з чим єднатися і променю, і звуку,
Де творять барва й тон гармонії сполуку.
Пилинка в обширах блукати рада,
На серце атома близького врешті пада;
Лиш серцю чулому в довічній самоті
Лишатись випало, неначе сироті,
Хоч серцем цим Творець нагородив мене,
Ніхто з юрми його не взнає, не збагне!
Все ж мусить бути десь, хоч на краю землі,
Хто принесе йому вітання на крилі!
Порвати б хмари ті, що розділяють нас,
Хоч перед смертю нам злетітися, хоч раз,
Хоч слова, погляду, достаньо навіть миті,
Лишень дізнатися, що ми жили на світі.
І враз душа, яка іще тріпоче в тілі,
Де їй розкоші всі отруєні, немилі,
Із пустки темної чудесним стала б раєм!
Розкриєм душі ми, взаємно їх пізнаєм,
І все, що у думках високістю іскриться,
І кожна чарівна сердечна таємниця
Вмить явиться очам коханої істоти,
Як вийняті з грудей коштовності-чесноти.
Тоді у спогадах могли б ми оживити
Минуле; майбуттю – в передчуттях радіти,
І починаючи з дня нинішнього хвилі,
Поєднуючи все, жить в повноті і силі.
Були б, як марева, що їх ясна роса
Весняним ранком шле в високі небеса,
Легкі й невидимі, але зберуться в хмари
Й між зорями нові запалюють стожари.
Ліворуч в театрі входить хор селянок зі стравами й напоями;
на чолі хору поважний старець.
ВІЩУН
Темно всюди, глухо всюди,
З чуйним вухом, пильним оком
На обряд спішімо, люди,
З тихим співом, вільним кроком;
Не колядки повнять груди,
Скорбні співи забриніли;
Не до двору з новим роком –
Йдем зі слізьми на могили.
ХОР
Поки темно, глухо всюди,
На обряд таємний, люди.
ВІЩУН
Поспішаймо, тільки тихо,
Поза церквою і двором –
Ксьондз в обряді бачить лихо
Християнське духовенство, не вітаючи поганських традицій, одначе слушно підпорядковує найбільш живучі з них церковній ідеології. Це стосується і ставлення до Дзядів. Невипадково в первісному варіанті ІІ частини обрядом верховодив ксьондз. Одначе у ХVІІІ ст. під впливом ідей раціоналізму явища такої адаптації ставали рідшими, що й відзначено в передмові, вміщеній перед ІІ частиною, та враховано в її остаточній редакції, як і в ІV частині. Це, як бачимо, дається взнаки і в І частині. Наведений рядок, як і інші подібні рядки І частини, як слушно зазначає Конрад Гурський, не могли з’явитися перед написанням початкового варіанту ІІ частини, їхня поява підготовлена образом поміркованого ксьондза з ІV частини. [6],
Пана не збудімо хором.
То мерці у вільнім колі,
Віщунові завжди раді,
А живі у панській волі,
Цвинтар у церковній владі.
ХОР
Поки темно, глухо всюди,
Слід обряд вершити, люди.
ХОР МАЛЮКІВ (до дівчини, див. «Романтичність»
Хор малюків звертається до героїні балади А. Міцкевича «Романтичність», невтішної Катрусі та до інших юних розпачливиць, у яких смерть забрала коханців. [7])
Руки ламати й плакати годі,
Нащо дівочій в’янути вроді?
Іншим очиці зіницям блиснуть,
А руки іншу правицю стиснуть.
Голубка й голуб летять високо,
Ще вище орлик – націлив око
Ці рядки, ймовірно, навіяні авторові однією з українських народних пісень про голубину пару, яку розлучає орел. Наводимо для прикладу одну з них: Ой під горою, під кам’яною – Там сидів голуб із голубкою. Цілувалися, милувалися, Сизими крильми обіймалися. Налетів орел з-за чорної хмари, Розбив-розлучив голубів з пари. Голубка ходить, жалібно гуде, Що вже з голубом жити не буде. (Українська народна творчість. Балади: кохання та дошлюбні взаємини. – Київ, 1987. – С. 152). [8];
Голубка лине й не озирнеться,
Поглянь, чи слідом твій милий в’ється.
Не плач намарне, покинь зітхання,
Бо вже воркує нове кохання,
На шиї вінчик, на ніжках шпори,
А скрізь по пір’ї горять узори.
З любистком ружа край оболоні
Разом духмяні склали долоні,
Та залишилась по косовиці
Без чоловіка – гірко вдовиці.
