Посестри. Часопис №26 / Калейдоскоп

                                                                                             С., яка довірила мені свою історію

Розпаковування болить не менше, ніж спаковування. Розкидані речі: у спальні, кухні, коридорі, ванній. Розгублені речі під і над, і в, і з, і для, і між… Між нами абсолютно жодних стін, аби я могла сховатися і сховати в себе те, що привезла з собою, що було до… Тепер я розумію, чому першою нотою завжди є до. А не мі чи соль. – Не соль, а sól! – каже мені Люцинка, коли намагаюся знайти сільничку серед сушених базилій, тим’янків, коперків на поличках її кухні. – Рідко солю, та й цукрувати треба обережно. То біла смерть… 

Не знаю, чи смерть буває білою. Коли вона наближається, тобі якось усе одно, у що вона вдягнена (темно-зелений мундир німецького офіцера вермахту чи вицвіле хакі з масними плямами від тушонки російського солдата), байдуже, якою мовою говорить тобі вмирати. Смерть темних кольорів, нічних, безжальних. Болотяних? Тьмяних? Ненависних? І пахне чиїмись останками, тілами, яких лишилося пів або чверть, яких залишили тут. Хтось має це прибрати, казав сусід Санька, брав лопату, сміттєві пакети, незношені маски з епохи ковіду і йшов у березень, потім у квітень, і в травень пішов би, та його не стало. Постріл у голову. Ніби сів відпочити: плечима – до чийогось паркану, очима – на сусідні двори. А тепер він сидить на чужій вулиці, в кишені куртки – старенька «Нокія», на куртці – засохла кров. Бо кров теж висихає. І ваш абонент поза зоною досяжності.

Уперше за два тижні змогла щось приготувати. На чужій кухні, в чужих тарілках. Але буряк зачервоний, картопля чомусь глевка, капуста якась прокисла, від цибулі сльозяться очі, від моркви… просто не можу терти моркву… бо я незграбна? Бо я незграбно поранена. З очей витікає війна, з пальців, просочується на шкіру, зимна й липка. Бо я звикла до половинки запареної «Мівіни», до окрайця яблука, до двох-трьох ковтків води, не більше. А зараз не можу нічого різати, терти, перемелювати. Боюся м’ясорубки, кухонного молотка, ножа. Боюся виделок і ложок. Газових та електричних плит. Засобів для миття посуду. Ніщо не відмиє цього дикого присмаку війни, який я привезла з собою. На зубах, яснах, язиці, у стравоході, шлунку, який іноді видає мені всю правду про мене і те, що я з’їла годину-дві тому. На волоссі, яке від лютого січеться на кінчиках і не тільки. Але я боюся тримати ножиці в руках. І мовчу. На нігтях. Але я не користуюся пилочкою, а гризу їх, як у дитинстві. Ви теж так робили колись, зізнавайтеся?.. 

Люцинка терпляча й поблажлива. Не дорікає, коли я відчиняю навстіж вікна, аби провітрити кімнату від війни. Коли я ще раз закидаю у пральну машину свіжовологу білизну, аби відіпрати з неї всі мої безнадії. Дозволяє не вимикати світла. У темряві відчуваю страх, сором, смуток, сердитість, сором’язливість, самотність… усі С у цьому світі обступили мене зусібіч і давлять горло. Сука, кричить він із піною в роті, раздєвайся, сука! Сєчас я пакажу тєбє родіну-мать! Світло вимикається. Тіло стає тунелем. Отак, ніби їдеш у переповненому метро і... Жодної зупинки, жодної зупинки, жодної зупин… Будь ласка, мені треба вийти! Жодної зу…пин… б’ю кулаками у залізо... Жодної зу… кусаю стіни і стелі… дайте мені спо… Жод…ї зу…нки… Щось скрипить, ламається, клацає, падає, розбивається. І не…ма… 

Дзеркало, дзеркальце. Сонячні зайчики: великі й зовсім малі. Щітки, затискачі, зонди, ножиці, гачки, щипці, пінцети, скальпелі. Зігнуті в колінах. Ноги – широко. Тіло-калейдоскоп. Якісь візерунки судин і судинок. Кольорове скло. Подрібнене на порох. – Нічого тут не бачу… Коли ви кажете це було?..  Вчора? – Ні, не вчора. – Минулого тижня? – Ні, минулого життя…. А тоді він, Павлович у пожовклому, а колись білому халаті, зазирає у калейдоскоп, де пил, бруд, кров’янисто і волого, крик, зойк, страх, німотно і прісно… Здай аналізи, пий таблетки, і заспокійливе, багато заспокійливого…

– Зачекай трохи… – Маша торкається мого плеча майже беззвучно. – Ти зразу не знатимеш. Навіть якщо, то… 

Зішкрябати з себе якесь якщо, як плісняву з ураженої стіни. Мило тверде, гель для душу, шампунь, мило рідке, ополіскувач… Засіб для дезінфекції рук. А якщо?.. Зігнуті в колінах. Ноги – широко. – Ти що тут, дурепо, робиш? Хочеш опіків? Хочеш зробити себе калікою?! – Маша істерично шарпає мною, голою і беззахисною, розбитою і хворою. Жодних сил. Жодних слів. Пустеля. Пісок висипається… багато піску…   

  А потім ми йдемо, я, Маша, Лєна, Катя, Оля, а перед нами ще сотня таких самих я, маш, лєн, кать, оль, а за нами – тисячі таких оль, кать, лєн, маш, я… Йдемо і несемо в собі наші пустелі, нашу бездомність із ключами від домів, яких майже нема на мапі. З нами наші тривожні валізки: на колісцях і без, наплічники, кравчучки, сумочки і сумища, поетиленові й паперові пакети різних розмірів і стадій зношеності. Потерті, з обірваними ручками, з відламаними застібками, з роззявленими пащами. Проковтни мене, валізо. Неси мене, наплічнику. Сховай мене, коробко. До кордону! До кордону! – реве в мені беззубе дитя, в якого забрали… І байдуже, як вони виглядали, якими були на зріст, із якою зброєю прийшли. Вони забрали і я їх проклинаю! А зі мною в один голос їх проклинають усі маші, лєни, каті, олі, валі, саші, наді, іри і я, і я… Ми йдемо до кордону, а ще вчора були вдома, на роботі, в місті, на ринку, в перукарні, у торговому центрі. Вчора ми прибирали і готували вечерю, сиділи в офісі, вигулювали тер’єра у парку, купували овочі, робили манікюр, святкували іменини подруги. Тепер ми потребуємо даху над головою, їжі, чистого одягу, взуття, сну. Речей першої необхідності. Людей першої необхідності. Любові першої необхідності. До кордону! – голос у свідомості стає гучнішим, цілиться у нерв. А куди далі?.. 

По той бік сітки стоїть вона. Вже кілька тижнів приходить сюди. Без шапки, шарфа, рукавиць. В осінній курточці-балонці. Мешкає поряд. Приносить чай у термосах, канапки, печиво. А ми, як голуби, накинулися на їжу, визбируємо кожну крихту з рук Люцинки. Маша обіймає жінку, цілує її сиві (нефарбовані, певно, ніколи) кучері. Димчасті березневі небеса в її очах розливаються довкола наче спокоєм. Маша обіймає її: як маму, якої тепер нема, як бабуню, якої нема давно. Від зм’яклого в дорозі, ніби льодяник із кишені, Машиного przepraszam жінка рум’яніє. Обличчя – стигле яблуко на морозі. А я витягую з куртки своє трохи зім’яте втомою Dziękuję… Дівчатка, усміхається Люцинка, я розумію українську. Ми з Машкою вибухаємо плачем, таким затяжним, густим, набубнявілим, як весняні дощі. 

А потім вона веде нас кудись. Праворуч. Ліворуч. Сходи. Коридор. Невибаглива кімнатка, крихітна кухонька. Пахне ліками, старістю, одинокістю, вдівством, загибеллю сина, розпачем, розлукою, нерозтраченою ласкою, трав’яним чаєм, абрикосовим повидлом, розквітлим цикламеном на вікні. Стелить нам постіль і питає про те, хто ми і звідки, де ми були, коли все почалося, де наші рідні і що з ними… Ми – транзитні. Ми – кочівники. Ми –   перекотиполе. Ми – бездомні. Як це вимовити без сліз? А ви зможете?.. 

Вона дає нам рушники. Дає нам чисті футболки (синові, ніби вчора куплені). Маша першою забігає в душову, ніби за звичним уже сигналом тривоги. Сидимо удвох. Люцинка гладить моє плече, час від часу кидаючи тихесеньке perełko… 

Ми засинаємо з Машкою на просторому чужому ліжку в чужому домі в чужій країні. Люцинка дрімає на своїй розкладеній софі у своєму помешканні у своєму краї. Наше дихання переплітається, наші сни творять пейзажі на стелі, малюнки з одного калейдоскопа. 

 Вранці прокидаюся від химерних зойків Маші. – Бачиш, місячні?! Я ж казала!.. 

Ніяковію від них, цих рудуватих плям на простирадлі. Видихаю страх. З мене витікає війна, густа і розлючена, гаряча і спазматична. З мене витікає війна… 

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури