29.12.2022

Посестри. Часопис №40 / Українці та поляки: історії великої війни (за текстами переможців конкурсів «Біженці та ми. Твоя історія» та «Українці в Польщі: історія порятунку»)

Одним із постійно дискутованих питань сучасного літературного процесу в Україні є питання, чи можна писати про війну до її закінчення? Чи надання художньої форми реальним подіям не є блюзнірством щодо жертв російської агресії? Та чи можна адекватно відобразити травматичну дійсність, перебуваючи в ній? Доки тривають теоретичні суперечки, живе літературне життя саме дає відповідь на це питання: протягом 2022 року в українській літературі вже зʼявилися як художні, так і нонфікшн твори, присвячені війні, що триває. Підтримка України за кордоном та зацікавлення нашою культурою й літературою зумовили також вихід друком видань, розрахованих на іноземного читача. Безперечно цікавою й важливою в цьому контексті видається ініціатива, реалізована польським Інститутом літератури, що організував конкурс документальної малої прози для українців і поляків, даючи змогу людям поділитися власними досвідами та висвітлити події після 24 лютого в подвійній оптиці.

 

Анонсований улітку, конкурс, що відбувався за сприяння Міністерства культури та національної спадщини Республіки Польщі, підбив підсумки 4 грудня 2022 року. Учасником чи учасницею конкурсу могли стати українці, які пережили досвід біженства, знайшовши прихисток у Польщі, та поляки, які були чи є причетними до волонтерства або надали житло врятованим від війни. Говорячи про засади конкурсу, директор Інституту літератури Юзеф Марія Рушар наголошував, що це не мусить бути змагання для професійних літераторів, але для всіх, хто хоче поділитися своїм досвідом, зафіксувати «ламання барʼєру, взаємне пізнання себе та своєї культури, стирання упереджень» у формі щоденника, спогаду, репортажу та ін. Видається, що така форма роботи з травматичним матеріалом є оптимальною на сьогодні, адже дозволяє зберегти емоції, що з часом можуть зазнати витіснення.

 

Хоча результат конкурсу не варто вимірювати кількісно, цікаво, що на польську частину, яка мала назву «Біженці та ми. Твоя історія», було подано близько 170 творів; на українську – вона називалася «Українці в Польщі: історія порятунку» – 74 тексти. До «українського» журі ввійшли письменниці Таня П’янкова, Валентина Семеняк та Юлія Бережко-Камінська; твори, подані до польської секції, оцінювали письменники й  журналісти Адам Лешкевич, Патрик Косенда та Мацей Квасневський.

 

Було відзначено велику кількість текстів, однак далі ми поговоримо про шістьох переможців, тобто авторів і авторок, що здобули три перші місця в українській і польській номінаціях. Як і у випадку зі складом журі, гендерного паритету було дотримано в тому, що в польському конкурсі переможцями стали чоловіки, а в українському – жінки. Тож із них і почнемо.

 

Олена Демір, Роксолана Жаркова та Катерина Девдера мають досвід художньої творчості. В їхніх послужних списках – перемоги в літературних конкурсах, участь у культурному житті в Україні та за її межами. Двоє з переможниць після вибуху великої війни опинилися в Польщі разом із мільйонами інших українок, переживши спільні досвіди біженства. Авторка, що посіла перше місце конкурсу, Олена Демір, зараз мешкає в Туреччині, тому її історія «Війна, порятунок і радикальна небайдужість» записана зі слів українських біженців.

 

Тексти українських авторок єднає те, що вони написані на високому емоційному регістрі та показують екстремальні ситуації: якщо не на межі життя і смерті, то в кожному разі – в умовах втрати безпеки, звичного трибу існування та проблемного занурення в чужий, хоч і доброзичливий простір.