Нащо ці сльози, нащо зітхання?
З нарцисом ніжним славне кохання,
Між польовими сяє квітками,
Як місяченько поміж зірками.
Руки ламати й плакати годі!
Нащо дівочій в’янути вроді?
Плачеш, та вже він оком не блисне,
Вже він твоєї ручки не стисне.
З хрестиком тьмяним в нього правиця,
Тільки на небо здатен дивиться,
Церкві на нього дай, мила вдово,
Нам нині сущим дай гарне слово.
(До старця.)
Старче поважний, годі тужити,
З тугою в серці болісно жити,
Ти для нас приклад – шаною повні,
Юні цінують ради коштовні.
З дуба спадають шати темнаві,
Тіні благають квіти і трави...
– З новим не знаюсь я поколінням,
Може, вороже лагідним тіням,
Інші зростали трави і квіти
В прихистку в мене – час не спинити!..
Ці нарікання зовсім даремні.
Хто давні роки згадує темні?
Тим одквітати, цим проростати,
Хтось, може, й ліпший, важко сказати.
Оберігай же сущу окрасу,
Вгадуй в нас відсвіт давнього часу.
Годі зітхати в марній печалі,
Люд і вмирає, й житиме далі,
Щастя не все ж бо згасло в могилі,
Тут ще для тебе люди є милі.
Тож утішайся радістю з ними,
Будь не з мерцями – з нами, живими.
ВІЩУН
Хто в життєвім прагнув полі
Йти нехитрими стежками,
А зазнав лихої долі,
Бо стрівавсь лише з тернами;
Хто на схилі літ в тривозі,
Битий скрутою тяжкою,
Вже забув мету в дорозі
Й хоче тільки супокою;
Хто вдивлявсь в огні високі,
Марив про зорю надземну
І не знав землі, аж поки
В прірву не потрапив темну;
Хто в печалі оживити
Прагнув давню згаслу днину,
Хто жадав собі явити
Дня прийдешнього картину;
Хто свої дочасно квіти
Рвав, а вже цвісти несила,
Мружив очі, щоб хоч снити
Тим, чим дійсність обділила;
Хто лиш мріяв хворобливо,
Мучив сам себе уміло,
Хтів торкнуть руками диво,
А воно в душі бриніло;
Хто в полоні заповіту,
Хто в майбутнє серцем лине,
На могилу йди зі світу,
Не мудрій – віщун там стріне!
Темних таємниць доволі,
В пісні й вірі їх світання,
З нами, в кого в душах болі
Мета обряду, описуваного в І частині, не так заспокоїти душі померлих, як заспокоїти душі живих; очевидно, що одна мета не перечить іншій. [9],
В кого спогади й жадання.
ДИТЯ
Заблисло, де костьол... Вертаймося до хати...
Як страшно! Почало по лісі щось волати.
На цвинтар завтра вже. Тобі своїм звичаєм
Молитись, а мені вбирать хрести розмаєм.
Так начебто в цю ніч слід мертвим бути з нами,
Не знаю зовсім їх, не пам'ятаю мами,
У тебе ж зір слабкий і вдень, отож даремно
В давно не бачених вдивлявся б – дуже темно.
І слух слабкий. Згадай! Минуло дві неділі,
Коли сусіди в нас і родичі сиділи
В твій день народження, ти серед них мовчав,
Їх запитань не чув, їм не відповідав.
Нарешті запитав, чого таке зібрання
У несвятковий день, чи скоро вже світання.
Ми ж з днем народження прийшли тебе вітати,
Невдовзі смеркло, ніч лише розкрила шати.
СТАРЕЦЬ
Відтоді все пливли й пливли за днями дні!
Знайомі береги лишив я вдалині,
Все найдорожче час в своїм втопив бездонні,
Всі ваші голоси обличчя і долоні...
Обличчя, що кохав з дитинства їх, і руки
Пестливі й лагідні, і милі серцю звуки –
Все згасло, відгуло, все стерлось нанівець,
Хтозна, між трупів я чи сам такий же мрець.
Лишаю інший світ, ніж той, що був застав;
Нещасний, хто в свій гріб частинами вростав!
Твій голос, внуку мій, моя остання втіха,
Мов пісня вмерлої бринить малому стиха
Й він звуки матері повторює й квилить.
Але ж і ти мене в якусь покинеш мить.
Сам піду – хто живих не чує в день ясний,
В могильній тиші свій, там бачить в час нічний.
