Посестри. Часопис №34 / Маленькі жінки

                                                                                              Еві і двом Боженам,

                                                                                             а також усім жінкам із курсів польської 

                                                                                             у «Loch Camelot»

«За мною ще жодна дівчина так не плакала», – збентежено усміхається З., подаючи мені рулон туалетного паперу: всі серветки я вже використала.

«Я ж…не…тільки…за…тобою-ю-ю», – мій голос знову переходить у плач, і це лякає нас обох – уже кілька годин не можу заспокоїтись. 

Спершу все було наче «нормально»: я рішуче погодилася їхати, спакувала ті кілька речей, які мала, в стару валізу З. – мого нареченого; ми купили квиток до Кракова, попередили моїх рідних…а тоді…Тоді я усвідомила, що, може, ніколи не повернуся, бо не матиму ані куди, ані до кого…

Я оплакувала живих тата і маму, ліс біля нашого будинку й маленьку сільську ріку, вигін за Качківкою і дикі колючі зарослі обліпихи, мій Київ, Михайлівський собор із його бароковими співами, розлогі мости над безмежним Дніпром, сміх друзів, місця, в яких нам було добре, малих племінників і дорослих братів, м’яку добру Вінницю, родинні свята, велику веселку в лютому під час грози – усе, що й було моїм домом до цього часу.

«Бач, я не вмію плакати…але чекатиму тебе стільки, скільки буде потрібно. Чуєш?» – З. міцно- міцно пригортає мене. 

Думаю: важливо запам’ятати, який він на дотик, не можна забути ці його обійми, вони теж до щему нагадують рідний дім.

[Краків. Королева]

У Кракові на мене чекала подруга – Божена Боба-Диґа. Ми познайомилися 2011 року, коли я почала перекладати її вірші. Спершу була розлога кореспонденція (авторка ґрунтовно коментувала кожне слово, рядок чи вірш, про які я запитувала), а пізніше – зустрічі у Вінниці, Львові, Києві – на розмаїтих фестивалях і презентаціях. 

«Божена геніальна у всьому, крім питань часу», – говорить її чоловік, акордеоніст Мацей Жімка («Жімка, – пояснює мені Божена, – це ніби маленька зима»). Мацей-маленька-зима і досі закохано дивиться на свою високу чорняву дружину. Божена безпосередня, як дитина, надзвичайно ерудована і жіночна. Представляти її на якомусь офіційному заході – це читати аркуш, дрібно списаний усіма її освітами, заняттями і пригодами. Пані Боба-Диґа – людина Ренесансу. Поетка. Виконавиця співаної поезії. Художниця. Авторка аудіо картин. Вона з тих, хто працює на перетині мистецтв. Жінка мистецького пограниччя.  

Крім того, Божена реставраторка, яка займається відновленням давніх пам’яток. Люблю уявляти, як старі (а тепер оновлені й прекрасні) кам’яниці сяють їй назустріч, коли вона гуляє своїм Краковом. Бо Краків – Боженин, він належить їй точно так, як належав королевам – Ядвізі чи Боні. 

Ми зустрічаємося на вулиці Павій, на Божені сіре кашемірове пальто з брошкою-застібкою, що має форму грона жолудів. На голову вона одягла яскраво-жовтий берет із блакитно-жовтою кокардою. Обійми Боженки пахучі й м’які, як теплий і лагідний, загублений, а тоді віднайдений знову дім: 

«Я така щаслива, що ти приїхала, така щаслива! Ходімо додому! Твоя кімната готова, ти мабуть, дуже стомлена, приймеш душ і спати, так?..»

За мною дві безсонні ночі й один холодний похмурий день стояння на кордоні, слова «душ» і «спати» звучать неймовірно.

*

…Боженин дім, а тепер і моє тимчасове помешкання – у старій кам’яниці з високими стелями – просторий та артистичний. Мене чекали тут: обладнали один із кабінетів як кімнатку для гості. У цій кімнаті є все: старий, але надійний письмовий стіл («Ти ж поетка, тобі необхідний стіл!» – усміхається Божена), полиці, заповнені книгами, ліжко і шафка для одягу, журнальний столик, на якому стоїть і усміхається саморобний янгол із ниток… На теплому пледі на ліжку – червоне картонне серце з написом: «Welcome home». Кімнатка-душ для гостей виповнена запашними пляшечками з гелем, лосьйоном і кремами від L'Occitane. Я почуваюсь маленькою щасливою дівчинкою серед усіх тих барвистих флаконів і баночок. І потихеньку, ще не зовсім певно, видихаю. 

…З вікон дому на вулиці Святої Гертруди видніються крислаті дерева. Великі, могутні, сторічні Планти. Парк-кільце, насаджений навколо старого міста на місці зруйнованих давніх мурів…Коли я приїхала сюди – каштани й клени стояли безлисті, темне голе гілля різко контрастувало з ясним, холодним відтінком березневого неба. Утім, я ще встигну побачити, як набубнявіють бруньки молодих яблунь, як бринітимуть у повітрі прозоро-зелені крильця кленів… 

[Жінка з Камелоту]

До Кракова я приїхала не тільки, щоби рятуватися від війни: у мене є маленька місія – учити моїх співвітчизниць польської. На курсах, за кошт благодійної фундації «Льох Камелот», при театрі з такою ж назвою. 

Божена передає мене в руки своєї подруги – Еви Корнецької, директорки театру, композиторки і мами. Ева саме «мама», «матуся», “mamusia”. У ній стільки цього материнства, що воно еманує з неї, наче сяйво з чудотворної ікони. Хоча, звісно, Ева тільки усміхнулася б, якби прочитала про себе таке речення. 

Вона любить тварин – тому не вживає м’яса. Уникає зайвих покупок, щоби не збільшувати кількість сміття у захаращеному непотребом світі. Приходить до театру в простенькій куртці й чорних лосинах. Каже: «Це я, як є». Має дві туніки, які пере і носить навперемін. Має хатинку у Франції, яку тимчасово віддала муніципалітету містечка, щоб той надав помешкання біженцям із Сирії. 

Неохоче говорить про добро, яке зробила.

Іронізує над політиками і боронить Конституцію.

Любить свій ровер, на якому літає Краковом із в’язкою ключів, що дзвенять на барвистій шворці. 

Любить гарну музику й вірші Віслави Шимборської, і «Правік» Ольги Токарчук.

Любить своїх дорослих синів і свій родинний Краків.

Просто любить.

І тому в шістдесят виглядає такою легкою і юною, як у шістнадцять.

*

«Що нам потрібно? – діловито запитує Ева. – Маркери, чай, кава, печиво…матеріали я видрукую удома, няня Іринка прийде увечері…Що ще? Ага! Я принесла тобі підручник, глянь, це новіша версія „Hurry”, а це „Po polsku po Polsce”»…

Я ніколи не уявляла ідеальної директорки мовних курсів, але після знайомства з Евою знаю, як поводиться така небувала «директорка мрії».

Ева приходить на уроки зі мною, усіляко допомагаючи: ось вона native speaker, який іноді делікатно поправляє учительку, яка (о, сором!) може помилятися; іноді Ева практикує вимову з ученицями: «Proszę powtórzyć: Stoi na stacji lo-ko-mo-ty-wa!» Ось вона витирає дошку – бо я не встигла, готує мені кисленький малиновий чай, бо в мене захрип голос, привозить вітаміни і хліб, коли хворію, пізніми вечорами після курсів (наші учениці розходяться ближче до 21:00 – завжди є якісь питання чи прохання до Еви) просто зі мною розмовляє. І ці вечори з розмовами у спорожнілому гардеробі театру «Льох Камелот» стають великим дарунком, бо поки ми говоримо, я почуваюся добре, ніби вдома. Ева уміє слухати і має, що оповідати.

«Ево, твоя біографія здається мені такою захопливою, як авантюрний роман!»

Вона сміється: 

«Kоли ти доживеш до шістдесяти – твоя, Катю, звучатиме іще авантюрніше, повір».

*

«Чи ти бачила фото, оті – нещодавно опубліковані знімки воїнів із „Азовсталі”»? – запитує Ева одного вечора, коли ми залишаємося самі. 

«Бачила…мені так соромно і боляче, коли дивлюсь на них. Вони там гинуть за мене, поки я тут – у безпеці – і я нічим не можу допомогти. А З., коли ми говорили з ним про це по What’sUp, заплакав. І я вперше бачила, як ридає чоловік, котрий „не уміє плакати”».

