Посестри. Часопис №33 / Вуста і очі

Я знаю кожен твій пестощ. Та день западає в ріки – 
І з присмерку сяє зірка, безмовна, немов любов. 
І каже тобі вустами шукати мої повіки… 
Таким є наше прощання, перш ніж прийду я знов. 
 
Чому якраз тої миті, як зріють розлуки зерна, 
Голубиш очі – ще перш ніж побачать розкОші лук?... 
Є так, що зринає сонце із вод золотих озерних – 
І мусимо поспішати розняти сплетіння рук. 
 
Об шибки – іще холодні – вдаряє світіння казка, 
Зненацьке з неба на землю падіння проміння в суть – 
Цілуєш мої повіки – яка невимовна ласка! 
Що хочеш сказати нею? Кажи – але песть і будь! 

Usta i oczy 
 
Znam tyle twoich pieszczot! Lecz gdy dzień na zmroczu 
Błyśnie gwiazdą, wspominam te jedyną – bez słów, 
Co każe ci ustami szukać moich oczu... 
Tak mnie żegnasz zazwyczaj, nim powrócę znów. 
 
Czemu właśnie w tej chwili, gdy odejść mi pora, 
Pieścisz oczy, nim spojrzą w czas lasów i łąk?... 
Bywa tak: świt się budzi od strony jeziora, 
Nagląc nas do rozplotu snem zagrzanych rąk... 
 
O szyby – jeszcze chłodne – uderza pozłotą 
Nagły z nieba na ziemię świateł zlot i spust – 
Usta twe – na mych oczach ! Co chcesz tą pieszczotą 
Powiedzieć? Mów – lecz zmyślnych nie odrywaj ust!