Не заблуджу, ходив не раз по цій дорозі,
Спочатку ось, як ти, дитино, у тривозі,
А потім хлопчаком з цікавості й охоти,
А потім з тугою... Ні туги, ні скорботи
Тепер нема... Що ж є? Ось поклик вчув новий...
Сам не збагну, інстинкт, напевно, гробовий.
Дійду!.. Ворожить щось у серця глибині –
Не треба буде йти назад ні з ким мені.
Тобі ж за послуги віддячу до розлуки,
Йди, сину мій, сюди, схилися, склавши руки.
Нагородив мене Бог келихом життя,
Великим і гірким надміру для пиття,
Як милість Господа завважує ясна
Терплячість, з котрою все випито до дна,
Прошу віддячити за це лише одним:
Хай зможе мій онук померти молодим!
Бувай здоров! Стривай, дай руку ще потисну!
Ще б голос твій почуть! А заспівай-но пісню
Улюблену. Не раз виспівував завзято,
Як в камінь юнака було колись заклято
Легенди про людей, обернених у камінь, досить поширені у фольклорі. Міцкевич використав подібний мотив також у баладі «Рибка». [10].
(Співається пісня.)
ЗАКЛЯТИЙ ЮНАК
В замку виламавши брами,
Біг Твардовський під склепіння
Твардовський – постать легендарного чорнокнижника, з яким пов’язано чимало народних легенд та переказів; Міцкевич звертається до образу цього характерника також у баладі «Пані Твардовська». [11],
В вежах був, спускався в ями:
Чари там, жахні видіння!
Ось печера загадкова,
Тут – яка чудна покута! –
При свічаді юнакова
Постать ланцюгом прикута.
Опинилася людина
В зачарованому колі,
Раз-у-раз її частина
Каменем стає поволі.
Груди вже з твердої брили,
А обличчя ще іскриться
Сяйвом мужності і сили,
Світить чулістю зіниця.
– Хто ти, – вимовив заклятий, –
Що здобув цей замок сміло,
Де в стількох став меч щербатий,
Де стільком не таланило?
– Хто я? Світ тремтить сльозою
Від моєї шаблі й слова,
Вкритих доблестю й хвалою:
Славний лицар із Твардова.
– Із Твардова?.. Щось нікому
Це ім’я було незнане
Ні на полі бойовому,
Ні коли турнір нагряне.
Втрапив я у давню пору
До темниці-домовини,
Ти ж зі свіжого простору,
Розкажи мені новини.
Чи Ольгердова десниця
Підійма в Литві знамена
Ольгерд – великий литовський князь у ХІV ст., батько Владислава Ягелли. [12],
Як раніше, німцю мститься,
Душить степові племена?
– Ах, минуло років двісті,
Як нема його на світі,
Шле Ягелло
Князь Зигмунт Старий. [13], правнук, вісті
Про походи знамениті.
– Що я чую? Ще два слова:
Мандрував, можливо, витязь,
Славний лицар із Твардова,
Там, де наш хлюпоче Світязь?
Чи тобі не говорили
Там про Порая міцного
Порай – ім’я лицаря; як знаємо з «Пана Тадеуша» (книга ІV), зображення цього лицаря з митрою (княжою шапкою) було родинним гербом Міцкевичів. [14],
Про ясну красу Марилі,
Що миліша всіх для нього?
В нас між Німаном рівнина
І Дніпром, на ній не знана
Ні така значна людина,
Ані чарівна кохана.
Не питай. Це часу трата.
Вирву я тебе з граніту,
Сам побачиш, чим багата
Широчінь ясного світу.
Знаюсь я в чаклунстві й радо
Звію силу цього чуда,
На друзки строщу свічадо,
З тебе вмить спаде полуда...
Гострий меч злітає птахом,
Що вціляє жертву з неба;
Але враз гукає з жахом
Лицарю юнак: – Не треба!
Краще зі стіни забрати
І мені віддати в руки,
Сам скрушу кайдани, грати,
І мої скінчаться муки...
Взяв, поблід, зітхнув нерадо,
Вмився сліз потоком плинним
І поцілував свічадо –
І зробився весь камінним.
ХОР ЮНИХ
Юним наказав стояти
Тут віщун, на півдорозі,
Там сільські біліють хати,
Там могили в верболозі.
Між колискою й труною
Ще зеніт, життя чудове
Поміж радістю й журбою
Посередині, братове!
Під сільські не вернем брами
Й не підем слідом громади,
Тут справлятимемо Дзяди,
Швидко ніч мине з піснями.