 

В оповіданні Олени Демір нарація ведеться від імені дівчини, що розповідає про свою родину. Родом із Луганська, вони 8 років втікали від війни, аби зрештою вона наздогнала їх у Маріуполі. Ця історія, поміж іншого, нагадує, що російсько-українська війна почалася не 24 лютого 2022 року, а значно раніше, і вже тоді зламала долі тисяч людей. Батько оповідачки 2014 року пішов на фронт і невдовзі потрапив у полон. Власне, оповідання має дві кульмінаційні точки. Перша – це повернення батька з полону, коли нараторка ледве впізнає його в передчасно постарілому, схудлому й скатованому чоловікові. Друга – це тритижневе перебування родини в маріупольському підвалі, на межі людських можливостей, у стані, який важко передати на письмі:

 

Місто догорало у вогні вибухів, конало від голоду, благало про допомогу. Ми щодня вмирали по підвалах і молилися, щоб цього разу прилетіло не до нас, але не до нас не означає в нікуди. Кожен вибух забирав сотні наших життів. Паніка пропалювала наскрізь тіло і душу. Я відчувала, що тупію від страху, не розумію, що відбувається, зосередившись на розкотистому божевіллі вибухів, тільки керовані інстинктами руки гарячково шукали, за що вхопитися.

 

Фінал оповідання – ілюстрація того, що зараз ми розуміємо під «хепі-ендом»: персонажкам удається зберегти життя. Вони вибралися з Маріуполя й виїхали до Польщі, однак батько знову у війську, а їхнє майбутнє – невизначене. Героїня Олени Демір не змальовує детально перебування в іншій країні. Вона ще абсолютно очевидно живе страшним минулим і своїми травмами, і ми не можемо сказати, скільки часу знадобиться на те, щоб не подолати, а бодай стабілізувати її психологічний стан.

 

Реальні події лягли також в основу новели Роксолани Жаркової  «Калейдоскоп», тема якої, на жаль, є настільки ж актуальною, як і мало проговорюваною, – це зґвалтування українських жінок російськими окупантами. Страх і сором узагалі є тими чинниками, які зазвичай змушують жертв мовчати про факт насильства. Зґвалтування під час війни не є винятком – пригадаймо, що реальні історії німкень, які пережили цей досвід під час ІІ Світової війни, почали оприлюднюватися лише через декілька десятиліть (до речі, у всіх трьох текстах українських авторок маємо виразні паралелі як щодо політичної ситуації у світі під час ІІ Світової, так і щодо образів окупантів).

 

«Калейдоскоп» – це внутрішній монолог зґвалтованої української жінки, яка боїться можливої вагітності. Вони з подругою щойно опинилися в безпеці, їхня польська господиня, літня жінка Люцина, намагається не завдавати травм своїм українським гостям, вона терпляча й поблажлива:

 

Не дорікає, коли я відчиняю навстіж вікна, аби провітрити кімнату від війни. Коли я ще раз закидаю у пральну машину свіжовологу білизну, аби відіпрати з неї всі мої безнадії. Дозволяє не вимикати світла. У темряві відчуваю страх, сором, смуток, сердитість, сором’язливість, самотність… усі С у цьому світі обступили мене зусібіч і тиснуть горло. Сука, кричить він із піною в роті, раздєвайся, сука! Сєчас я пакажу тєбє родіну-мать! Світло вимикається. Тіло стає тунелем.

 

Попри всю цю турботу, героїні потрібно мобілізувати внутрішні ресурси, щоб подолати депресію, страх побутових предметів, відразу до їжі. Сили для відновлення персонажка знаходить в єдності з іншими жінками, які теж пережили свої жахливі досвіди, однак разом творять спільноту, готову до подальших викликів.

 

Момент переходу кордону стає в новелі символічним, адже саме тут формується ця нова ідеальна спільність:

 

А потім ми йдемо, я, Маша, Лєна, Катя, Оля, а перед нами ще сотня таких самих я, маш, лєн, кать, оль, а за нами – тисячі таких оль, кать, лєн, маш, я… Йдемо і несемо в собі наші пустелі, нашу бездомність із ключами від домів, яких майже нема на мапі.

 

На ідеях сестринства й взаємопідтримки акцентує й авторка, що посіла третє місце в конкурсі, – Катерина Девдера з нарисом «Маленькі жінки». Письменниця не змінює імен своїх героїнь і фактів власної біографії, тож у тексті бачимо постаті реальних осіб –  польської мисткині Божени Боби-Диґи, у якої нараторка зупиняється в Кракові; Еви Корнецької, директорки театру та композиторки; Божени Чинчель – власниці ресторану-винарні «Атмосфери півдня»; і – хай в епізоді миттєвої зустрічі – письменниці Ольги Токарчук («утім, мені радісно, що таке диво трапилось і що зустріла її тут. Що в цьому світі, де є війна, все ще існують книги, презентації і улюблені письменники»).

 

Кожна з цих жінок – яскрава особистість, і в їхніх портретах переважає не зображення зовнішності (хоча й це також важливо), але насамперед психологічні характеристики, змалювання світогляду та способу життя героїнь.

 

Так, Ева

…неохоче говорить про добро, яке зробила. Іронізує над політиками і боронить Конституцію. Любить свій ровер, на якому літає Краковом із в’язкою ключів, що дзвенять на барвистій шворці. Любить гарну музику й вірші Віслави Шимборської, і «Правік» Ольги Токарчук. Любить своїх дорослих синів і свій родинний Краків. Просто любить. І тому в шістдесят виглядає такою легкою і юною, як у шістнадцять.

 

Кожна з цих польських жінок не просто допомагає авторці як біженці. Вони насамперед стають подругами, навчають, дають можливість пізнати щось нове, знайти в собі приховані резерви та відкритися для можливостей. Саме це дозволяє нараторці, яка працює на безкоштовних курсах польської мови від фундації «Льох Камелот», стати таким же джерелом підтримки для українок, які шукають свого місця в новому житті: «Я приймала щедру допомогу від Божени, Еви, Боженки та інших добродійників і старалася – як могла – передавати її далі. Бути маленькою справною ланкою у ланцюжку доброти, в ланцюжку любові». 

 

Автобіографічний нарис Катерини Девдери для потенційного читача є найменш травматичним із трьох текстів‑переможців і завершується – майже як у казці – одруженням. Однак справжнє чудо тут здійснюють не чарівні феї, а прості маленькі жінки – польки й українки, що усвідомлюють своє сестринство волею обставин.

 

Тексти польських авторів у порівнянні з українськими текстами зі зрозумілих причин відзначаються меншою емоційністю, адже пишуть вони не про власний травматичний досвід, пережитий під час війни, а про взаємини з біженцями. Однак це не знижує документальної та художньої цінності цих творів, цікавих, як видається, не тільки для польського, а насамперед для українського читача. Для тих, хто опинився в ролі «uchodźca», може бути пізнавальним побачити себе, так би мовити, збоку, очима поляків. Важить також те, що переможці польської частини конкурсу не є професійними письменниками, і тому слід віддати належне їхній сміливості й щирості, які створюють особливий настрій цих текстів.

 

Перше місце серед польських учасників посів Ян Еберт із з оповіданням «Паляниця значить хліб». Оповідач і його дружина мусять відреагувати на виклик: замість 3‑4 біженців в їхньому (хай і доволі просторому) домі опинилося… 8 осіб. Не буду перераховувати всіх членів української родини, що впала на голову Янекові й Гражині, скажу лише, що на чолі групи маємо двох жінок – Марію та Злату, а крім них – трьох, сказати б, «молодих дорослих» і трьох дітей. Діти, звісно, відразу роблять у хаті гармидер, однак і господарі, і вони самі вже на першій спільній вечері відчувають позитивні емоції: «Потім їмо вечерю. Ледве поміщаємося за нашим малим столом. Душно, шумно. То добре. Бо близько. Усі потребуємо бути близько, потребуємо штурхатися, обійматися. Бути разом».

 

Деякі характеристики земляків у мене особисто викликали збентеження: наприклад, те, що, вибираючись із дому за 20 хвилин, вони взяли все важливе, включно з випрямлювачем для волосся й лампою для манікюру. Або що жінки, щойно приїхавши, перш ніж готувати вечерю… вимили вікна! (Порівняймо зі станом героїні «Калейдоскопу» Роксолани Жаркової, яка, зокрема, не могла торкатися мийних засобів, неспроможних відмити бруд війни й насильства.) Або коли Марія вирішує відразу шукати роботу, бо зараз приїде багато земляків і займуть усі місця…

 

З іншого боку, саме ці характеристики роблять образи персонажів більш реалістичними й позбавляють їх надмірної ідеалізації. Ми не знаємо, звідки походять українці в нарисі Яна Еберта, відомо лише, що від їхньої домівки – 90 кілометрів до Білорусі. Узагалі, війна в усіх трьох польських текстах лунає лише тлом – скажімо, у розмовах персонажів про трупи в Ірпені, – і головний акцент робиться не на її психологічних наслідках, а на тузі персонажів за домом, бажанні повернутися.