«Маріуполь, „Азовсталь” невимовно подібні до „Варшавського повстання”: у 1944 році наші підняли заколот проти німців, і, врешті, опинилися в оточенні двох армій: німецької і червоної. Радянські війська просто чекали на сході, поки німецькі розстрілювали повстанців і мирне населення, зрівнюючи з землею стару Варшаву. Ти ж знаєш, що Варшава була відбудована з цілковитих руїн?»

«Так…я була там…Ми з Боженкою їздили до столиці на благодійний вечір для України…»

«Маріуполь теж відбудують… А щодо відчуття вини і фотографій: я теж переглядала знімки азовців і старалась просто… дивлячись на кожного… подякувати…» 

Раніше Ева оглядала стріми з Маріупольського драматичного театру, поступово «знайомлячись» із людьми, які переховувались там. Вона пам’ятала дівчинку з лялькою і хлопця з наплічником. Вона каже, що знала інтер’єр того театру з відео, майже, як інтер’єр власного дітища тут, у Кракові… А тоді росіяни збомбардували театр…

Родина Корнецьких славна, має багатолітню історію, мені відомо від Еви, що хтось із її родичів постраждав від рук українців, не знаю, чи за часів УПА чи раніше. Ева ніколи не говорить мені про це.

*

Наша ранкова група найзгуртованіша.

Тут чимало дівчат зі Львова: організованих, кмітливих і жвавих. Вони приносять одні одним речі та іграшки для дітей, радо відгукуються на наші з Евою запрошення на виставу чи вернісаж. Вони різні: он пані Оксана, родом із Донецька, колишня працівниця поліції, горда й шляхетна, як український Донбас. Он Валерія із Житомира, струнка, усміхнена, і працьовита: вона приїздить до Кракова знаючи тільки фразу «wszystko jedno», а наприкінці курсу оповідає мені польською, що любить бігати і оце їй нарешті передали з дому кросівки й вона відновлює свій ранковий jogging. Людмила зі Львова при надії, її животик росте, мов на дріжджах, і до кінця курсу нагадує великий м’яч. Вона завжди радісна, в яскравому одязі кольору сонця і свіжоскошеної трави. Оксана – лікар-анастезіолог, спершу здається нам усім «дуже невихованою»: у неї гучний хриплий голос (Оксана багато курить) і вона часом перебиває співрозмовника чи навіть учителя (яке неподобство, зважаючи на те, що учитель – це я!). Тільки згодом уміємо помітити і її доброту, і щирість, і дивовижну фаховість. Оксана стає лікаркою і консультанткою усієї групи. І продовжує навчатися з нами онлайн, коли повертається в Україну, щоби далі працювати в лікарні на Огієнка у Львові…Зеленоока пані Таня з донечкою Мілою з Києва – вразливі й тонкі.

Кажу: усі вони різні, але їм добре разом. Моє вчительське его трохи страждає від такого зізнання, але я знаю, що якби вийшла з уроку й залишила їх самих – вони би проговорили півтори години, навіть не зауваживши моєї відсутності. Бо вони люблять одні одних, як добра велика родина. І це нас із Евою тішить куди більше, ніж усі їхні успіхи з усного мовлення чи відмінювання дієслів. 

Одного разу пані Тані стало погано на уроці – Ева та Оксана-лікарка пішли з нею навулицю, на ґанок з дерев’яними східцями. Ева втішає Таню, яка плаче через звірства в Бучі. Учора Таня розмовляла з племінницею, котра втекла з містечка, а тепер, нарешті, розповіла про пережите. 

Дзвонить Евин телефон. Телефонує хтось зі знайомих: хоче пожалітися, бо саме переживає не вельми щасливі любовні пригоди.

«Слухай,  – випалює Ева, – у мене тут жінка з України плаче на сходах через людей загиблих у Бучі. Давай поки не будемо говорити про наші „проблеми”. Не дзвони мені більше»...

[окраєць Півдня]

Я приходжу до одного з найкращих ресторанів-винарень у Кракові майже щодня. Власниця цього місця, Божена Чинчель – теж подруга Боженки (тієї, що Боба-Диґа). Знаючи трішки мою історію, вона захотіла допомогти: я можу приходити сюди обідати. Безкоштовно.

