Посестри. Часопис №56 / Мобільні хвилі буття, або VERBUM CARO FACTUM EST. П’єса в 3-х частинах. Частина друга

Продовження. Перша частина у номері 51.

СЦЕНА 1

Морозяний ранок. Вибухи й задимлення. Сосновий ліс, галявина, сонце, за останні тижні знову нападало багато снігу. На галявині десятків зо три людей зі смартфонами і телефонами в руках ловлять мобільну хвилю, спілкуються, але розмов майже не чутно. На фоновому екрані горить півтора-два десятка вікон-розмов. У них різноманітні персонажі: українські військові, дорослі й діти, жінки й чоловіки різного віку.

Праворуч на повалених бурею старих стовбурах дерев сидять Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт, Данило Андрійович, Офелія (дівчинка в жовто-блакитному). Усі дивляться в смартфони.

Елеонора (знервована жінка рідкісної краси): Артеме, алло! Алло, Артеме! Блядь, що за зв’язок! (підіймає айфон догори, намагається зловити хвилю). Скільки можна! Алло! О, нарешті!

На головному екрані з’являється Артем.

Артем: Знову тебе чую, люба. Як ти там?

Елеонора (кричить): Знущаєшся? Третій тиждень немає світла, інтернету, зв’язок тільки зранку й тільки в лісі! Вода з колодязя! Магазини не працюють.

Артем: У нас же там були якісь запаси…

Елеонора: Аптеки не працюють! Прокладок немає, Артеме. Розумієш, що я кажу?! Грьобаних прокладок нема де взяти! Вони мені вже й не потрібні, хоча ти й не розумієш, про що я, але сам факт, любий, сам факт! І кожної години стріляють! Постійно стріляють, б’ють і б’ють, і знову б’ють – і таке відчуття, що таки вб’ють! Коли ти мене звідси забереш?! Ти чоловік чи довбаний мудак, Артеме?!

Артем: Ти не розумієш, що я кажу? Проїхати до вас наразі абсолютно неможливо! Я тільки за останній тиждень тричі намагався! Тричі! І щоразу мене на наших блок-постах затримували! Там страшенні бої, там міни, там артилерія й танки. Не можна їхати, люба, немає як і куди. Треба чекати.

Елеонора (після паузи, з тихим відчаєм): Ми ж із тобою так старалися, щоб це сталося. Ось воно й сталося. Артеме, я – вагітна. Мені, ну правда, дуже страшно. Там десь у мені тепер живе маленький українець чи, може, українка. Навіть не знаю. Воно там маленьке, а я тут, на «Ближніх садах». Грьобана мама. Якого хєра сюди поперлася?! Що за ідіотка! Чому тебе не послухала! Але, знаєш, ми її все одно Ксюнею назвемо, як мою маму, добре? А якщо хлопчик, хай буде Артемом, як ти. Тільки приїдь, хороший мій! Приїдь, блядь, будь ласка. Ти повинен забрати мене звідси! Прошу тебе, Артеме, я божеволію! Божеволію! Божеволію! Щодня відчуваю, як божеволію! Я сивію. Я пісяю по сто разів на ніч від циститу й страху. І я вагітна, кажу тобі. При тому всьому я вагітна!

Артем: Коли це з’ясувалося?

Елеонора: Позавчора зробила тест. Ти ж знаєш, у мене завжди зі собою був.

Артем: Я приїду за тобою! Обов’язково приїду! Треба тільки почекати. Кажуть, що і на Бучу, і на Бородянку вже готуються евакуаційні коридори. Якщо до них можна буде дістатися, значить, і до вас допомога дійде…

Елеонора: Артеме, не кажи хєрні. Не кажи, блядь! Ми тут нікому не потрібні. Бородянка, Буча, вони хоча б на мапі існують. Розумієш? Це справжні міста, а ми що таке? Суцільна нісенітниця, а не поселення. Сюди ніхто не поїде. Нас немає ні для влади, ні для волонтерів. Нас немає ні для кого. Ми не повинні були тут опинитися. Ми повинні були жити в різних інших місцях. Розумієш, про що я?

Артем: Ти добре знаєш, я повинен був вирішити свої бізнес-проблеми.

Елеонора: Знаю. Ти завжди вирішував якісь проблеми. А я всі ці сім років не здатна була завагітніти й після кожних місячних завжди пила два-три дні. У нас були квитки в Берлін на п’ятнадцяте лютого. Ти сказав, що не можеш, бо проблеми, що Берлін і Відень відкладаються до осені. А я так мріяла Брейгеля подивитися у Відні. І Браму Іштар у Берліні. Ти вирішував справи, а я образилася й організувала дівчачу вечірку. Двадцять четвертого лютого прокинулась у двоповерховому будинку сама. Сигаретку закурила й вийшла на вулицю. Знаєш, було так тепло, так по-весняному. Іду й бачу – Богородиця на небі дивиться на мене й плаче.

Артем: Яка ще Богородиця?!

Елеонора (сідає на стовбур сосни поряд із Данилом Андрійовичем): Вибачте, я біля вас присяду.

Данило Андрійович: Та нічого, сідай.

Елеонора: Зараз я тобі все поясню, Артеме.Розумієш, коли жінка не може завагітніти роками, особливо в нашому грьобаному патріархальному суспільстві, вона відчуває себе парією.

Артем: Ким відчуває?

Коля Хромий: Так, ми раби, немає, гірших в світі! Фелахи, парії щасливіші від нас, бо в них і розум, і думки сповиті, а в нас вогонь титана ще не згас.

Елеонора (Колі): Дякую. (у слухавку Артему) Паріями, мій дорогий, називають осіб низької касти, таке собі сміття, про яке ні казати, ні дбати порядна людина не стане.

Артем: Ти перебільшуєш, як завжди.

Елеонора: Так, блядь, я перебільшую. А твоя мама, що всі ці вісім років радила тобі кинути мене, за ясністю й точністю мислення суцільний Рене Декарт. Менше з тим, жінка, що не може завагітніти, така собі парія, вона багато різних шляхів проходить, перш ніж звернутися до Богородиці. Так ми, Артеме, в Україні, називаємо Божу Матір. Хто такий Бог,  почитай, будь ласка, у Вікіпедії сам.

Артем: Я знаю, хто такий Бог.

Елеонора: Так от. Вона лікарями вже зайобана до смерті, коли вирішує, нарешті, звернутися до Божої Матері. Їде собі в Ізраїль в Тель-Авів типу з подругами, типу розважитися. Так принаймні думає її чоловік. А сама при тому не вживає алкоголь цілий місяць. Усіх подруг прямо в аеропорту Бен-Гуріон посилає нахрін і прямує просто в Назарет до Базиліки Благовіщення, Basilica Annuntiationis. Розумієш, нє?

Артем: Це торік, на твій день народження?

Елеонора: Так, любий, на день народження. І ось проходить майже рік. Ця парія не отримує європейських музеїв на свій день народження і приїздить з подругами на кілька днів у дачне поселення, яке розташоване приблизно між Бучею й Бородянкою. І раптом починається війна. А за кілька тижнів вона помічає, що вагітна.

Артем: Я не знав…

Елеонора: У день, коли почалася війна, я вийшла, кажу, на нашу дачну дорогу, й от тут просто в небі, над рікою Горяною, над соснами, над нашим сосновим лісом, Матір Божа плакала. І хоча ікони католицького храму Благовіщення мені за цей рік якось підзабулися, раптом побачила я їх перед собою з абсолютно кричущою ясністю. Усі водночас. І, знаєш, стало якось так піднесено і млосно. Я заплакала й знепритомніла. Розумієш (сміється), упала просто біля паркана Степана Григоровича. Як остання ідіотка. Він і відвів мене додому.

Артем: Бідна моя, Елю, бідна моя дівчинко…

Елеонора: Але на цьому все, Артеме. Голова розболілася й канудить (тихесенько стогне, сміється, береться за голову). Піду додому. Сьогодні сорок хвилин шукала хвилю. Розумієш, Артеме? Сорок хвилин! І зарядки в мене вистачить тільки на чотири дні. Якщо ніхто не дозволить знову підзарядитися від генератора. А бензин у всіх закінчується, так що й ця лафа ненадовго. Усе, пішла. (Кладе айфон у кишеню й повільно йде до воріт дачного кооперативу.)

Артем: Елю, мала, алло! Елю, чуєш мене! Елю!!! (дивиться на слухавку, каже тихо й серйозно) Елю, я спробую. Я зроблю все, що зможу.

У вікні-розмові з’являється чоловік Серафими і два її сини – хлопчики п’яти й семи років.

Чоловік Серафими (у слухавку): Так їй уже легше?

Серафима: Учора знову був приступ. Але що про це говорити. Потрібних ліків немає. Дістати їх немає ніякої можливості. Ночами сиджу поруч і тримаю за руку. Кажу: «Мамо, як війна закінчиться, я таки змушу тебе переїхати в Київ, хоч раз за останні роки повне обстеження зробимо». А вона каже – ні. Тут із твоїм батьком останні роки жила, тут і помирати буду.

Чоловік Серафими (ледь стримується): Але при чому тут наші діти?! Якби не вона, ти була б зараз із нами тут! Зі мною й нашими дітьми! Вони щодня про тебе питають. Щодня! А вона б зараз хворіла у своїй квартирі в Києві, а не в цьому грьобаному лісі! Але що тут скажеш (махає рукою)…

Серафима: І не кажи нічого, це моя мати!

Чоловік Серафими: Добре. Слухавку синам передаю. Вони спеціально рано прокинулися, щоб з тобою поговорити.

Син Серафими: Привіт, мамо! Тато каже, що ти в лісі з бабцею. Ми з Сергійком і Алісою за тобою скучили.

Серафима: Привіт, сонечко!Я теж скучила за вами! Слухайтеся тата! Слухайтеся діда й бабу! Дивіться за сестрою! Вона у вас менша. Ви повинні її оберігати.

Син Серафими: Ми оберігаємо.

Другий син Серафими: Співаємо їй «Гей, була в мене коняка» і «Ой, у лузі червона калина».

Серафима: Їй подобається?

Син Серафими: Подобається, тільки вона плаче, бо ми занадто голосно співаємо.

Другий син Серафими: Вона нас боїться.

Син Серафими: Просто маленька й нічого ще не розуміє.

Серафима: Зате ви вже дорослі в мене. Хороші, розумні. Алло?! Алло?! (з розпачем дивиться на екран смартфона) О, ні! Нє-нє-нє, не зникай! Алло?!

Інна (молода жіночка з маленьким собакою): Мамо, ти обов’язково спускайся в метро, мамо, спускайся! Не треба вдома залишатися, коли повітряна тривога! 

Мама Інни (на тому самому стільці, у тій самій кухні): Стомилася я бігати в те метро, Інно. Стомилася. Нікуди більше не побіжу. Прилетить – значить прилетить. Якщо треба росіянам мене вбити, хай убивають. Може, на цьому нарешті ся вспокоять?

Інна: Мамо, що ви таке кажете! Що ви кажете!

Мама Інни: Стомилася бігати, кажу. Хай уб’ють. Був час жити, прийшов час помирати.

Мар’яна (тихо): Остапе, я не розумію. Який із тебе солдат. Чому раптом…

Остап (на екрані у військовому одязі, усміхається): Так війна ж, Мар’яно. Треба ж комусь. Не все ж у батьковому фотелі пиво дудлити.

Мар’яна: Ох, Господи! Ти знаєш уже, куди, як? Зможеш телефонувати?

Остап: Буду виходити на зв’язок, хоча, мабуть, і не щодня. Не нервуйся. Ключі від квартири залишаю в сусідів у тридцять восьмій, у Стьопи й Валєри.

Мар’яна: Як вони?

Остап: У Валєри справи не дуже. У неї ж уся родина в Москві. Двадцять четвертого ввечері поговорила з батьками. З’ясувала, що вони повністю підтримують Путіна. У неї стався серцевий напад. Тепер лежить, майже не встає. А Стьопа нічого, тримається, за нею ходить. Каже, що якби не жінка, пішов би зі мною в ЗСУ. 

Мар’яна: Як там Київ?

Остап: Місто-герой.

Любов Павлівна (повненька, чистенька бабця): А як там Барсик?

Павлик: Та нічого. Їсть і сере, що з ним станеться. А от я, Любо, без тебе спати не можу. Розумієш? Постійно вночі перевіряю, чи не поруч ти? По тричі за ніч. Твоя половина ліжка холодна. Твоя половина мого життя порожня. Тебе все немає й немає. А сирена все кричить і кричить.

Любов Павлівна (тихо, щоб чоловік не почув, вказівним пальцем знімає сльози з очей): Часті повітряні тривоги? Ти в бомбосховище ходиш?

Павлик: Спочатку ходив, разів, може, зо три. А зараз тільки коли дуже самотньо. Іду на людей подивитися. Хороші люди. І молоді, і старі, і діточки, і жінки. Так нас багато, українців, під цими ракетами. І ніхто не розуміє, навіщо росія це робить. Навіщо росіянам усе це…

На фоні звуку сирени повітряної тривоги Павлик щось каже, його не чутно, він кричить, а потім зникає з екрану.

Любов Павлівна: Дуже сумую і за тобою, і за Києвом… Чому, справді, росіяни це роблять?! Який у тому сенс? Алло, Павлику! Чуєш мене?! Алло. (дивиться на слухавку) Зник сигнал.

Віктор (Любові Павлівні): Убитися хочуть.

Любов Павлівна: Перепрошую?

Віктор: Ви запитували, чому росіяни це роблять. От я й кажу, вбитися забажали.

Любов Павлівна: Але ж як таке може бути? Вони ж казали, ми брати – і раптом ракетами по мирних містах. Сьогодні пощастило порозмовляти з приятелькою, що евакуювалася з Бучі. Суцільний жах. Вона такого надивилася, повірити важко. Росіяни стріляють по дитячих садочках, школах, магазинах, лікарнях, церквах і музеях. Ґвалтують і грабують. Розстрілюють багатоквартирні житлові будинки з кулеметів. Просто на вулиці стріляють у неозброєних. Як таке може бути? Хто вони такі?

На екрані з’являється тато Віктора

Тато Віктора (говорить із екрана на жовто-блакитному фоні, звертаючись просто до Любові Павлівни)): Я, Любове Павлівно, так вам скажу. Я сам росіянин. Народився в Тамбові. Помер у Харкові. Рибалив у Лопані і Цні. Після армії в Україні залишився. Одружився, був щасливий. Мене вбило майже одночасно з батьками Мар’яни, що тут на дачах живе, вулиця Лісова, 12. Так от мені навіть тут соромно за те, що я росіянин. І за те, що українську вивчив уже після смерті.

Любов Павлівна (зацікавлено): А як так, ви кажете, що загинули, а ми з вами розмовляємо? І навіть без телефона.

Тато Віктора: Для справжніх розмов телефон не потрібен.

Григорій: Нарешті! Дві риски! Костянтине, алло, як там Київ?!! Друже! Як там столиця?! Чуєш мене? Чуєш?!!

Костянтин: Так,Григорію, чую! Все добре. Столиця тримається. Ми тримаємося. Ми не здамо наш Київ! Усіх однаково не вб’ють!
 

Сергій (із сигаретою в кутку рота): Привіт, Галю! Чому ти не береш слухавку? Зайнята? Чим ти зайнята? Алло, Галю, ти чуєш мене? Чуєш? Та нічого, я просто хочу зрозуміти, що відбувається? Тиждень не можу додзвонитися, а коли додзвонююся, ти слухавку не береш. Як там ви? Як Франківськ? Як ся має тьотя Ельза? Алло, Галю! Алло?! Та що ж таке. Постійно зривається… (звертається до Офелії) Не любить вона мене.

Офелія: Не любить, Сергію, але це на краще. (Співає)

На Валентина я прийду

Із раннього рана,

Глянь, Валентина жде твоя

Обіч твого вікна.

Устав юнак, убравсь будь-як

Та й двері відчиняв;

До себе дівчину впустив,

А жінку проводжав.

Сергій: Я не був у неї першим. І не буду останнім,

Офелія: Розумію, зате вона була першою і єдиною.

Сергій ховає сльози. Звучить музика. Дедалі сильніше гупає артилерія, чути гул літаків.

Вибух. Затемнення.

СЦЕНА 2

На повалених бурею стовбурах дерев сидять Сергій, Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт, Данило Андрійович, Офелія (дівчинка в жовто-блакитному). Усі дивляться в смартфони.

Біля ніг Сергія напівпорожня пляшка і дві чарки.

Сергій: Я от думаю, Степане Григоровичу, чи закінчиться ця війна до літа?

Степан Григорович: Та річ у тому, яке ти літо маєш на увазі. Якщо наступне, то навряд чи. Не схоже. Наші б’ються за Київ. Тож до перемоги дуже далеко.

Олена Володимирівна: Ну, от навіщо ти п’єш, Сергію?

Марія Цвіт: Пожаліли б себе, така гидота!

Данило Андрійович: Бо Галя балувана. Вона у Франику має давнього коханця, і Сергій про це знає. Той поруч, а цей хіба залишиться живий? Галі двадцять вісім, йому п’ятдесят три. Сергій завжди знав, що так буде.

Вася Цвіт: Тоді зрозуміло. Чверть століття різниці. Ясно, що це проблема…

Сергій (здивований): А ти звідкіля знаєш про чверть століття?

Вася Цвіт: Ти про що?

Сергій: Ну, ти сказав зараз, що різниця, що чверть століття.

Вася Цвіт: Ти чому не закусюєш?

Сергій (зітхає): Однаково від цих вибухів тверезієш швидше, ніж встигаєш насолодитися сп’янінням. То який сенс?

Вася Цвіт: Щоб добре себе почувати. Не так швидко п’яніти. Щоб мати розум.

Сергій: Навіщо мені розум? (наливає дві чарки) Ніхто не хоче приєднатися? Ну, як хочете. (випиває одну за одною). За тебе, Україно. За тебе, Галю.

Сергій Григорович: До речі, оці овочі, що ми сьогодні привезли, це останнє, що можна було дістати. Більше не дадуть. І просити немає сенсу. Все, закінчилася ця історія.

Вася Цвіт: Воно й зрозуміло. Народ, мабуть, по селах боїться, що за кілька місяців власним родинам не стане їжі. А чи зможе хтось городи садити, чи буде врожай, і взагалі, що далі буде, ніхто не скаже.

Олена Володимирівна: Тож нам тепер немає на що розраховувати.

Степан Григорович: Війна затягується. Навкруги росіяни, обстріли, постачання ніякого... І такий сморід, Сергію, від твого самогону, просто неймовірний. Де ти його купив? На «Побєді», мабуть, у Котиків?

Коля Хромий: Ти випив самогону з кварти, і біля діжки в бруді спиш, – а там десь голуби, мансарди, поети, сонце і Париж!

Сергій: Був і Париж, а що ти думаєш. Я її всюди повозив. Аякже ж. От Вася правильно сказав – двадцять п’ять років. Чверть століття між нами. Вона не любить мене. І ніколи не любила (гірко сміється). Ще допоки гроші були, залишалася люб’язною, але дітей не хотіла. А я так хотів сина (закриває обличчя руками). Навіщо я вам усе розказую? Який сором… І у Франику в неї завжди хтось був. Я його не знаю, але він був, і між ними постійно існував якийсь зв’язок.

Офелія: Духовний, мабуть.

Коля Хромий: Вони тебе не чують, Офеліє. Не чують і не бачать. 

Офелія: Звичайно, не бачать, бо мене немає.

Сергій (із гіркотою): Дотепно. Саме так, духовний зв’язок. Жити я не хочу. Не буду жити.

Олена Володимирівна: Що ти кажеш, Сергію?! Що ти таке кажеш, ти при своєму розумі?!

Вася Цвіт: Напився хлопець, верзе нісенітниці.

Сергій: Напився чи не напився, а голова в мене сива, як льон. І тіло моє старе. І серце моє маленьке й битися вже не хоче.

Офелія: Саме так, саме так, саме так. Серце битися не хоче. Але треба мені в Горяну. Поплаваю, помалюю воду в колір кохання. Гей, карету мені! Добраніч, любі пани. Добраніч, пані милі. Добраніч, добраніч.

Сергій: Добраніч, добра пані. Дуже схожа на Галю.

Олена Володимирівна: З ким ти розмовляєш, Сергію?

Офелія (сміється підіймається й іде до воріт «Ближніх садів», співає):

Чи вернеться він сюди?

Чи вернеться він сюди?

Ні, ні, він умер,

Біле тіло простер.

Не вернеться, і не жди.

Мов сніг, борода його,

Мов льон, голова його;

Покинув він нас,

Сльози марні – він згас.

Крий, Боже, раба твого.

Крий, Боже, і всі християнські душі. Щасти вам Бог!

Коля Хромий (підводиться): Наяда, така наяда. Треба йти з Офелією. Пісеньки послухати, рибки зловити.

Олена Володимирівна: Колюсю, скажеш бабі Карпі, зайду до вас за годину.

Сергій (наливає дві чарки): Ніхто не хоче? (випиває одну за одною) Слава Україні. За тебе, Галю.

Степан Григорович: Сьогодні зрання нарахував сто двадцять автівок.

Марія Цвіт: А з нашого кооперативу багато поїхало?

Степан Григорович: Тридцять машин із нашого, з Містечка сорок п’ять, були й інші. Хтось вирвався з Немішаєва, хтось із Бородянки якимось дивом, хтось із селищ поблизу. Їдуть повз, а в мене просто сльози на очі навертаються. Мікроавтобуси з малечею. Всюди написи «Діти». І великі такі білі прапори майорять над машинами. І старі їдуть, і малі. Усі, хто можуть, виїжджають.

Олена Володимирівна: Лотерея. Комусь щастить, а комусь не дуже. Позавчора розстріляли на блокпосту родину з Містечка. Вони, правда, самі, без колони поїхали. Поспішали, мабуть.

Вася Цвіт: Що, з дітьми розстріляли?

Степан Григорович: Троє дорослих і троє дітей. Учора ховали на цвинтарі біля Містечка.

Марія Цвіт: Який же, Боже мій, жах! Навіщо вони це зробили?

Степан Григорович: А хіба хто знає? Щось не сподобалося.

Данило Андрійович: Водій, батько родини цієї, назвав росіян окупантами. Не втримався.  

Вася Цвіт: За одне слово розстріляли?

Данило Андрійович: Котре в Бога було, і Бог був Слово.

Олена Володимирівна: За одне чи за два, хтозна. Їм, Васю, взагалі не треба причини.

Степан Григорович: Кращі їдуть. Розумні, притомні, з машинами, з грошима. У Містечку з тероборони майже нікого не залишилося. Більшість нормальних чоловіків поїхала, а ті, що є, ні на що не здатні.

Олена Володимирівна: Сьогодні знайомі розказували, що в Містечку почалися проблеми. Місцева сволота грабує будинки тих, хто виїхав. Алкоголіки, наркомани підняли голови. А хто їм дасть тепер відсіч? На окупованих територіях закону немає. 

Марія Цвіт: А поліція?

Олена Володимирівна: І поліції немає. Чи то розбіглася, чи то в Київ подалася. Поки тероборона була, ще був якийсь порядок. А зараз, відчуваю, приходять важкі часи.