 

Попри всю підтримку, знайти своє місце в іншій країні вкрай складно, і це добре видно на прикладі польських текстів, що фіксують довший час перебування українців у Польщі. У фіналі есею «Паляниця значить хліб» персонажі повертаються додому. Автор чесно зізнається, що навіть коли вони ще лишалися в Польщі, але знайшли власне помешкання, сподіваних частих зустрічей не відбувалося – кожен має свій клопіт. Допомога біженцям, отже, не набуває мелодраматичного трактування «любові на все життя», хоча в тексті зворушливо й із подробицями змальовано спілкування між оповідачем і його маленьким другом Борисом, який навчає «польського тата» української мови. Саме з цих спільних уроків і походить винесена в заголовок оповідання фраза (так, тепер уже й за кордоном усі в курсі, що вміння вимовити слово «паляниця» є ознакою не-російськомовної щелепи).

 

Ян Еберт у своєму оповіданні пише також про особливу спільноту поляків, що допомагають біженцям: «Кожен, хто в якийсь спосіб потребував допомоги або сам її надавав, нам або біженцям, був для мене як старий добрий знайомий. З кожним відчувався дивовижний, сумний звʼязок». Думаю, будь-хто з українців, що опинилися в Польщі після 24 лютого, можуть підтвердити: неймовірна злагодженість та ефективність роботи волонтерів справляє просто фантастичне враження. Навіть якщо люди не працюють системно на вокзалах чи в шелтерах, варто тільки поширити інформацію – і буквально нізвідки починають зʼявлятися потрібні речі, ліжка, матраци, одяг...

 

Що ж до тих поляків, які зробили постійну працю з українськими біженцями своїм пріоритетним заняттям 2022 року, то про них ідеться в оповіданні «Сто сімдесят другий» Александера Борісова – автора, що посів друге конкурсне місце. Власне, оповідачем історії тут є волонтер, а загадковою цифрою позначено персонажа, одного з біженців, який мешкає в тимчасовому притулку.

 

Майже як у текстах антиутопій, в оповіданні Борісова людина не має імені, а лише порядковий номер, однак тут ця особливість зумовлена практичною причиною – у великому й постійному потоці біженців неможливо кожного ідентифікувати особисто:

 

Він нічим не вирізнявся, незграбно, але старанно застеляв розкладачку й тішився, як дитина, коли котрогось разу на кухню привезли нам тірамісу. Був як дитина, котра не вміє ані злитися, ані дратуватися, ані боронити себе. …Але минав час, і сто сімдесят другий спростував стару сентенцію про зовнішність, ніби скинувши оболонки зі свого єства.

 

У чому була особливість 172-го? Для того, аби це зрозуміти, варто прочитати роздуми наратора про будні волонтерської праці, адже якщо ви не стикалися з цим на практиці, уявити ступінь напруження та виснаження буде важко. Волонтери, пише Александер Борісов, мусять тверезо оцінювати свої можливості – фізичні, психічні і фінансові. Їхня місія виявилася марафоном, а не стометрівкою, як могло би здатися на початку великої війни, тож для того, аби продуктивно функціонувати, слід заощаджувати свої сили та емоції. Автор не прикрашає й не героїзує волонтерської праці, він гранично чесний, коли пише про те, як потерпаєш від хвороби, підхопленої на вокзалі серед тисяч людей; бачиш у температурних кошмарах нескінченних біженців; але щойно видужуєш – «…і все починається спочатку. Робиш це вдень, іноді й уночі – реєструючи часом по сто людських оболонок, з котрих війна, як вампір, виссала все живе».

 

Тоді як звичайні контакти з біженцями позбавляли волонтерів життєвої енергії, нічим не особливий 172-й допомагав її відновити – своїм мовчанням, ніяковістю та незграбністю, «так ніби сам «сенс існування» направив нам свого посланця, тільки на позір надавши йому людського вигляду. Аби зрозуміти й переконатися, чого варті ми, люди, на нашій планеті під сонцем. Чи взагалі чогось варті…».

 

Якщо перші два переможці конкурсу у своїх текстах розмірковують над установленням контакту з особами чужими, сторонніми, то володар третього місця конкурсу Міколай Шостек із оповіданням «В Україні кумкають жаби» розгортає розповідь про українських біженців у контексті історії власної родини. Виявляється, це також потребує зусиль, адже памʼять про старші покоління поступово стирається.

 

Так, у тексті Шостека бабця розповідає нараторові про свою маму – Ольгу Симончук, яка народилася 1924 року в селі на Рівненщині, під час ІІ Світової війни потрапила на примусові роботи до Австрії, де познайомилася з поляком, одружилася й решту життя провела в Польщі. Хоча жінка жодного разу на памʼяті дочки не заговорила українською, вона трохи розповідала про те, що пригадувала з Батьківщини. Наприклад, як в Україні кумкають жаби…

 

Епізоди з історії життя прабаби Ольги чергуються з розповіддю про 2022 рік – коли оповідач зустрічає на кордоні свою незнану досі українську родину. Троюрідна сестра Надія з власними дітьми та племінниками рятується від війни в Польщі – і, подібно до того, як у нарисі «Паляниця значить хліб» Яна Еберта, юні та дорослі персонажі починають знайомитися ближче, вивчати мови, пізнавати культури:

 

У православну Велику Суботу Надія з дітьми й Данилом їде до Закопаного до церкви. До тих свят приготувалися вже за кілька днів. У неділю вранці їмо вже другий великодній сніданок… Великий стіл, зіставлений із двох менших, тягнеться через дві кімнати, а ньому тяжко лежать салати, випічка, шинки, ковбаси й дзбанки чаю, соку й золотого квасу. Ми разом уже два місяці й добре нам говориться. Загальнословʼянським звичаєм сидимо, їмо й сміємося, а потім далі сидимо, їмо наступну порцію й сміємося вже трохи більше.

 

Ці ідилічні картини особливо спрацьовують на контрасті з історіями прабабиного життя: Ольгу Симончук не надто любили в польському селі; по-перше, тому що була українкою, по-друге – бо не принесла якогось посагу в родину. Усе життя старанно й тяжко працювала, не отримуючи подяки й підтримки, навіть від чоловіка, занадто грубого й вибухового за характером. В Україну після ІІ Світової війни вона приїхала лише за 35 років, а ще за декілька десятиліть – нащадки її брата змушені будуть тікати в Польщу від росіян… Але це вже зовсім інший сюжет, ніби говорить нам автор, адже змінилися часи, менталітет і пріоритети, і сучасні українці й поляки – принаймні хотілося б вірити, що в більшості – уже не ті, якими були на попередніх етапах власних історій.

 

Звісно, хтось визнає цю віру наївною та закине розглянутим оповіданням надмірну позитивність. Мовляв, як усе ідеально, жодних конфліктів, суцільна безкорислива допомога й щира вдячність… Що ж, не виключаю, що жорстка соціалка чи іронічні скетчі про українських біженців іще зʼявляться в літературі (як зʼявилися вже нині, скажімо, на тік‑току), однак ці тексти, написані в перше півріччя після початку великої війни, виявилися такими. Пронизливими, болючими, світлими, дуже теплими, справді наповненими вдячністю, ліричними й достатньою мірою художніми – попри те, що головна настанова конкурсу була на документальність. У мене немає підстав не вірити авторам цієї прози, адже їм удалося переконливо показати побачене й передати відчуте.

 

Повертаючись до теми, яку я порушила на початку цього огляду, можу сказати, що, осмислюючи війну на матеріалі польсько-українських взаємин, було справді важливо зафіксувати ці досвіди. Усі тексти фіналістів конкурсу вийдуть друком завдяки Інституту літератури та сприяння Міністерства культури та національної спадщини Польщі.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Трофименко Т. Українці та поляки: історії великої війни (за текстами переможців конкурсів «Біженці та ми. Твоя історія» та «Українці в Польщі: історія порятунку») // Посестри. Часопис. 2022. № 40

Примітки

    Пов'язані статті

    Loading...