Посестри. Часопис №132 / Пам'ятник Мазоху біля Львівського університету. Частина друга
Завершення. Початок у номері 131
Звичайно, соціально-історичний контекст, у якому існує ім'я Захер-Мазоха, не міг створити нічого іншого. Але заради справедливості слід сказати декілька слів про самого автора.
Леопольд фон Захер народився в 1836 році, через 8 років після шлюбу начальника львівської королівської поліції Леопольда Йоганна Непомука фон Захера і дочки професора медицини, ректора Львівського університету Франца Мазоха Кароліни. Стан здоров'я первістка 34-річної породіллі, яка таки змогла стати матір'ю, викликав обґрунтовану тривогу. Тому його відправили з міської метушні (у тісному Львові й зараз не все просто з умовами цивілізованого життя) до передмістя Винників, де він і прожив на лоні природи і на руках годувальниці, місцевої українки Ґандзі, тобто – Ганни, перші 12 років життя. Це, я вважаю, є ключовим моментом до розуміння його творчості.
Так, за нинішніми мірками він був хлопчиком-мажором. Тато – поліцмейстер, суворий, завжди зайнятий чоловік. Дідусь по батькові – кавалер ордену Леопольда, а тому – Ріттер, тобто – Лицар імперії, губернатор Львова. Дідусь по матері – почесний громадянин Львова, рятівник міста від епідемії віспи, двічі ректор університету.
До речі, нинішній Львівський університет носить ім'я письменника Івана Франка, стосунки якого з цим навчальним закладом складалися непросто, приблизно як у студента Володимира Ульянова з Казанським університетом: його теж звідти попросили. За доброю радянською традицією волзький виш із січня 1924-го до 2010 року мав ім'я Ульянова-Леніна. Львівський змінив за час свого існування декілька патронів, в основному монаршої гідності: імператор Йозеф Другий, імператор Франц Перший, король Ян Другий Казимир Ваза. Зрозуміло, ніхто зі вказаних осіб не обтяжував себе вищою освітою, а тому до університету не мав жодного стосунку. А от професор Франц Мазох, якби відбувся об'єктивний тендер на статус покровителя львівського закладу освіти, мав би всі підстави переконливо перемогти. І писали б зараз у газетах не «франківський університет», а «мазохський університет». І конотація терміну «мазохізм» була би принципово іншою.
У Франца Мазоха на час народження внука не було живих спадкоємців чоловічої статі, тому, порадившись із зятем, він звернувся до імператора Фердинанда I із клопотанням про надання Леопольду Захеру подвійного прізвища – Захер-Мазох. Так у віці двох років юний Леопольд змінив прізвище. Взагалі-то, Леопольдові, що народився у місті, яке у старовинних латинських документах називалося Леополіс, було дуже символічне носити таке ім'я.
Чесно зізнаюся, я намагався знайти сліди годувальниці Ганни в сучасних Винниках. До мене це пробували зробити письменник Юрій Винничук, який живе там, і директор місцевого краєзнавчого музею Ігор Тимець. Безуспішно, на жаль. Через ці місця прокотилися дві світові війни, не враховуючи різноманітних національних і соціальних протистоянь. Винниківська Ганна була людиною, що сформувала багато в чому соціальну і національну свідомість майбутнього письменника. Свої Аріни Родіонівни є у багатьох літераторів. Першою мовою Леопольда, за його власним твердженням, була саме українська. У тій, зрозуміло, формі, в якій вона існувала в тодішньому багатонаціональному Львові. Вже після переїзду сім'ї до Праги, помінявши Королівство Галіцію і Лодомерію на Королівство Богемію, куди тата Леопольда перевели з підвищенням на посаду губернатора, хлопець мусив учити державну мову імперії, німецьку. Дитинство закінчилося, довелося йти до школи, а потім до університету.
