Посестри. Часопис №37 / Спудей Сковорода
Розділ із книжки «Сковородар. Життя. Творчість. Спадок», Видавничий дім «Школа», 2022
Тож разом із початком 1734 – 1735 навчального року Григорій Сковорода опинився в Києві, й почалася тривала пора його студентського навчання-пізнавання. Можемо ствердити, що він повністю відповідав означенню «спудея», як упродовж XVI –XVIII століть називали в Україні тих, хто навчався у братських школах, колегіях і в середніх та нижчих класах Києво-Могилянської академії. Адже «спудей» із грецької означає «старанний».
Гострий розум Сковороди та поєднання символічного світогляду й аналітичного хисту, які – немов те зерно в родючий ґрунт – утрапили в середовище київської академічної школи, вже тоді могли прорости першими сходами його майбутньої філософської системи. Зокрема, йдеться про переконаність Григорія Сковороди в тому, що все осяжне для людських відчуттів (фізичне) й усе те, що непідвладне їм, як-от сфери почуттів, емоцій, вражень, абстрактної розумової діяльности тощо (метафізичне), володіє двома «природами» (з-латинської «натурами»): видимою та невидимою. З них «істинна», за Сковородою, завжди друга, невидима, тоді як перша, видима, виконує роль тільки зовнішньої завіси. Оцей «двонатурний» світ у його філософській системі насправді виростає до повноцінного трисвіття, складаючись із трьох дуже різних (зокрема й за обсягом), але рівноправних світів: «макрокосму» – великого зовнішнього світу, «мікрокосму» – внутрішнього світу людини – та Біблії – символічного самодостатнього світу, а водночас чи не єдиного ключа для правильного розрізнення й розуміння всього видимого і невидимого. Зрештою, кожен зі сковородинських трьох світів є насамперед творінням Божим, і тому важлива їхня гармонійна єдність, зокрема й у світогляді кожної людини.
Та наразі майже 12-річний Григорій прибув до Києва. Аналізуючи подальшу творчість Сковороди, ми майже не побачимо безпосередніх слідів-відбитків його перебування тут. Маю на увазі якісь розлогі спогади чи згадки про певні яскраві події зі студентського життя, що ними ділився би згодом наш письменник чи то в художніх творах, чи в листах. Зате можна, розбираючи твори Сковороди, відшукувати в їхніх символічних деталях київські враження автора. Таким умільцем був, наприклад, світлої пам’яті Леонід Ушкалов – доктор філологічних наук, професор, упорядник і коментатор найновішої сьогодні «Повної збірки творів» Григорія Сковороди (2011 року), а ще автор понад двох десятків окремих книг, присвячених популяризації постаті й творчости нашого мислителя.
Наведу лишень один приклад такого ушкалівського «прозирання» в минуле Сковороди крізь конкретний текст нашого мислителя. Л. Ушкалов звернув увагу на те, що в 1737 році, коли ще підліток, але вже доволі досвідчений спудей Сковорода ходив вулицями Києва, тут відбудували згорілу свого часу двоповерхову будівлю магістрату – міської ратуші.
До її прикметних оздоб належав мідний барельєф зі зображенням архістратига Михаїла, історичного, так би мовити, покровителя Києва. Архангельська фігура сусідила з годинником на башті магістрату. Коли надходив час пробивати певну годину, фігура починала рухатись і Михаїл побивав своїм залізним списом виготовлену з кременю пащу змія, внаслідок чого з тієї пащі сипались іскри. Така чи не щогодинна візуалізація вічної християнської битви добра зі злом мала добре запам’ятатися Сковороді, й Л. Ушкалов переконував, що вже майже на схилі віку, в 1783 році, пишучи діалог-містерію «Боротьба Архістратига Михаїла зі Сатаною», письменник – свідомо чи підсвідомо – звернувся до тих своїх юначих спогадів. У цьому творі Михаїл, перш ніж ударити Сатану «блискавкоподібним Списом», вигукує: «О Враже Божий! Пощо ти тут? І чого тобі тут?.. Хто, яко Бог?» А саме сферу-щит із таким самим написом: «Хто, яко Бог?» тримала у лівій руці фігура архістратига Михаїла з описаної рухомої композиції на стіні київської ратуші!
