Посестри. Часопис №32 / Мешканці станції Теремки
На станції метро, біля якої я живу, понад місяць ночували люди. Я спостерігала за ними щоразу, коли кудись їхала і чекала на потяг: хтось читав, хтось розмовляв із сусідами, хтось заряджав телефони. Чомусь найзатишніший вигляд був саме в тих, що лежали на саморобних ліжках – поставили палети, на них поклали матраци або ковдри – і читали. Бо вони змогли розслабитися, відчути тут, під землею, себе в безпеці настільки, щоб відволіктися на книжку?
Це відносно нова станція, кінцева, далеко від центру; за 20 хв пішки від неї уже стоїть блокопост на в’їзді у Київ. У якийсь день над ліфтом внизу на станції з’явився величезний плакат, навколо – дитячі малюнки та надувні кульки.
“Шановні працівники, охоронці, волонтери станції м. Теремки! Щиро вдячні вам за турботу, терпіння, наполегливий труд. З повагою до вас, мешканці станції”.
Зачепили чомусь не старанно виведені дітьми малюнки поруч (багатьох же із них я бачила постійно просто тут: у вікні потяга якась дівчинка розставила своїх конячок поні; біля салатового туристичного намету постійно стояли дитячі чобітки), не те, що плакат із такими словами висить біля покажчика евакуаційного виходу і значка дефибрілятора. Але за скільки ночей, проведених у метрі-бомбосховищі, люди офіційно стають “мешканцями станції”?
Чи важить не кількість часу, а відчуття? Те, наскільки часто ти повертаєшся до своєї рідної квартири вдень, навіть якщо давно не проводиш там ночей? Книги, які ти, зрештою, приносиш із собою, аби відволіктися у вільну хвилину, бо навіть на станції метро під час повітряних нальотів у тебе з’являється – як би дивно це не звучало – дозвілля?
Чи інші речі, які береш – скажімо, ту ж палатку, аби створити куточок приватності серед цього великого дому? Комфорт, який тут таки виникає – бо він помітний скрізь: від старанно намальованого цього плакату до столика із безкоштовним чаєм: люди починають дбати про цей простір, робити його затишнішим? Це так незвично, що іноді я справді почувалася, ніби зайшла без попередження до когось у гості: сиджу і годину чекаю на той єдиний поїзд на лінії, який їздить від однієї кінцевої станції до іншої.
Сидячи так, я думала про те, якою різною під час війни може бути евакуація, втеча, порятунок. Хтось опиняється за кордоном, хтось – у інших містах; хтось офіційно залишається в Києві, але перестає бути мешканцем своєї домівки – стає мешканцем станції. Така от евакуація під землю, поки на поверхні перебувати небезпечно.
І ось тепер хлопчик гуляє з собакою біля вагону метро, який тепер став його місцем ночівлі. Двері до вагонів, які колись гучно хряскали на кожній станції, коли потяг відправлявся, люди тепер обережно закривають руками, коли хочуть поспати. У кишенях лишаються знаки з минулого життя – картка на безкоштовний чай за довге очікування у Макдональдзі, магнітний пропуск на роботу, куди тепер ніяк не доїхати, на телефон приходять смски із проханням оцінити якісь обслуговування у ювелірному магазині. На пошту приходять документи від замовників з-за кордону: підтвердьте, будь ласка, отримання, ось тут звіт про те, що ви робили минулого року; але я не дуже пам’ятаю, що вміла робити раніше. Один потяг метро стоїть тепер вічно на станції – там усередині ночують люди; інший ніяк не їде.
***
Є речі, про які ніхто не попереджав.
Усі казали — про всяк випадок завантаж мапу бомбосховищ; будь готова швидко евакуюватися, якщо буде потрібно, збери тривожну валізу; піди на курси першої домедичної допомоги, не забудь купити турнікет. Усі казали – під час обстрілу не можна ховатися за автіками, а заглибини в землі підходять добре.
Ніхто не попереджав, як тихо буває у місті, з якого виїхали сотні тисяч людей; як на вулицях висять постери фільмів, які ти не встигла побачити; як ти більше не зможеш читати книжок чи дивитись кіно ще довгий час. Ніхто не думав, скільки на вулицях лишається слідів попереднього життя – столики біля закритих кав’ярень, реклама речей, які більше нікому не потрібні, порожні стійки для велосипедів. Ніхто не казав – можна втомитися настільки, що ти боятимешся засинати, бо не почуєш сирени чи вибухів; утім – до звуків війни швидко звикаєш, а коли щось несподівано стукне у коридорі чи зашипить вода в чайнику – можна здригнутися. Ніхто не попереджав, які довгі бувають дні, якщо вони схожі на одну нескінченну добу; як довго можна дивитися на таблички “заміновано” у лісі, де ще місяць тому сусіди вигулювали своїх собак.
Усі мої друзі з-за кордону питають – як ви тепер? Чи є продукти в магазинах, чи зовсім порожні вулиці; а що ви робите навіть попри війну: як там творчість, стосунки, плани на майбутнє. Я розумію: коли люди питають про таке, вони приміряють війну на себе, намагаються зрозуміти, як почуваєшся в її буденності, наскільки вона тисне. З усіма ними ще вчора ми були такі схожі: разом вчилися за кордоном, разом їздили подорожувати, разом планували зустрічі, запрошували одне одного у рідні міста. Куди тепер я можу їх запросити?
Усі переживають і питають – але що я можу їм сказати? Лише таке: ми були зовсім як ви, геть недавно.
А ще ось що: дуже, дуже багато речей із того стилю життя, який об’єднував нас із вами – молодих двадцяти- й тридцятирічних європейців, так ми про себе думали – не працює у війну. Ти можеш відмовитися від залежності від соцмереж, бути владаркою свого часу, гуляти, читати, займатися йогою замість цього всього; але коли почнеться війна і тобі треба буде когось знайти, кудись виїхати, щось дістати – це залежатиме від твого соціального капіталу в фейсбуці.
Ти можеш навчитися не брати телефон до рук, засинаючи і прокидаючись, це, кажуть, поліпшує якість сну; але почнеться війна, і ти постійно перевірятимеш зелені кружечки біля імен знайомих у месенджері, їхні пости, лайки, твіти, сторіз, аби знати, що ось знак – і цього дня вони також живі. Ти можеш купити велосипед і тішити себе думкою, що бережеш повітря у твоєму місті – але коли почнеться евакуація, ти згадаєш, що навіть не думала ніколи здавати на права, бо здавалося, що це ніколи не знадобиться. Сучасний мистецький центр, старовинний музей із унікальними експонатами можуть бути зруйновані ударом однієї чи кількох ракет; ретельно зібрана бібліотека згорить за мить. Дуже багато з того, що ми вважали справою свого життя, результати років кропіткої роботи – беззахисні перед грубою силою, поєднанням злої волі та законів фізики.
Усе це – речі, про які ніхто не попереджав, і тепер я розумію, чому. Я теж не знаю, як це описати, коли питають “як ви тепер?”
***
У мене вдома стоїть відривний календар із передбаченнями на кожен день, і на ньому тепер постійно 23 лютого. Передбачення від 23 лютого говорить про вдалі рішення, а наступного дня – про грандіозні відкриття.
Далі я свідомо не дивлюся. Мені подобається думати, що всі наступні дні, означені в календарі, насправді тривають собі у якійсь паралельній реальності, в якій повномасштабна війна не почалася, мої знайомі досі живі, і тисячі людей, яких я не знала, – теж. Але що це за дні в тій реальності, я знати не хочу, тому не читаю передбачення. Просто думаю, що десь вони є.
У цій реальності – нашій, не паралельній – із часом, буває, кояться дивні речі: якісь дні ти не можеш згадати, а якісь – пам’ятаєш інакшими, ніж вони були. Щось, що мало трапитися у квітні – ти точно у цьому впевнена – було в березні. У цій реальності 24 лютого тягнулося нескінченно довго, так довго, що коли раптово настало літо, ніхто не міг у це повірити. Час тут, загалом, рухається дивними стрибками, ніби спочатку завмирає, потім розганяється – і знову застигає. Ти марно намагаєшся підлаштуватися під цей ритм, але знову пропускаєш наступний стрибок.
І ось настає осінь.
Багато слів на означення часу, втім, давно втратили сенс; коли ти говориш із кимось про півроку повномасштабної війни – звідки тобі знати, які вони насправді, ці півроку, для іншої людини, вони як вічність чи як місяць? Коли хтось каже, що окуповане місто скоро звільнять – на що скидатиметься це “скоро” для тебе, і на що – для нього?
Коли ти думаєш про колишнє життя, воно видається далеким, ніби дитинство, чи таким, що обірвалося вчора?
Я думаю, що тільки під час війни можна по-справжньому відчути, як працює теорія відносності. І ось іще один її магічний трюк.
Окрім календаря, у мене є картка для проїзду в метро, якою я теж тепер не користуюся.
Спочатку метро в Києві не працювало.
Потім потяги потроху почали ходити, але не треба було платити за проїзд.
Потім, аж під кінець весни і після деокупації Київщини, метро частково повернулося до колишнього режиму роботи, і оплату за проїзд повернули. Я знайшла в рюкзаку свою синю картку.
Її треба поповнювати через додаток на телефоні, у якому також відображаються всі поїздки, оплачені цією карткою – дні, години, станції метрополітену. У травні я побачила, що з лютого у мене ще залишилося 10 поїздок; усі решта збереглися в додатку, подорожі метром 22 лютого і раніше.
Використати 10 останніх поїздок, куплених у минулому житті, у мене чомусь не піднялася рука, і я їх залишила та припинила користуватися цією карткою. Може, це як відірвати сторінки календаря. Ще трохи, і в них буде ювілей – їм виповниться рік.
Решта поїздок збережені теж, у додатку. Коли я втрачаю відчуття часу і не можу зрозуміти, як далеко ми вже опинилися від колишнього життя, то беру телефон і переглядаю ці поїздки, знову і знову: 22 лютого, 20 лютого, 16 лютого. Різні станції метро, але я можу приблизно здогадатися, коли, куди і чому їхала. Пізні повернення додому на останніх потягах, о 12 ночі – в ті часи, коли не було комендантської години; відвідини друзів, поїздки на роботу, а ще – якісь зупинки на нетипових для колишніх маршрутів станціях, які я вже не зможу ідентифікувати і пригадати, що там робила; вони назавжди залишаться загадкою.
Картка метро, звісно, не дуже надійний інструмент для подорожі в часі, але я її люблю, бо вона також вміє використовувати теорію відносності: показує, що колишнє життя відносно близько у пам’яті.
Більшість шляхів, записані на картці, досі знайомі: станція “Майдан Незалежності”, яка залишиться зачиненою до кінця війни; станція “Сирець”, на яку я тепер не їжджу; станція “Площа Льва Толстого”, на яку тепер їжджу дуже часто і яка взагалі вже майже не Льва Толстого, бо невдовзі її перейменують. І, зрештою, кінцева зупинка синьої гілки,де згодом понад місяць ночували мешканці станції “Теремки”, до яких я ходила в гості, чекаючи на поодинокі потяги.
