Посестри. Часопис №3 / Від перекладача

Пригадую, що мій перший виступ у Колумбійському університеті на початку двотисячних вела Анна Фрайліх. З того часу ми дружимо. Для мене було цілковитою несподіванкою дізнатися, що її родина походить зі Львова і що Аннина мама часто цитувала напам’ять вірші Тараса Шевченка та Лесі Українки, навіть мешкаючи в Брукліні. Аннині родичі у Львові розмовляли, як усі галицькі євреї, кількома мовами — їдишем, польською, українською та почасти івритом. І хоча Анна народилася під час війни в глухому закутку колишнього Радянського Союзу, в киргизькому місті Оші, власне ця евакуація врятувала родину Фрайліхів, бо всі інші львівські родичі війни не пережили. Воєнне лихоліття пам’ятає тьмяно, бо коли повернулася до Польщі, власне Щецин, у якому замешкала з батьками, став для неї єдиною батьківщиною, а польська мова — рідною. Уже в зрілому віці вона напише: «У Польщі виросла і виховалася польською культурою, так само, як і мої батьки. Польська поезія промовляє до мене найглибше, хоча знаю, що є інші великі поезії, і деякі з них мені не чужі. Та все ж Польща є країною мого дитинства і молодості, але одночасно це країна, яку я змушена була покинути». Задум перевдягнути вірші Анни Фрайліх в українські строї, тобто перекласти, у мене виник давно. Ми інколи виступали разом і, вслухаючись в особливий тембр поетичного голосу Фрайліх, я ловив себе на думці, що і в тематиці, і в структурі поетичного вислову її поезія в головних своїх рисах — це втрата і пошук дому, втрата і пошук мови. Ці втрата і пошук наздогнали Анну Фрайліх дорогою до Риму в 1969 році, куди вона виїхала після відомих антисемітських подій у Польщі. Виїхала, забравши з собою не тільки родину — чоловіка і малолітнього сина — вона забрала із собою мову на противагу майбутньому, яке усіма силами віддаляло її від щецинських вуличок, польськості й минулого. Віддаляло, але не віддалило, бо, перетоплена у вариві різних культур, поезія Анни Фрайліх збагатилася усім, що робить поезію поезією. Можу собі уявити, які сумніви й тривоги відчував старший її колега і земляк Чеслав Мілош на іншому боці Америки, в Каліфорнії, коли закладав у друкарську машинку чистий аркуш паперу, щоб написати новий вірш. Анна Фрайліх, припускаю, також відчувала подібні приступи екзистенційної порожнечі серед чужих пейзажів. Зрештою, її поетичний дім, збудований з різного матеріалу й наповнений тривогами, пам’яттю та голосами, тримається на ґрунті й піску мови, а оскільки досвід від поезії невіддільний, то це назавжди.

Травень 2021

Дивись також: Ім’я батька - Анна Фрайліх | Посестри. Українська та польська лiтература (posestry.eu)