Сергій: На найближчий місяць їм вистачить Містечка, а потім і до дач потягнуться.

Степан Григорович: Усе може бути. Але то своя сволота, вона рідна. Хоч убивати не стане. А от росіяни точно скоро зайдуть сюди. Усі села навкруги вже зайняті. І оце справжній жах.

Марія Цвіт: Та що ж таке! Що ж таке з нами не так, Васю?! З Донецька виїхали, думали, тут прилаштуємося й будемо якось жити. Росіяни й сюди дісталися. Знову все наше життя зруйнували. Як же так, Васю, як же так? Чому так?!

Вася Цвіт: Припини, Маріє, будь ласка, прошу тебе.

Марія Цвіт: Так я ж нічого, Васю, просто в голову ніяк не вкладається все, що зараз відбувається.

Вася Цвіт: Дієслівні рими – це поганий знак (обіймає Марію, цілує в голову). Припини, сонце, не треба. Тільки серце своє натрудиш.

Данило Андрійович: Вам з нею, Васю, треба звідсіля їхати.

Вася Цвіт (знервовано): Як їхати? Як і куди?

Олена Володимирівна: Це проблема, справді. Ми нашу онучку з дітьми три доби відправляли.

Марія Цвіт: Так вони поїхали?

Сергій (п’є): Слава Україні. За тебе, Галю.

Олена Володимирівна: Так, слава Богові. Але три доби ходили на дамбу. Там після сьомої ранку збираються в колону машини, що їдуть на російські блокпости й далі, як пощастить, на Рівне.

Степан Григорович: У дні, коли росіяни пропускають через свої блокпости, колона формується до дев’ятої ранку. Інша – по обіді, десь із першої до другої. Після четвертої зазвичай вони вже не пропускають нікого. То ми з нашими виходили до цих колон і просили людей.

Олена Володимирівна: Ніхто не брав. Ніхто. Дивляться, повільно повз тебе проїжджають і не беруть. Навіть у напівпорожні автівки.

Марія Цвіт: Чому?

Степан Григорович: У людей мало пального залишилося. Ніхто не знає, де можна буде заправитися. Кожна зайва людина в салоні – то зайва витрата бензину. А на цих дорогах опинитися вночі з дітьми без пального й без зв’язку – це справді страшно. Тож я нікого не засуджую. Все розумію. Хтось їде, а хтось мусить лишитися.

Данило Андрійович: Хтось гине, а хтось повинен жити далі. Ми нічого не вибираємо в момент вибору. Коли приходить цей момент, виявляється раптом, що цей вибір був зроблений колись давно і, може, навіть не тобою. Тобі залишається тільки прийняти його.

Олена Володимирівна: Урешті-решт, нам пощастило. Знайомі їхали й забрали онуків. Але так, постояти прийшлося.

Степан Григорович: Уже два тижні по дамбі обабіч дороги з самого ранку стоять люди. Є такі, що в інвалідних кріслах. Є зовсім старенькі. Хтось просить дітей з собою забрати. Однаково куди, тільки б вивезти їх кудись із цього пекла. Самі виїхати навіть не сподіваються. Без речей стоять. Зранку й до вечора. Просяться, а їх не беруть. 

Олена Володимирівна: Повільно по дамбі машини з білими прапорами їдуть і їдуть. Вітер, сонце, морозно зрання. Жовтий очерет і синє небо над озером. Тримаєш папірець біля грудей, на якому написано, куди хочеш виїхати. А люди в автівках відвертаються, опускають голови, щоб не дивитися тобі в очі.

Степан Григорович: Та таке…

Олена Володимирівна: Учора бачила, як двох дітей років п’яти-семи, хлопчика й дівчинку, мати проводжала.

Марія Цвіт: Хтось підібрав?

Олена Володимирівна: Зупинився якийсь дядько старий із Пилиповичів. Каже: «На Київ їду, можу взяти тільки дітей. Чи є хтось у Києві, щоб їх забрали?». Знайшлися якісь чи то родичі, чи то знайомі. Обмінялися телефонами. Вона дітей поцілувала. Навіть сумку речей зі собою дала. Хлопчик страшенно нервував, а сестра, менша за нього, учепилася й не відпускала, навіть коли сідати в машину треба було. Мати трималася, утішала, заспокоювала, обіцяла, що скоро побачаться. Трималася, допоки їхня автівка не повернула на Нову Греблю на перші російські блокпости. А потім впала на коліна просто на дорогу і стала кричати. Так кричала за дітьми, що знепритомніла.

Данило Андрійович (Васі): Ти Казимирові зателефонуй. Може, він зможе допомогти.

Вася Цвіт: Якому Казимирові?

Данило Андрійович: Ворону й студенту.

Вася Цвіт: Якому ворону?

Данило Андрійович: Припини. Ти його добре знаєш із 2014 року.

Вася Цвіт: Не знаю, про що ти! Не знаю й знати не хочу!

Марія Цвіт: Ти з ким розмовляєш, Васю?

Вася Цвіт підіймається і робить вигляд, що ловить хвилю. Марія Цвіт уважно спостерігає за ним. Данило Андрійович іде поряд з Васею.

Данило Андрійович: Це ж він урятував тебе і твою родину. Він, цей ворон. Пам’ятаєш?

Вася Цвіт: Немає сигналу.

Данило Андрійович: Сигналу, може, й немає, а ворон був і є. Твій вірний студент, Казимир. У ту весну він урятував вам життя. Згадай весну 2014-го. Страшні дощі. Жахливі й прекрасні грози. Небо жовтогаряче й червоне. Гримить і крутить. І б’є, як от зараз. Весело і страшно.

Вася Цвіт: У 2014 в Донецьку навесні з’явилася неймовірна кількість різних мурашок, комах, мишей, слимаків, щурів. Я читав лекції онлайн, писав щось, до пізньої ночі працював. І до мене на підвіконня став прилітати ворон. Великий, чорний, із синім відливом. Справжній кракун, Corvus corax. А потім він став супроводжувати мене на лекціях і ранкових пробіжках, пам’ятаєш, Маріє, я тобі постійно про нього розказував?