До 1741 року Сковорода навчався в академії безперервно. Спершу, за правилами вступу до цього навчального закладу, мав скласти низку усних і письмових іспитів, аби продемонструвати певні знання церковнослов’янської та книжної української мов, а також і математичні вміння. Обов’язок приймати ці вступні іспити в Києво-Могилянці традиційно було покладено на так званого префекта академії – фактично заступника ректора. Цим префектом у 1734 році, найімовірніше, був Єронім Миткевич.
Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тоді був розрахований на дванадцять років. Шість перших років охоплювали програму шести класів, які мали назви аналогія (або ж фара), інфіма, граматика, синтаксима (синтаксис), поетика і риторика. Далі охочі та здібні студенти переходили до дворічного вивчення філософії, а тоді найкращі та найбільш витривалі з них (якщо, звісно, мали бажання, а також і фінансові можливості) записувались у 4-річний клас теології (або ж богослов’я). У вступному класі аналогії спудеї на значно глибшому, ніж у початковій школі, рівні вивчали книжну українську мову та починали студіювати польську і латину. У 1734 –1735 навчальному році вчителем цього класу був ієродиякон Веніамін Григорович, який, згідно з тодішніми могилянськими вимогами, головний акцент робив на опануванні польської мови. Від учнів вимагали якомога більше спілкуватися польською – не лише на уроках, але й у звичайному побутовому співжитті.
Клас інфіми продовжував програму, розпочату на першому році навчання. Водночас він істотно поглиблював попередньо здобуті лінгвістичні знання і фактично розпочинав повноцінний курс вступу до мовознавства, як його бачили в тодішній вищій освіті, що загалом мала помітний гуманітарний ухил. Тут учителем Сковороди став Амвросій Негребецький, який разом зі своїми учнями потому «перейшов» і до третього класу – граматичного. Другий, третій і четвертий роки навчання забезпечували досягнення, відповідно, нижчого (інфіма), середнього (граматика) та вищого (синтаксима) рівнів опанування різних мов. Починаючи з інфіми, спудеї вивчали майже винятково латину. Крім того, хоч і помітно стисліше, ніж латинську, тут продовжували вивчати церковнослов’янську, книжну українську та польську мови, а також були уроки катехізису й арифметики.
Третій клас навчання – граматика – був прикметний, зокрема, тим, що вчитель провадив усі заняття латинською мовою. Що ж до учнів, то вони мусили не тільки відповідати латиною під час уроків, але й спілкуватися винятково цією мовою після занять. Спудеям, як було написано в окремих правилах, надавали «для щоденного вжитку» спеціальний паперовий згорток у футлярчику – так званий калькулюм. То була своєрідна перехідна «чорна мітка». Коли той учень, котрий у певний момент мав при собі калькулюм, чув, що хтось із його товаришів порушував правило розмовляти лише латиною, він вручав свій калькулюм порушникові. Тепер уже той мусив ходити і вишукувати чергову «жертву», в якої вихопилося бодай одне нелатинське слово. У кого калькулюм опинявся тоді, коли наставав час лягати спати, той отримував відповідний запис, а вранці перед початком навчання зазнавав од учителя фізичного покарання різкою. Окрім того, щосуботи відбувалися перевірки вивченого за тиждень, а раз на місяць – публічні іспити.
Схожі правила діяли й у четвертому (останньому з граматичних) класі синтаксими. Тут учні, котрі на той час уже практично вільно розмовляли латиною, студіювали зразкові тексти видатних латинських стилістів. Обов’язковими для вивчення, аналізу та перекладу книжною українською мовою були листи Цицерона. Напевно, ще з тих студентських років цей автор залишився для Сковороди одним із найулюбленіших античних письменників. А викладав синтаксиму в класі Григорія Сковороди відомий ученістю, поетичним обдаруванням і зразковістю християнської поведінки Павло Конюскевич
У 1758 році Павла Конюскевича підвищили до сану єпископа та митрополита. Скерований служити до Сибіру, в місто Тобольськ, цей галичанин відновив Тобольську семінарію, запросивши викладати в ній трьох учених ченців із Києва, а також спорудив у межах Тобольської єпархії близько двох десятків кам’яних храмів. Одначе Павло Конюскевич ніколи не забував свого українського походження. Зокрема, митрополит Іван Огієнко, наголосивши талант Конюскевича як проповідника та богослова, ствердив, що той завжди «вперто говорив українською мовою». Коли в 1760-х роках імператриця Катерина ІІ розпочала кампанію з обмеження та вилучення церковного майна, український волелюбний характер Конюскевича спонукав його до протесту – нечуваного кроку в середовищі найвищої ієрархії Московського православ’я. Бунтівного митрополита негайно викликали до Москви, там він подав прохання звільнити його від єпископських обов’язків (властиво, подав у відставку) і повернувся до Києва, де й помер у Печерському монастирі в 1770 році. Його мощі покояться в Дальніх печерах Києво-Печерської лаври.