Хто вертається, питаймо,
Хто на свято йде, вітаймо,
З боязких знімім тривогу,
Мандрівцю вкажім дорогу...
Смеркло вже, побігли діти,
Йти старим, хоч і кректати,
Але сонцю знов світити,
Дітям і старим вертати.
Перш ніж дітям посивіти,
А старим лягти в могилі,
Їм не раз ясні привіти
Принесуть веселі хвилі.
Але хто з нас в юнім цвіті
Не розводить жваво плечі,
Тільки ж думи молодечі
Й серце не на цьому світі.
Хто у нетрях, мов звірюка,
Мов кажан, в нічнім зеніті,
Мов упир, до гробу стука
З серцем не на цьому світі.
В юні дні кому бриніли
Тужні співи, їх не кине,
Хто відвідає могили,
Той для світу вже загине.
В церкву вам, дорослі й діти,
Хліб нести й молитви треба,
Нам – журитися й радіти
Серед шляху просто неба.
ПІСНЯ СТРІЛЬЦЯ
Написана на мотив хору мисливців – одного з коронних номерів славетної опери К. М. Вебера (1786–1826) «Вільний стрілець» (прем’єра відбулася в Берліні в червні 1821 р.) [15]
Горби та долини,
Ліси й пасовиська,
Пси жваво гнуть спини,
Ріг трубить і блиска.
Кінь землю ударить,
Летить швидше птиці,
А зброя затьмарить
Громи й блискавиці.
Безжурний щасливець,
Мов лицар змагання,
Відважний мисливець
Почав полювання.
Шлють гони сміливцю
Вітання найдужчі,
Гей, слава мисливцю,
Володарю пущі.
Чи в хащі дрімучі,
Чи в небо стрілою,
Вмить пір’я, мов тучі,
Вмить кров ллє рікою.
Хто сміло в безмежжі
Стрівавсь з одинцями,
Хто кудли ведмежі
Стелив під ногами?
Хто хитро гнав роєм
Пернаті племена
Й раптовим брав боєм
Їх крила-знамена?
Шлють гони сміливцю
Вітання найдужчі,
Тож слава мисливцю,
Володарю пущі!
Тож далі і далі, в прірву троп,
В троп, в галоп, все далі і далі...
Тож далі і далі, в прірву троп,
В троп, в галоп, гоп-гоп!
ГУСТАВ
Я пісню вполював! Не запалають гнівом
Мисливці, що назад вернувся без звірини.
Вернусь і зараз же їх зачарую співом.
Все ж де я опинивсь? Ні сліду, ні стежини.
Гай-гай! Ну й глушина! Ні пострілу, ні гуку.
Це ж віщий запал так завжди приносить муку!
За музою погнавсь
Музи – в античних часах божественні покровительки мистецтва; відтоді - символи творчого натхнення. [16]. З облави вийшов... Тисне
Мороз... Розкласти слід вогонь – як він заблисне,
А хтось, можливо, ще, блукаючи, бреде,
То світло полум’я докупи нас зведе.
Путь швидше знайдемо.
О приятелю мій!
Навряд чи десь іще мисливець є такий,
Щоб з лісу задивлявсь на хмари кучеряві,
З хортами полював на чарівні галяви.
Мисливці мають ціль означену, одну,
Не блудять, бо земну полюють дичину!
З безжурним серденьком вони, з пітним чолом
Веселий день скінчать в розмовах за столом.
Всяк лічить, що здобув, ще й те, що завтра звіда,
І скільки влучив сам, і промахи сусіда,
Кепкують голосно, шепочуть щось у вуха,
Говорять геть усі, й лиш дід уважно слуха.
Як врешті-решт уже надокучають лови,
То до сусідочок – там усміхи, розмови.
Не раз любов стрільця, мов мандрівна пташина,
Майне й зведе серця... Спливає так година,
І тиждень, врешті рік... Так є і так було,
Й так буде, скільки б днів чи тижнів не спливло.
Щасливі! Чом це все мене не звеселя
Я з ними рушив... Що ж мене жене в поля?
Не прагну я забав – тікаю від нудоти,
Не розкоші люблю мисливські, а турботи,
Люблю думок або ж принаймні місця зміну,
Тут мрій моїх ніхто не зауважить плину,
Раптових сліз, котрі хтозна-чого наринуть,
Пустих зітхань, котрі хтозна-куди полинуть.
Не до сусідочок! На вітер, в гай, туди,
В мрій плеса!..
Дивна річ! Та враження завжди,
Мов бачить, чує хтось і сльози, і зітхання,
Й круг мене, наче тінь, не припиня кружляння.