Марія Цвіт: Чому ти раптом про це згадав?

Вася Цвіт: Згадався чомусь. Якби не він, ми б не виїхали вчасно. Саме завдяки йому ми залишилися живі. 

Данило Андрійович: Саме тоді й ми з тобою розмовляти стали.

Марія Цвіт: Не вигадуй. Ти ще скажи, що з Данилом Андрійовичем тоді став розмовляти.

Вася Цвіт: Так і було. Прийшов і розказав мені дещо з наших сімейних історій. Він прийшов до мене, й мені стало нарешті щось зрозуміло.

Степан Григорович: І сонце чутно пригріває, і холод не такий уже великий. По обіді, бачите, взагалі плюсова температура. Але після другої вже тягне додому (сміється). Старий став, кров уже не гріє. Піду я, мабуть. Дружино, ходімо?

Олена Володимирівна: Так, Степане.

Марія Цвіт (підіймається): Васю, досить, і нам треба йти. Я змерзла, треба готувати вечерю, а ти обіцявся мені Шекспіра почитати. Ходім, поки не темно.

Вася Цвіт: Так, ти права. Додому. До Шекспіра. Усі ці роки ходжу по нашому лісі, дихаю просто чи, скажімо, збираю гриби, чи просто так дивлюся на сніг і раптом думаю: «Хочу додому». І в ту ж саму мить розумію, що дому немає (сміється). Немає в нас дому. Немає. І вже, мабуть, не буде.

Олена Володимирівна: Зараз, Васю, пів України залишилося без дому. То ви такі не одні.

Сергій: Останню за Україну.

Випиває. Вибух. Затемнення.

Гупає артилерія, чутно гул літаків.

СЦЕНА 3

Спальня в домі Цвітів. Цокають ходики. Чутно звук роботи опалювального котла. Від регулярних вибухів іноді дзеленчить невидимий посуд у шафі. Протягом сцени ми так і не побачимо всієї кімнати, бо вікна запнуті якоюсь чорною товстою тканиною. Біля одного з вікон на стільці сидить Данило Андрійович і щось читає. У протилежному кутку на старому продавленому фотелі сидить дивна істота: Казимир – людина з головою велетенського Corvus corax.

Марія вбирається в «нічний одяг». Бере свій ліхтарик, сідає з ним на ліжко.

Марія Цвіт (у зал): Він завжди був трішечки дивний. Ми познайомилися у видавництві. Я там працювала редакторкою, а він приніс свій рукопис. І таким він мені смішним видався, таким хорошим, що покохала я його буквально з першого погляду. Одружилися якраз перед війною. Не повірите, він відвів мене в загс 24 лютого 2014 року. А вже за кілька місяців у Донецьк увійшли російські бойовики. Ми вимушені були кинути все й виїхати з Донецька. А ще за вісім років, саме на річницю нашого весілля, почалось оце повномасштабне російське вторгнення. Ми так із чоловіком готувалися до нашої річниці, так сподівалися на свято…

Грюкнули двері. Заходить Вася Цвіт у трусах.

Вася Цвіт: Як же ж холодно, Матка Боска! З ким ти тут розмовляєш?

Марія Цвіт: Ні з ким (швидко залазить під кілька ковдр, покладених одна на одну). Згадую чомусь, як ми з тобою познайомилися, як стали зустрічатися, як ти мене в загс повів. 

Вася Цвіт: Немає що згадувати. Правий був Степан Григорович, сьогодні б’ють так, як ніколи. Мабуть, це важка артилерія росіян, що за дамбою стала. І проклинати не можна, і, крім проклять, нічого в мене не народжується на їхню адресу. Клята росія, клята, клята, клята. На віки вічні клята. Немає й не буде їм від нас прощення. (Хитає головою, пауза.) Де мій лядський одяг?

Кидається вдягатися в нічний одяг. Робить це навмисно дуже смішно, щоб розвеселити дружину, причому кілька разів ледь не падає на підлогу. Марія Цвіт нарешті всміхається.

Вася Цвіт: Але ж як холодно! Чому так холодно? Уже березень, а ми зігрітися не можемо. Дай Боже, щоб росіяни нам газопровід не розбомбили. Що ми, жінко, тоді будемо робити з тобою? На вулиці мінус п’ятнадцять. От дивно, усе ж таки. Удень по обіді — плюс вісім. А вночі такий мінус, що прогріти будинок неможливо.

Марія Цвіт: Про що будемо розмовляти?

Вася Цвіт (одягнений лізе під свої окремі три товсті ковдри): Про птахів.

Марія Цвіт: Про птахів?

Вася Цвіт: Так, про птахів. Коли я на галявині сьогодні згадав Казимира, тобі стало чомусь неприємно.

Марія Цвіт: Ти знаєш, чому. Ти все тоді вигадав.

Вася Цвіт: Знаю-знаю. Ні тоді ти мені не вірила, ні зараз.

Марія Цвіт: У ті дні ми всі перебували в шоці не набагато меншому, ніж зараз. У тебе тонка натура. Ти не те, щоб вигадав його. Просто сприйняв власну інтуїцію через образ ворона, вигаданого чи, може, й справді побаченого. Ти ж, усе ж таки, у мене письменник, у тебе особлива уява й чутливість.

Вася Цвіт: Ще раз тобі кажу, саме Казимир мені підказав дату, до якої ми повинні вибратися з Донецька, якщо хочемо залишитися живими.

Марія Цвіт (роздратовано): Не називай ворона людським іменем! Не хочу більше нічого про це чути! Ти мені ще про Данила Андрійовича розкажи!