Під орудою ще молодого Павла Конюскевича юний Григорій Сковорода вчився не лише свій четвертий рік у Києво-Могилянській академії, але і п’ятий – коли перейшов до класу поетики. Саме під наглядом цього викладача Сковорода вчився писати вірші латинською мовою. Напевно, курс поетики був для Сковороди одним із найбільш улюблених.
Паралельно з навчанням на курсі поетики, Григорій почав інтенсивно вивчати ще низку іноземних мов. Він записався на так звані екстраординарні (тобто понаднормові) курси грецької, німецької та єврейської мов. І тут нашому студентові знову неабияк пощастило, бо вчителем іноземних мов того навчального року був знаменитий учений-поліглот, а також поет, перекладач, філософ і богослов (усім цим визначенням із часом почав відповідати й сам Сковорода!) – професор Симон (Симеон) Тодорський.
Свого часу він шість років навчався в університеті Галле в Німеччині, після чого викладав слов’янські мови у Магдебурзькому університеті. У Німеччині Симон Тодорський зблизився зі середовищем так званих пієтистів
Коли з початком 1739 –1740 навчального року Григорій Сковорода перейшов у свій 6-ий клас – клас риторики, – він водночас продовжив студії іноземних мов у Симона Тодорського. Утім, і з учителем риторики студентові Сковороді теж поталанило. Професором у цьому класі того року був Сильвестр Ляскоронський, відомий не лише як церковний діяч, але і як талановитий бароковий письменник. Класичним зразком української шкільної великодньої драми стала його «Трагедокомедія», написана в 1737 році, тобто незадовго до особистого знайомства Ляскоронського та Сковороди в навчальних авдиторіях. Зберігся той авторський курс риторики Ляскоронського, що його слухав і опановував Сковорода.
У сучасних школах викладання риторики не передбачено міністерськими освітніми програмами, тож уявлення про цю науку не лише в учнів, але й у людей із вищою освітою надзвичайно туманне та спрощене. Часто прикметник «риторичний» у сучасній масовій свідомості стає синонімом до слів «демагогічний» чи навіть «пустопорожній». Натомість у програмі Києво-Могилянської академії (та й інших вищих навчальних закладів XVI – XVIII століть по цілій Європі) мистецтво та науку риторики вважали настільки важливими, наскільки і складними для опанування. Не випадково на вивчення риторики в Києво-Могилянці відводили цілий рік.
Програма курсу риторики Сильвестра Ляскоронського складалася зі вступу і трьох частин. Перша частина охоплювала розгляд загальних речей: предмету науки риторики, мети і завдань курсу, а також окреслення та пояснення тропів і риторичних фігур. У другій частині йшлося про різновиди риторики. Так само тут розглядали різні форми більш чи менш офіційних промов, як-от привітальні та прощальні, подячні, а ще пов’язані з найголовнішими святами, насамперед різдвяні та великодні. Третю частину програми можна визначити як композиційну: тут ішлося про дотримання пропорцій між частинами усного виступу чи писаного тексту залежно від його специфіки та мети.
А з вересня 1740 року Сковорода почав навчатись у класі філософії – дворічному курсі, який став для нього останнім завершеним. І тут до визначних учителів, котрі перед тим збагачували талановитого студента знаннями поетики, риторики й іноземних мов, додалася фігура ще одного видатного києво-могилянця – тодішнього префекта Академії Михайла Козачинського.
