Посестри. Часопис №33 / «У саду така тиша, що ховає в утробі...»

У саду така тиша, що ховає в утробі 
Сотні звуків – всяк тане у ній і зникає. 
Білка мідна промчала сосниною, краєм, 
Капустянка гойдає себе на кропі. 
 
Самовільно, співуче, мов з крові і плоті, 
Рине яблуко в трави, зірвавшись з галузки, 
По дорозі ламаючи мертве на друзки, 
Порохно ж – ледь припізнене – падає потім. 
 
Плід схопила, у м’якоті зуби затисла – 
Й простягаєш мені: квапно, щиро, любовно 
Я гризу там, де ти – в мить до того – надгризла, 
Білозуба й розсміяна – щедро і повно. 

Taka cisza w ogrodzie, że się jej nie oprze 
Żaden szelest, co chętnie taje w niej i ginie. 
Czerwieniata wiewiórka skacze po sośninie, 
Żółty motyl się chwieje na złotawym koprze. 
 
Z własnej woli, ze śpiewnym u celu łoskotem 
Z jabłoni na murawę spada jabłko białe, 
Łamiąc w drodze kolejno gałęzie spróchniałe, 
Co w ślad za nim — spóźnione — opadają potem. 
 
Chwytasz owoc, zanurzasz w nim zęby na zwiady 
I podajesz mym ustom z miłosnym pośpiechem, 
A ja gryzę i chłonę twoich zębów ślady, 
Zębów, które niezwłocznie odsłaniasz ze śmiechem.