Далі пішла рутина: студентство, захист дисертації, приват-доцент Ґрацького університету. Але вже у 22 роки, поки анонімно, Леопольд починає літературну кар'єру. І червоною ниткою, як казали в радянських підручниках літератури, через усю його творчість пройшла ностальгія за Галичиною. Спочатку було белетристичне історичне дослідження «Eine galizische Geschichte» («Одна галицька історія. Рік 1846»). Потім «Дон Жуан з Коломиї», «Опришок», «Польські революції. Спогади про Галіцію», згадані вже «Галицькі історії», «Єврейські історії», «Нові єврейські історії», «Польські історії», «Євдоксія, співачка і інші галицькі історії». Та обставина, що всі ці твори, присвячені історії, побуту і звичаям польської, єврейської і особливо української національних меншин Австро-Угорщини, написав німецькомовний літератор, представник потомственої австрійської імперської аристократії, університетський учений, збудило упереджене ставлення до нього в тодішній імперській літературній критиці як до панславіста та юдофіла.
У сучасному літературознавстві існує тенденція, і, слід сказати – небезпідставна, пояснювати виникнення «української школи» в австрійській літературі (Карл Еміль Францоз, Мойсей Йозеф Рот, Ернст Рудольф Нойбауер, Людовик Адольф Симигинович-Штауфе) і зокрема – у книжках Захер-Мазоха, тісним зв'язком із домінантним у Галичині українським етносом у початковий період життя письменника. Аналогічним чином формувалася «українська школа» в польській літературі: Тиміш Падура, Юліуш Словацький, Антоній Мальчевський, Северин Гощинський, Міхал Грабовський, Юзеф Коженьовський, Юзеф-Богдан Залеський.
Далі в житті Захер-Мазоха був калейдоскоп європейських міст, чехарда жінок і дружин, різноманітні літературні та фінансові проєкти. До країни свого дитинства Леопольд Франциск Йоганн Фердинанд Марія Еквес фон Захер-Мазох, Лицар фон Кроненталь, так більше й не приїхав.
Якщо залишатися у фройдівській терміносистемі психоаналізу, то можна висловити припущення, що причиною «комплексу України» в авторській самосвідомості як австрійських, так і польських письменників є почуття сімейного обов'язку перед етнічним середовищем, яке вони сприймають, власне, як колиску. Російська література, до речі, також не була вільна від цього синдрому, назвемо його умовно «синдром Гоголя-Бабеля». Імовірно, найперспективнішим напрямом в цьому компаративному аналізі було б використання принципу «cherchez la femme»: порівняння образів галицьких (польських, єврейських, українських) жінок у творах Захер-Мазоха з його реальними жінками – слов'янками і псевдослов'янками, особливо – з Ангелікою Авророю Рюмелин, що в житті спочатку грала роль героїні роману Захер-Мазоха Ванди фон Дунаєвої, потім послідовно – роль його коханки, дружини, співавторки і, нарешті, – літописця. Її скандальні спогади «Повість мого життя» могли би стати підручником для сучасних спеціалісток із заробляння імені й маєтку на гарасменті.
Знаком оклику наприкінці цієї історії міг би послужити свого роду «едипів комплекс», адже в автобіографії, виданій із провокаційним підзаголовком «Спогади однофамільця мазохізму», письменник називає свою матір, Кароліну Едле фон Мазох, такою, що «war die Letzte ihres alten slawischen Geschlechts», тобто – була останньою в старовинному слов'янському роді.
А в Україні Захер-Мазох видається останні роки в перекладі на українську масово і різноманітно. Соціальний та літературний простір території, яка історично тривалий час була межовою, пограниччям між Заходом та Сходом, між Європою та Золотою Ордою, московією, росією, неминуче набував ознак сусідніх культур. Щоб далеко не ходити, основою герба Тернополя є так звана леліва, базовими компонентами якої є мусульманський півмісяць та юдейська шестикутна зірка. Крім того, попри те, що герб цей став вихідним для кількох сотень польських шляхетських родів, основні кольори його – синій та жовтий, кольори українського прапора.
Практично всі культурні діячі цього фронтиру, незалежно від національного походження, відчували на собі й виявляли у своїй творчості вплив культури корінного населення – українців. Це могло бути майже родинним зв’язком із людьми, які ростили та виховували майбутнього письменника, як, до прикладу, в німця Леопольда Захер-Мазоха. І таких випадків у історії багатонаціональної літератури України, де своїми почувалися поети, які писали на їдиш, прозаїки, що творили польською, драматурги, які укладали тексти німецькою, – для усіх Україна ставала батьківщиною, джерелом натхнення.