Не раз у тихий день щось шелестить на ниві,
Мов німфи ніженьки летючі й тріпотливі
Німфи – давньогрецькі духи джерел і водойм, лісів і гір в обрисах чарівних юнок. [17],
Гойдаються квіток голівки загадкові,
Мов хтось торкає їх... Бува не раз в алькові
Читаю в самоті; з рук раптом книжка пада,
Глядь – постать промайне легка проти свічада,
І щось мені шепнуть її вітристі шати.
Не раз нічним думкам запрагнеться літати,
Зітхну і щось подасть зітханню знак життя,
Заб’ється серце й вмить відчую ще биття,
Чи й слово забринить, хай невиразно, глухо,
Мов мушки лет нічний, ласкаво ніжить вухо!..
Засну в світлистій млі, у висях виграва
Яса, хоч обрисів чітких не набува;
І чую блиск очей, і усмішку обличчя!
Дочко самотності, ну де ж ти, таємнича?
Хай твій дух вбереться в тіло,
Хоч би в те, що вкрай змарніло,
У серпанок веселковий
Чи ясний кришталь струмковий!
Блиск твоєї поволоки
Хай в очах стоїть без краю!
А вуста хай роки й роки
Поять слух відлунням раю!
Сяй, хай сонячна зіниця
Меркне, як твій зір іскриться,
Спів сирени все миліше
Сирени – давньогрецькі зловісні демонічні істоти, жінки-птиці, які чарівним співом приваблювали морських мандрівців до скелястих берегів, прирікаючи тих на загибель. Тут начебто маємо абстрагування від зловісної суті цих істот і наголос на їхньому чарівному співі. Але все ж, коли зважити на нещастя, які не раз приносить оспівана автором палка любов, ця антична ремінісценція виглядає не такою вже й випадковою. А. Міцкевич намірявся завершити І частину, але цього свого наміру не здійснив. Однак з логіки сюжету. Який досить виразно проступає з начебто довільно поєднаних фрагментів, не важко уявити собі сцену зустрічі Дівчини і Густава в ніч Дзядів. [18]
Ясні мрії хай колише!
Ах, де ти?.. Од людей не жду привіту.
Ах, будть зі мною ти, зречуся світу!
ЧОРНИЙ МИСЛИВЕЦЬ (співає)
Надто високо, пташино, злетіла,
А чи ти певна в пружності крилець?
Глянь лиш на землю – хоч і не мила,
Скільки принад там, скільки там силець!
ЮНАК
Еге! Лунає спів! Це хто ж такий щасливець?
Озвися, брате, гей! Ти хто?
СТРІЛЕЦЬ
Мисливець,
Такий же, як і ти, хоч, може, більш меткий.
Обидва ми ловці, щоправда ти під ранок
Рушаєш у похід, а я у час нічний,
Полюєш звірину, а я – коханок.
ГУСТАВ
Для ловів кращу б міг місцину віднайти,
Втім заважати гріх, щасливої дороги.
СТРІЛЕЦЬ
Товаришу, чого так гарячкуєш ти?
Ти просто грубіян або такий з тривоги?
Закликав спершу сам, тепер давай тікати.
ГУСТАВ
Я закликав?
СТРІЛЕЦЬ
А хто ж по лісі став гукати?
Що саме, я не вчув, але луною далі
Озвались, принесли гіркі зітхання й жалі.
Мисливець досі я... Хоч юність відгула,
Зазнав пригод і літ твоїх, і ремесла.
Щось криєш ти... Слова відверті щонайкращі!
Що, завела тебе яка звірина в хащі?
Я сам блукав не раз, всіх звірів знаю, брате,
На двох, на чотирьох... Те піше, те крилате...
А ні, все ж радо б ти ішов услід звірині?
Чи не шарієшся при залегкій торбині?
Не сором молодцю вертати впорожні?
Як треба, поможу, лише скажи мені.
ГУСТАВ
Не прагну помочі чужої, ані служби,
Миттєвої вночі я не шукаю дружби
І не збагну ніяк, в чім суть усіх цих слів.
СТРІЛЕЦЬ
Що ж, розтлумачую, коли не зрозумів.
Відвертим буду я, аби повірив ти...
Простуй – де ступиш ти, до тебе з висоти
Зоріє повсякчас істота таємнича,
Набути прагнеться людського їй обличчя.
Коли тверде твоє жадання сокровенне...
ГУСТАВ
Та що ж це, Господи?.. Не підступай до мене!