Звісно ж, мені соромно. Я ще ніколи в житті не їла їжі з чужого милосердя (незважаючи на давні-давні часи, коли була дитиною і жила з любові й ласки батьків). Тому я підсвідомо шукаю можливості віддячитися, попрацювати хоч трохи. Пані Божена починає весняні роботи: обрізає виноград, що в’ється  стовпцями до даху тераси, наводить лад на подвір’ї.

«Хочеш допомогти, Катаріно? – ця Боженка називає мене „Катаріна”, і я почуваю себе італійкою, – То приходь завтра вранці – пофарбуємо столики на терасі».

Я прибігаю після дев’ятої – в ідеальній білій футболці, яка після фарбування, звісно ж, не буде такою ідеальною. І ми працюємо разом: це нагадує мені дитинство і маму, весняні роботи в селі, коли ми теж фарбуємо віконниці чи двері на вулиці, а тато обтинає виноград, надіючись, що цього року він зародить і, нарешті, вдасться створити вишуканий букет качківського червоного сухого.

У цієї Боженки я отримую практичну лекцію з лідерства: власниця ресторану робить усе: вона проводить дегустацію гостям винарні, їздить польськими фермами, шукаючи найкращі сири, фарбує столики, миє посуд в разі потреби…Її життя не є ані легким, ані казковим, але місце, яке вони з командою кухарів та офіціантів створили, – саме таке.. Тут можна видихнути і зігрітися. Тут можна вірити, що добро переможе зло, негаразди відступлять і ти – з усіма тими кого любиш – ще повернешся до «Атмосфери півдня», щоби тут пити рислінг, ласуючи крихким безе із полуницею…

Окрім прикрого відчуття, що я «нахлібниця», існувала іще одна причина, через яку з’являтися до ресторану було невимовно соромно. Мій одяг. Я приїхала сюди на початку березня, маючи з собою трохи теплих светрів, темні спортивні штани і футболку мого хлопця, яку випросила в нього «на незабудь». Пізніше – купила спідничку й кофтинку в «Mango», яким невимовно раділа.

Одного дня Божена принесла до ресторану великий пакет, вщерть набитий одягом:

«Катаріно, це тобі. Візьми, будь ласка, додому і приміряй». 

І ось на курси польської іде молода вчителька у вузьких чорних джинсах і видовженій білосніжній сорочці з найкращого льону. Звісно ж, це я. Звісно ж, я слухаю новини, від яких розривається серце, тужу за домом (трохи не знаючи, де він тепер, мій дім: у Києві, де жила до війни, у Львові – там живе мій наречений, чи в Качківці, в домі батьків, де вже давно гарцюють і бавляться діти мого брата?). І все ж я тішуся новими речами, а тішачись ними, жартую на уроках і веселю своїх учениць. Ми вивчаємо тему «одяг». Прошу їх описати, як би вони вбрались на день Перемоги, або принаймні на вечірку з нагоди закінчення курсів польської?

І нашу простору кімнату-гардероб, що стала кімнатою-для-лекторію (хай уявно) виповнюють красиві жінки в довгих блакитних, червоних, сріблястих і чорних сукнях. Звісно, це тільки «мрії» і вони не змінюють дійсність. Утім, вони нагадують хвилюючу радість, п’янкий присмак свята. Ці мрії на мить відвертають моїх учениць від думки: «Що буде завтра? Повертатися чи залишитись? Скільки ще зможемо жити у друзів?»…

[Ерна і Привид]

«Божена геніальна у всьому, крім питань часу», – сказав колись про дружину Мацей-маленька-зима. Я пригадую ці слова тепер, коли Боженка збирається на концерт і просить мене допомогти знести вниз до під’їзду коробки з музичними інструментами. Вона затримується, збираючись. Я затримуюсь допомагаючи їй:

«Боженко, Боженко!» – думаю, коли лечу на урок. Він має розпочатись за кілька хвилин. Хутчіш, хутчіш! Переді мною пролітають яскраві вітрини, групки туристів. Хутчіш!

І раптом я бачу Її. Вона виходить з однієї з крихітних кав’ярень поруч із завулком Фоми невіруючого. Така ж, як на всіх відео: невисока, зграбна жінка з круглими окулярами й химерними дредами. Моє обличчя змінюється точно так, як лиця героїв її книги «E.E.», коли ті чують, що мала Ерна знепритомніла, бо побачила привида. 