Вася Цвіт: Можу розказати (злізає з ліжка, підходить до краю сцени, сідає, говорить у зал). Данило Андрійович єдиний із дітей своєї білорусько-української родини вижив у перший голодомор. Був дуже розумний, але не пішов учитися, адже вчитися в Донецьку можна було тільки російською мовою. А він її не приймав. До смерті говорив тільки українською. Тому й пропрацював у залізничному депо все своє життя на найчорніших роботах. Данило Андрійович все життя спостерігав, як його син стає російським інженером, як ми, його онуки, розмовляємо винятково російською й нічого не пам’ятаємо з історії нашого роду, повторюємо те, що нам кажуть у дитячих садочках, у школах, в університетах. Геніальний механік, за що й тримали в депо, він міг відремонтувати будь-який механізм, відчував роботу моторів на відстані, знавець анекдотів і різноманітних історій. У будні чистий, тихий усміхнений п’яничка, до кого ніхто серйозно не ставився. У суботу-неділю – печальний, часто брудний чоловік із очима, засліпленими якимось нікому не відомим горем. Його до нас запрошували нечасто. Завжди дарував моїй мамі квіти, коли приходив до нас. І казав: «Прошу пані». Це, здається, трішки дратувало батька (підводиться, задумливо всміхається, повертається в ліжко, останні речення промовляє до дружини). Данило Андрійович і Казимир – ось моя точка перетворення. Якщо вже хочеш знати. Він повів мене в мою пам’ять і в мою Україну, коли настав 2014 рік.

Пауза. Данило Андрійович підводиться і, заклавши руки за спину, підходить до ліжка. Нахиляється до Марії, підтикає ковдру, ніжно торкається волосся Марії. Вона несвідомо мружиться й усміхається.

Данило Андрійович: Сьогодні слухав, як ти Шекспіра їй озвучував, молодець, виразно. А я от цілий вечір роздумував над «Маніфестом кверофутуризму» Михайля Семенка. Прикольний текст. Як вважаєш? Цей Семенко дуже актуальні речі каже про співіснування національного й загальнолюдського. Так би мовити, онтологічного простору й побутової емпірики (сідає на підлогу біля ліжка). 

Вася Цвіт (намагається не дивитися на Данила Андрійовича): Можу розказати про маніфест Семенка. Щоб не заснути. Ну, ти пам’ятаєш Семенка? Теоретик українського футуризму, українська лірика, урбаністична тематика, Розстріляне відродження. Смішний і хороший був дядько.

Марія Цвіт (стенає плечима): Ти тільки раз його мені колись читав, нічого не пам’ятаю. Щось там дуже все заплутано й неясно.

Вася Цвіт: Усе там ясно, і пам’ятати немає чого. А в його маніфесті головна штука – самособойні речі.

Марія Цвіт: Які-які речі?

Вася Цвіт (жвавішає): Самособойні. Прекрасне слово, я вважаю! Вже не знаю, що там Семенко достеменно вкладав у це поняття (сміється), але можу розказати, як розумію сам. Самособойні речі – це речі, що засновуються на самих собі. Узагалі, у Семенка це, мабуть, від Бергсона, а з іншим, це сократівська філософська гілка. Він має на увазі, що є такі речі, як-от, скажімо, совість, добро, краса. Вони ні на чому не засновуються, розумієш? Вони містять у самих собі свою основу. Існують тому, що існують. От на чому, скажімо, базується совість? На совісті! На собі самій. Вона є безперечним і єдиним фундаментом для самої себе. Розумієш? Це класична кантівська тавтологія. Закон тому, що закон. Добро тому, що добро.

Марія Цвіт: Україна тому, що Україна.

Вася Цвіт (з радісним здивуванням): Так, Маріє, саме так! Україна тому, що Україна!

Данило Андрійович: Розумна дівчина. Схоплює все моментально.

Вася Цвіт (у зал): Так, звичайно, Україна така ж сама ціннісна річ, як і совість. Україна – це постійне зусилля. Вона набувається тільки в зусиллі. От, скажімо, можна постійно відчувати потребу бути совісним чи бути добрим. Але так ніколи в житті й не зробити жодного доброго вчинку. Бажання добра – не є добро. Бажання України – не є Україна. Ти можеш бути етнічним українцем, жити тут, але не мати жодного стосунку до цієї країни. Україна – це свідомий вибір людини. Вона, як совість, не тотожна тим речам, через які проявляється у світ. Ні нашим родинам, ні крові, яка рухається нашим тілом. Ні уряду, ні парламенту, ні офісу президента. Вона є основою для самої себе в наших серцях і в наших життях. Вона щось принципово ідеальне, що потребує постійного втілення. І немає кому, крім нас! Розумієш? Немає кому.

Кілька вибухів, після яких посуд дзеленчить і в шафі щось падає.

Марія Цвіт: Боже, Твоя воля!

Вася Цвіт: Це зовсім поруч (підіймається, підходить до вікна, відсовує чорну тканину). Маріє, це в сусідньому кооперативі впало. Через озеро. Між нами напряму – метрів вісімсот. Здається, там горять хати. Що робити?

Марія Цвіт: Нічого не робити.

Вася Цвіт: Може, спробувати піти туди, як думаєш? Хоча, звичайно, по дорозі йти тут, мабуть, із годину. І там, напевно, брама на ніч зачинена, як і в нас.

Марія Цвіт: І брама зачинена. І собак вони відпускають на ніч. І вночі годину пішки дорогами, по яких російські бетеери їздять, ти не підеш. Тільки через мій труп, Васю. Сиди вдома, Бога ради!

Вася Цвіт: Слухай, а може, там комусь допомога потрібна?!

Марія Цвіт (кричить): Мені, Васю, мені допомога потрібна! Я збожеволію, якщо ти вийдеш вночі з дому за п’ять кілометрів без зв’язку і світла! Якщо будеш потрібен, хлопці з терооборони за тобою прийдуть! Будь на місці! Хай краще твій Данило Андрійович туди сходить!

Данило Андрійович (гортає Біблію): Ага, усе кинув і пішов. Знайшла молодого.