Він, колишній випускник Києво-Могилянки, незадовго до того повернувся з тривалого закордонного педагогічного відрядження. У 1733 році київський митрополит Рафаїл Заборовський скерував тоді ще студента курсу богослов’я Михайла Козачинського (разом із групою його товаришів) до Сербії для допомоги в організації так званих словено-латинських шкіл. Там Козачинський проявив неабиякий, кажучи по-сучасному, менеджерський хист, спромігшись організувати одну таку школу – в Карлівцях Сремських – мало не самотужки. У тій-таки школі, ще залишаючись студентом Києво-Могилянки, Михайло Козачинський пропрацював спочатку викладачем поетики і риторики, тоді префектом, а опісля навіть ректором!
Ще перебуваючи в Сербії, Козачинський уславився як драматург: його дебютна п’єса-«трагедокомедія» «Печальна повість про смерть останнього сербського царя Уроша V і про падіння Сербського царства» досить швидко стала відомою на широких слов’янських просторах. Коли в 1739 році Козачинський повернувся до Києва, то заявив про себе ще одним – тепер уже не історичним, а радше філософським – драматичним твором: «Образ страстей цього світу». Цікаво, що Сковорода цілком міг бути глядачем сценічного представлення цього твору, в якому, між іншим, ішлося про таку релігійно-філософську конструкцію, як горня республіка. І тема верхнього (небесного) та нижнього (земного) світів згодом стане однією з помітних уфілософських текстах самого Сковороди.
Професор Козачинський поділив свій курс філософії на три основні частини: так звані раціональну, натуральну та моральну філософії. Перша з них розглядала можливості людини керувати певними процесами з допомогою розуму; друга була покликана продемонструвати глибинні впорядковані зв’язки між різноманітними явищами і процесами живої та неживої природи; третя визначала вольові, емоційні, звичаєві й інші подібні принципи людського співжиття і взаємин людини з довколишнім світом, наголошуючи на Божій мудрості як на джерелі та рушійній силі всіх цих процесів.
Раціональна філософія охоплювала так звані «малу» і «велику» логіки – теж, до речі, предмет абсолютно необхідний у повсякденному житті, проте обійдений увагою сучасної школи. Наприклад, у межах «малої» логіки навчали мислити шляхом визначення понять, їх поділу й аргументації – по-простому кажучи, щоби не звалювати при дискусії чи розмові на певну тему все в одну купу. Натомість «велика» логіка відбігала від практичного застосування, звертаючи увагу радше на філософсько-психологічні теоретичні речі. Зокрема, тут ішлося про походження різних форм мислення та про їхні різновиди.
Натуральна філософія охоплювала чимало навчального матеріалу тих предметів, які є традиційними для вивчення в сучасній освітній системі. Першою частиною натуральної філософії була знайома нам фізика, тільки йшлося тут на заняттях не стільки про вивчення і застосування певних фізичних формул, скільки про матеріальну природу загалом; про вивчення так званих першопочатків речей; про матерію та форму радше у філософському, ніж у фізичному, сенсі; про феномени часу і простору тощо.
Другу частину натуральної філософії становила математика. Її вивчали як інструментарій для обчислення всіх тих речей і явищ, які були актуалізовані в частині фізики. А завершував натуральну філософію корпус метафізики (термін античного філософа Арістотеля), що дослівно з грецької означає «надфізика». Властиво, все, що виходить поза межі фізичного сприйняття людини, досяжного з допомогою п’ятьох відчуттів (зору, слуху, дотику, смаку та нюху), все, що «вислизає» зі сфери цього відчуттєвого сприйняття, може бути предметом розгляду метафізики. Тут ішлося (та й ідеться сьогодні) про безліч речей дуже різного масштабу і порядку, починаючи від таємниці Бога, невловної сутности Його самого та різних небесних сил і закінчуючи розмаїтими інтелектуальними феноменами та сферою почуттів людини: знання, сумніви, мрії, почуття любови, ненависти, захоплення, страху та багато-багато інших повсякденних реалій і станів, які «живуть» у самій людині чи постійно її супроводжують.
Склалося так, що, прослухавши приблизно три чверті запланованого програмою Києво-Могилянки курсу філософії, Сковорода був змушений на доволі тривалий час покинути і навчання в академії, й київські пагорби, і самі українські простори. Наприкінці 1741 року (Л. Ушкалов вивів доволі точні дати: 6 – 8 грудня) 19-літній студент другого року філософії Григорій Сковорода, скоряючись особливому «височайшему повєлєнію», вирушив у холодну зимову мандрівку до імперської столиці – Санкт-Петербурга.