Ольга Токарчук дивиться на мене, ледь усміхаючись, а я по інерції лечу на неї з виразом «Господи-це-жива-лауреатка-Нобелівської-премії!» Зрештою, колись її письмо було для мене просто важливим. Взірецевим, мабуть. І звісно ж, я робила з пані Ольги ідола. Тепер не роблю. Утім, мені радісно, що таке диво трапилось і що зустріла її тут. Що в цьому світі, де є війна, все ще існують книги, презентації і улюблені письменники. 

«Dziękuję z Ukrainy!» – кажу, усміхаючись, і біжу далі – на урок.

«Я бачила ОЛЬГУ ТОКАРЧУК! Я ЩОЙНО БАЧИЛА ОЛЬГУ ТОКАРЧУК!!! Як??? Ви не знаєте, хто це така?? Ну, зараз розповім…» – екзальтовано жестикулюючи починаю викладання.

«Olga Tokarczuk to...». Зрештою, курси польської мови мали бути вступом до польської культури. І літератури теж. Бо куди без неї?

[Дівич-вечір]

«Це правда? Що ви їдете до України виходити заміж?» – запитує мене Таня з Вінниці, яка виявляється професійною організаторкою весіль.

«Правда», – киваю якомога спокійніше.

Цього вечора у нас випускний. І дівчата, на моє прохання і заохочення, вбираються як на свято. Для багатьох із них це перше «свято» з часів війни. Я стою на східцях трохи збоку й милуюся ними. Он Даринка – елегантна красуня з Черкас, юна веб-дизайнерка – в чорній шовковій сукні в дрібні квіти. Оленка з мамою одягли  прикраси і тепер схожі на кіноактрис, що ось-ось вийдуть на червоний килим по Оскара. Людмила – в червоному – погладжує живіт і жартує з дівчатами, які (теж уперше, відколи війна) п’ють по келиху вина і сміються. Валентина прийшла у блакитній сукні, як і мріяла, до неї постійно тулиться донька. Ева не встигла переодягнутись, бо мала безліч біганини із сертифікатами й організацією – вона, як завжди, в лосинах і туніці. І все ж саме Ева – найгарніша жінка у цій кімнаті, бо любить, бо усі ці жінки полюбили її.

Я стою на сходах і милуюся ними, вдивляюся в кожну, щоби запам’ятати. Зрештою, навіть коли доживу до шістдесяти і почну забувати риси облич чи голоси моїх маленьких жінок, серцем пам’ятатиму кожну. Серцем знатиму, що в моєму житті – в найтемніші часи – були найсвітліші люди. Я приймала щедру допомогу від Божени, Еви, Боженки та інших добродійників і старалася – як могла – передавати її далі. Бути маленькою справною ланкою у ланцюжку доброти, в ланцюжку любові.  

Ева обіймає мене: 

«Наша прощальна вечірка стала справжнім дівич-вечором, еге ж?» 

«Думаєш, мені слід було залишитися…і продовжувати курси? Задля всіх цих людей?..»

«Дівчинко…думаю, жодна „місія” в цьому житті не може бути коштовніша за любов». 

[свята Анна]

Я повернулася в Україну 16 червня 2022 року, а через місяць ми з моїм нареченим повінчалися у церкві святої Анни у Львові. 

Перед від’здом Ева вручила мені конверт:

«Це тобі на сукню. За нормальних умов, я би просто приїхала на твій шлюб. А що тепер приїхати складно – це мій подарунок».

Отож на вінчання я була вбрана у вишивану сукню – дарунок моєї польської матусі, виріб київської дизайнерки Оксани Полонець. Віночок нареченої (з живих троянд) робила моя учениця, Марія. Зрештою, вона та кілька «наших дівчат», які повернулись додому, прийшли з дітьми подивитися на мій шлюб.

З церемонії я найліпше пам’ятаю мить після присяги: ми стоїмо на колінах, З. підводиться і отець Володимир звертається до нього:

«Допоможіть дружині встати».

І мій чоловік подає руку, а я – опираючись на нього – легко і радісно підводжусь.

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури