Посестри. Часопис №32 / Пороздзьобують нас круки, ворони...

Жоден сонячний промінь не зумів пробитися крізь повінь хмар, гнаних вітрами. Скупе світло ранку крадькома ширилося, відслоняючи плаский пейзаж, просторий і геть порожній. Стіною стояла злива, і краплі води розсипалися, мов зерно. Вітер на льоту підхоплював краплини, ніс їх навскіс і вдаряв ними об землю.

Похмура осінь уже торкнула морозом і знищила в травах та бур’янах усе живе. Безлисті, почорнілі ракити[1] жалібно шуміли, опускаючи віття аж до землі. Картопляні поля, стерня[2], а особливо щойно оброблена та засіяна рілля, порозм’якали й перетворилися на грузьку багнюку. Бурі хмари, подерті й розкошлані, летіли швидко, майже над поверхнею цих змертвілих і вихльостаних дощами полів.

У цей час, на самісінькому світанку, Анджей Борицький (більш відомий під вигаданим іменем як Шимон Вінрих) виїхав із-за райгірських пагорбів і вирушив у бік Насельська, на широкі рівнини. Вибравшись із чагарів, він якийсь час прямував ґрунтовою дорогою, та коли вона розчинилася в калюжах, рушив прямо поперед себе, через ріллю.

Уже дві ночі він не спав і третій день поспіль ішов поруч із возом. Черевики так вишукано порозлазилися в рідкому болоті, що халяви йшли самі по собі, підошви самі по собі, а босі стопи – цілком окремо. Він геть промок і промерз аж до кісток. Хто впізнав би в цьому голодранцеві колишнього президента найвеселішої під місяцем конфратерії[3] так званих шрубстаків[4], колишнього Єндрика, короля і падишаха[5] варшавських сирен? Волосся в нього позаростало й скидалося на «орлині пера», нігті стали як звірячі кігті, тепер він ходив у просяклій потом свитці, жадібно запихався житнім хлібом зі шкварками і так запросто хлебтав горілку, немовби це була газована вода з порічковим соком.

Коні були голодні й такі загнані, що раз по раз зупинялися. Нічого дивного: колеса грузнули в болоті по самі осі, а на драбинчастому возі під оберемком вільхового хмизу, сіна та соломи лежало самих тільки карабінів зо шістдесят штук і кільканадцять палашів[6], не рахуючи зброї меншого калібру. Це були цілком непогані конячини: дорідні, підтягнуті, майже худі, але чудової тяглової породи. Вони могли запросто пробігти десять миль[7] за добу, тільки б дати їм двічі добре відпочити й гарненько попастися. Ці коні належали одному шляхтичкові з околиць Млави. Це була значна частина його майна, бо він мав summa summarum[8] три конячини, проте позичав їх Вінрихові за кожної потреби. Той приходив зазвичай уночі, стукав у вікно дому, – обоє з господарем виходили, тихцем виводили коней, щоб не будити наймита, викочували віз і вперед! Улітку їхати було зовсім легко. Удень Вінрих спав у хащах у лісі, а коні паслися. Тепер не можна було ні спати, ні пасти коней. Вінрих розраховував на те, що його хтось заступить, тим більше, що найважчі пости й перешкоди він щасливо оминав. Та вже були не ті часи... Якщо хтось іще на цій землі боровся в повному значенні цього слова, то це був він, Вінрих. Він один іще вибирався по зброю, він один не занепадав духом. Якби не він, то й сама партія[9] вже давно розсипалась би на всі чотири сторони світу. Довгий час він підтримував цих переслідуваних, голодних, замерзлих і переляканих людей своїм ущипливим напівсловом і підганяв як батогом. Тепер, коли все завалилося в бездонну яму тривоги, він, як казали, заївся. Чим нахабніше й наполегливіше філософський принцип fratres, rapiamus, capiamus, fugiamusque[10]почав проникати не лише вглиб настроїв і свідомості, а й у підвалини так званої революційної політики, тим щораз зухвалішу впертість він відчував у собі, все жахніше хворобливу й уже майже безтямну...

Коли промоклий, голодний і дуже втомлений він брів біля воза, в нього почало, немовби разом із холодом, проникати відчуття марноти. У нього в кишені вже не було й крихти хліба і ні краплі горілки у пляшці. Діряві, геть зношені черевики (якщо, звісно, не рахувати міліметра ремінця, який іще можна було сприймати як хоч трохи цілий) не могли бути причиною цього відчуття марноти. Її викликали і не сам голод та холод. Але за Вінриховими слідами, що їх залишали в болоті ці діряві черевики, йшла іронія спостережень – це мучівне лихо, яке без вагань вторгається у святеє святих, і сміливо, мов бридкий лихвар, бере в свою шахрайську руку безцінні скарби людського духу й кепкує з їхньої цінності, зодягаючи цю підлість у найлогічніші силогізми[11].

– Усе протринькали, – шепоче Віндрих, посвистуючи, – програли не лише до останньої нитки, а й до останнього вільного подиху. А тепер вийде на яв страх із великими очима, із настовбурченим волоссям і вижене з мишачих нір усіх метафізиків-реакціонерів і пророків невігластва. Те, чого колись не наважувалися сказати один одному на вухо, тепер оспівуватимуть гекзаметром[12]. Усе, що є в людині від розбійника і зрадника, виведуть на яв, покажуть публіці й виставлять для пошанівку та наслідування. Подумати тільки, ми самі спричинилися до таких світоглядних змін, бо програли...

Він тугіше затягнув вовняний пояс, заслонив поли свити на грудях і рушив далі, понуривши голову. Часом підводив її і цідив крізь зуби:

– Паршиві пси!

Гострий дощ стих, лише сіялася дрібна безперервна мжичка, одразу утворюючи перед очима непроглядну заслону. Пориви вітру скаженіли довкола воза, свистіли поміж спицями, розвівали довгі поли свити й шарпали сорочку на Вінрихові.

За заслоною імли раптом став помітний якийсь рівномірний рух паралельно до ледь зримого горизонту. Це могла бути валка возів, череда худоби або військо.

Вінрих дивився якусь мить, примруживши очі. Мав таке відчуття, немовби хтось запхав йому пальця під вену на грудях і тягнув її, бажаючи вирвати.

– Москалі... – прошепотів він.

Добряче ляснув коней батогом, натягнув віжки, розвернувся майже на місці й почав тікати. Не хотів чи радше не міг повернути голову, щоб роззирнутися позад себе й подивитися, що там відбувається. Йому здавалося, що він прослизне вбік непоміченим. На нещастя, в радіусі декількох верств[13] терен був голий і порожній.

Воза-втікача помітили. Із рядів війська відділилася група вершників, виїхала вперед і помчала чвалом. Вінрих, уже дивлячись на все це, не міг зрозуміти, чи ці люди скачуть до нього, чи віддаляються в протилежному напрямку. Лише побачивши прапорці на похилених списах і голови коней, добре зрозумів, що до чого. Тоді кров, що стугоніла в нього в жилах, немовби загусла й перестала текти... Він зупинив коней, обмотав довкола лушні[14] веретяні віжки й роздумував, що дістати з воза для захисту: палаш чи незаряджену рушницю.

Та перш ніж він спромігся щось зробити, машинально підійшов до своїх змучених коней і почав знімати в одного з них недоуздок[15] із голови й стягувати хомут[16], немовби хотів пустити на волю цих побратимів по недолі. Роблячи це, на мить пригорнувся до кінської шиї і зітхнув.

Вісім російських уланів на чудових конях наздогнали віз і миттю оточили його з усіх боків. Один із них, не кажучи й слова, почав скидати списом сухі гілки й снопики соломи та досліджувати вміст того, що було на возі.

Коли вістря дзенькнуло, вдарившись об цівки рушниць, солдат поплескав Вінриха по плечу й підморгнув товаришам. Ті потягнулися до карабінів, що висіли в них на плечах. Вінрих, як і доти, стояв на місці, обіймаючи коня за шию. Губи в нього презирливо скривилися і в серці згустилась не так мужність, як безмежна зневага, зневага до всього на цій землі.

– Ти чиїй партії це віз? – запитав його той, що робив обшук.

– Дурень! – відказав Віндрих, не підводячи голови.

– Чиїй партії ти це віз? Слышь, полячишка?

– Дурень!

– Це не селянин, – сказав підлеглим старший із нашивкою на рукаві, – це повстанець.

– Дурень! – сказав Віндрих, дивлячись у землю.

– Узяти сучого сина! – вереснув солдафон.

Двоє солдатів негайно роз’їхалися на кільканадцять кроків і швидким рухом горизонтально націлили списи. Приречений на смерть подивився на них, коли вони мали вдарити коней шпорами, і тут-таки, як мала дитина, затуляючи голову руками, тихим, особливим голосом мовив:

– Не вбивайте мене...

Ті воднораз зірвалися з місця і одночасно пронизали його списами. Один гидомирно розсік йому живіт, а другий зламав грудину[17]. Третій улан від’їхав на кільканадцять кроків і, коли двоє перших, вирвавши списи й сплюнувши, відійшли вбік, націлився в повстанцеву голову. Він натиснув на курок саме тоді, коли нещасний зсунувся в борозну. Куля прошила череп борозенного[18] коня і вбила його на місці. Тварина жалібно застогнала й бездиханно впала на ноги вмираючого Анджея. Солдати злізли з коней і обшукали порожні кишені свити. Розсердившись, що Анджей випив усю горілку, розбили пляшку йому об голову і шпорами роздерли йому щоки. На звук сигналу, який кликав їх повертатися, застрибнули в сідла й, узявши з воза по декілька добрих бельгійських палашів, поїхали за загоном, який уже зникав у тумані й сльоті. Командир ескадрону інтенсивно гнався за поріділим повстанським загоником, тож не мав часу повернутися по зброю, залишену на полі на Вінриховому возі.

Тим часом знову припустила злива і на коротку мить повернула повстанця до тями.

Його повіки, замружені від болю та передсмертної агонії, ворухнулися, і очі востаннє побачили хмари. Його губи затремтіли й проказали до цих хмар, що швидко мчали небом, останні подумані слова:

– ...Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим...

Велика надія на безсмертя огорнула вмираючого, мов безконечний простір. Із цією надією в серці він помер.

Його голова витиснула в болоті ямку, в яку тепер почали стікатися маленькі струмочки й утворювати все більшу калюжу. Краплі, падаючи в неї, здіймали великі, високі бульки, що швидко й безслідно зникали, мов святі людські ілюзії. Убитий кінь швидко холонув на холоді, а той, що залишився живим, так різко шарпався в упряжі, немовби його хто шмагав ремінним батогом. Раптом він перехилився через дишло, через мертвого товариша, і обнюхав Вінрихову голову. Щойно відчув трупа, його очі налилися кров’ю, грива на карку шалено настовбурчилася, він шарпнувся назад, а тоді кинувся вперед усім тілом, бив копитами об землю і так розлючено хвицався на всі боки, що його задня нога потрапила поміж спиці переднього колеса воза. З усієї сили він шарпнув її і в жахливий спосіб зламав над путовою кісткою. Від болю кінь іще більше знавіснів. Розлючений, він почав ошаліло вистрибувати. Кістка тріснула на дві частини так, що її гострий кінець, як загострений ніж, пробив шкіру, і чим більше кінь шарпався, тим більше її розтинав.

Аж наступного дня зранку сльота вщухла, хоч вітер нітрохи не стих. У вишині летіли хмари, помережані глибокими тінями чудернацької форми. Проти вітру й немовби назустріч хмарам летіли то зграями, то поодинці круки й ворони. Пориви вітру відносили їх і завертали назад, часом кумедно заламували їм крила догори або каменем кидали на землю. Над падаллю, що лежала в полі, почали кружляти птахи, наполегливо знижуючи лет, і після довгого змагання з вихором здалека сідали на ріллю.

Іще живий кінь стояв зі зламаною ногою, що застрягла поміж спицями. Він уже не міг витягнути її через сильний біль. Із кожним рухом оголена кістка зачіпалась за дерево й розтинала шкіру. Побачивши ворон, що поволеньки, переступаючи з ноги на ногу, наближалися до воза, кінь заіржав. Здавалося, він благає тих, хто тут живе, весь людський рід:

– О, люди нікчемні, о, роде невірний, о, роде вбивць!..

Цей крик розлягався над порожнім тереном і губився в шаленому голосі вітру, тільки на мить затримуючи наближення пожирачів трупів. Ворони вельми розважливо, тактовно, статечно, терпляче й дипломатично наближалися, нахиляючи набік голови й уважно вивчаючи ситуацію. Одна з них особливо вирізнялася, виявляляючи найбільший запас енергії і палаючи чи то жадобою нагороди, чи то ненавистю. Може, зрештою, це було пристрасне відчуття інтересів власного дзьоба і шлунка, або, як ми звикли казати, відваги (що «колись було парадоксом, у новий час виявилося аксіомою...»). Вона примарширувала аж до ніздрів убитого коня, з яких іще сочилась бурулькою загусла кров, вкрита рудуватою плівкою. Її швидкі й проникливі очі побачили що хотіли. Тоді без вагань вона стрибнула на голову вбитої конячини, задерла голову, розставила ноги, як лісоруб, що збирається рубати дрова, виставила дзьоба перед себе і, мов залізним кайлом, вцілила ним у мертве око трупа. За прикладом сміливої ворони рушили її товаришки. Одна препарувала ребро коня, інша дзьобала ногу, ще інша роздовбувала рану в черепі. Однак зі всіх найбільше відзначилася та (їй належиться титул «масштабної»), яка хотіла зазирнути в сам мозок, в осердя вільної думки, й геть її зжерти. Вона велично стала Віндрихові на ногу, пройшлася по ньому, успішно добралась аж до голови й почала самозабутньо добиратися до вмісту черепа, до цієї останньої фортеці польського повстання.

Та перш ніж вона скуштувала мозку повстанця й змогла здобути свій славетний титул, її злякав інший прибулець, який надходив непомітно, потайки й скидався на великого сірого звіра. Та це був не поетичний шакал, а вбогий чоловік, селянин із найближчого села. На ділянці[19], яка тепер мала назавжди йому належати, опинилися трупи, тож він ішов їх забрати.

Він напрочуд боявся москалів, тому майже повз рачки. Чоловік згорав від бажання понарізати ременів й хвилювався від солодкого сподівання знайти собі, попри обшук, який здійснили солдати, трохи заліза, мотуззя і одягу на трупі. Урешті ставши над останками Вінриха, він покивав головою та зітхнув, а потім став на землю навколішки, зняв картуза, перехрестився і голосно проказав молитву.

Промовивши останнє амінь, уже з блиском жадоби в очах він кинувся передовсім до кишень і за пазуху й почав шукати черес[20]. Уже нічого там не знайшов. Тоді здер із трупа свитину, полотняне шмаття, зняв із нього черевики, забрав навіть заляпані болотом онучі[21], загорнув у це ганчір’я частину зброї і хутко пішов геть. За годину повернувся, щоб забрати решту здобичі. Десь опівдні привів пару коней і випряг скаліченого коня. Якнайретельніше оглянувши його переламану ногу, дійшов висновку, що її вже не зцілити. Треба було цю ні до чого не придатну конячину задушити. Тож він без вагань одягнув їй мотузку на шию, прив’язав її до стельваги від орчика[22], що тягнувся за парою його коней, сплюнув на долоню і чимдуж уперіщив коней. Коні раптом шарпнулися, петля здушила горло приреченого на смерть і повалила його на землю. Однак за мить moriturus[23] зірвався і побіг учвал за парою, яка тягнула його, ступаючи гостряком оголеної кістки по багну та камінню.

Селянин глянув і аж очі заплющив від огиди. Одразу відв’язав мотузку й припинив екзекуцію. Запріг коней у воза й поїхав собі. По обіді з’явився зі складаним ножем і зняв шкіру з коня, якого застрелили улани. Залишилося тільки зняти шкіру зі ще живого коня. Хлоп замислено обмірковував, як би то йому це зробити. Він міг би зарізати здохляка ножем і одним махом владнати справу, але йому не хотілось «бруднитися» ні морально, ні фізично. Із другого боку, він не на жарт боявся, щоб хтось уночі не пробрався тихцем, не добив коняку й не зняв із неї шкуру. Врешті, відчувши докори сумління, сказав лежачому коневі:

– Ет, дихай собі тут... Ти й так до ранку відкинеш копита. Натрудився я! Господь милосердний благословив мене грішного... Може, ніхто й не бачив, може, не прийде по шкуру. Добре й так. Дихай собі, бідолахо, дихай...

На узбіччі в напрямку, в якому прямував Віндрих, у полі були ями для зберігання картоплі. Оскільки виявилося, що земля пропускала воду в ці погреби, їх перенесли в інше місце, а ями позаростали бур’янами. Кущі барбарису замаяли[24] зеленню дно ям і їх стінки. Облицювальні балки обвалилися разом із брилами глини, утворюючи печери й катакомби, що тепер були повні водянистого болота. В одну із цих дір селянин затягнув під вечір тіло повстанця і останки коня, оббілованого зі шкіри. Зіпхнув їх до однієї ями, заштовхав жердиною поміж балки й зілля і натрусив зверху трохи глини, щоб їх не вистежили й не поживилися ворони.

Так несвідомо й ненавмисно помстившись за багатосотлітнє рабство, за поширення невігластва, за визискування, за безчестя і страждання народу, чоловік ішов додому простоволосий, із молитвою на устах. Дивовижно зворушлива радість сходила в його душу й прикрашала все, що він бачив, усе, що можна обійняти помислом, усю землю напрочуд красивими барвами. Глибоко, правдиво, всією душею він славив Бога за те, що в безмежному своєму милосерді він послав йому стільки заліза й шкіри...

Раптом у смертельній тиші осінніх сутінків над землею пролунало розпачливе кінське іржання. Селянин зупинився і, заслонивши долонею очі від відблисків, подивився на захід сонця.

На тлі бузкової заграви було видно коня, що спинався на передні ноги. Він метляв головою, вивертав її в бік Вінрихової могили й іржав.

Над цим живим трупом били крилами, шугали вгору й вниз, кружляли цілі зграї ворон. Заграва притьмом гаснула. Її заступали ніч, розпач і смерть.