Посестри. Часопис №76 / «Все, що ми можемо зробити одне для одного...»

Все, що ми можемо зробити одне для одного, –

це бути,

бути в пам'яті і без пам'яті, у сні й наяву,

виринати на хвилях сирен, як на американських гірках,

як на чортовім колесі нашої нехитрої радості,

так несподівано вирваної у старості.

 

Бути, бо не бути – це така ж неминучість,

як і решта неминучостей,

що лягають на серце нещасливим тягарем,

питанням, на яке ніколи немає відповіді,

як і розуміння, де ти був, коли тебе не було.

 

Отже, треба бути, треба бути, скільки сягають очі,

скільки хапають руки,

скільки ноги заміряють,

скільки удасться засіяти,

скільки вертким язиком упіймати в солодкий полон.

 

Це самотність понуро вагається, пускає і не пускає,

защібає ґудзики по саме горло,

ховає давкі клубки,

що стали у нім німим плачем.

 

Ніжність каже, що треба бути,

так безстрашно, як ти, і тихо, як я,

але бути і бути на цім незбагненнім шляху

безкінечних добутків і втрат.