Марія Цвіт: Слухай, у нас із нашої, так би мовити, річниці десь залишалося вино. Васю, давай пляшку відкоркуємо. Щось так мені важко, так важко. Може, трішки відпустить?

Вася Цвіт: А я не проти, ти знаєш.

Вмикає свій ліхтарик, підводиться, виходить. За хвилину повертається з пляшкою і двома келихами. Наповнює вином, подає. П’ють.

Вася Цвіт:Ще кілька пляшок залишилося. То вже хай на крайній випадок. Ніхто не знає, скільки нам ще тут бути. Як птахи небесні, їй Богу, живемо. Самі не знаємо, чим.

Марія Цвіт: Птахи небесні, кажеш? Це дуже доречно. Просто, аж так влучно, що прямо в ціль (пригортається до чоловіка, заглядає йому в очі). А тепер скажи мені чесно, Васю, чому ти згадав сьогодні того велетенського крука, який ніколи не прилітав до тебе й ніколи не жив у нас на мансарді, і не пив там портвейн із тобою, не літав над твоєю головою весь березень і квітень 2014 року, не кричав трьома мовами «війна, біжіть із дружиною на Дніпро і кручі, щоб було видно, було чути, як реве ревучий»? Який, навіть зважаючи на те, що розмовляв українською, не міг знати напевно, що за кілька місяців після нашого виїзду до Києва снаряд зруйнує нашу з тобою квартиру на окраїні Донецька. І ніколи цей неіснуючий ворон не міг бути твоїм студентом, бо птахів, тим більше, такої величини, зазвичай не пускають в університетські аудиторії.

З фотелю підводиться Казимир.

Казимир (у зал): На мансарді не жив, тут вона права. І на лекціях присутній не був. Тут Вася перебільшує, що й казати. Він гуманітарій. У них уява така, що нам з вами не дай Бог таку мати. Але розумієте, ми, птахи, для того й існуємо, щоб ставати дороговказом для всіх, хто бігає стежинками міського парку чи не бігає. Для тих, хто ходить у сутінках, вдивляючись у донбаське грозове небо чи просто дивиться у вікно. Для тих, хто бачить сни, у яких починається ядерна війна, і для тих, хто таких снів не бачить (підходить до Васі, що дивитися на нього сумними очима). Скажи їй, Васю, скажи правду. Скажи, ось він, переді мною стоїть, той самий ворон. Високий, худий, на голові щось типу голови ворона, але ж усім зрозуміло, що це просто маска, яка щось приховує чи щось символізує.

Данило Андрійович (Казимирові): Сідай поруч. Нам тут не наливають, але й не женуть.

Вася Цвіт (Марії): Що символізує ворон?

Марія Цвіт: Звідки ж я знаю. Ти мені скажи!

Вася Цвіт: Посередник між небом і землею. Мені, власне, він усі ці роки, що ми тут жили, приносив звістки від батьків, які так і залишилися в Донецьку. І справді Казимир, мій студент і ворон, самособойний, як совість, незбагненний, як смерть, він присутній тут і зараз. Разом із моїм дідом, Данилом Андрійовичем. Сидять поруч і шкодують, що не можуть з нами випити вина.

Марія Цвіт (сміється): Васю, ти знущаєшся. Припини.

Вася Цвіт: Ти ж знаєш, по телефону я з батьком розмовляв раз на пів року. З мамою вже не чулися років шість. А він переказував мені все. І як вони перші роки не могли мені вибачити, що кинув рідне місто й обрав Україну. І як стали швидко старіти, хворіти, забувати, коли й чому все це почалося. Досі не можу повірити, що такі зміни можуть статися з людьми так швидко. Повірити в це не можу. Але повинен. Ти знаєш, що моя мати вже рік не встає з ліжка? Мусить до туалету повзти. Знаєш про це?

Марія Цвіт (гладить по голові): Васю, ріднесенький мій, Васю…

Вася Цвіт (в зал): Що батько вже нічого не пам’ятає. Ні про мене, ні про моє ставлення до росії. Ні, зрештою, про своє. Не кажучи вже про причини цієї війни. Він виходить з дому й бачить тільки наслідки. Щоразу дуже дивується. Не розуміє, як може відбуватися те, що відбулося. Його якимось дивним чином вистачає на обслуговування їхніх потреб. Він навіть іноді щось читає, дивиться телебачення. А мама, уявляєш собі, щоранку питає: «Де мій Вася?» Ти знаєш про це, жінко? Вона питає: «Де мій Вася?»! А Вася, блядь, тут, під Києвом, гриби збирає сім років поспіль! До крові збирає ці гриби. Польський гриб замінив мені кров і лімфу. Ти знаєш це? Грибний мисливець твій чоловік. Письменник самособойної України. Шанувальник Семенка й Домонтовича. Він же Петров. А мама прокидається вранці, дивиться на свого чоловіка, мого тата, і питає: де син її і чому він не разом із ними (плаче).

Марія Цвіт: Боже мій, Васю, але ж ти напевно не можеш цього знати!

Вася Цвіт: Я знаю все це напевно. І не можу повернутися туди. Адже зі мною зроблять ще гірше, ніж зробили з Колею Хромим. 

Марія Цвіт: Васю мій хороший, Васильку…

Вася Цвіт: А зараз, так. Він прилетів сюди, мій ворон, мій Казимир. Він просто зараз тут. Ти не лякайся. Вони свої, і дід, і ворон. Вони нам рідні. Про діда я тобі багато розповів, а крук (сміється) це, знаєш, у мене ще з дитинства, мабуть, від Едгара Аллана По. Він мене зв’язує з чимось важливим. Із чимось, що називається долею, культурою, смертю. Думаю, усе це ознака чогось важливого. І те, що вони вперше з 2014 року прийшли разом – це небесний знак. Упевнений, Маріє, я зрозумію все. Тільки вижити треба. Зараз вино це відкорковував і думав, як гарно, що в нас багато вина. Є в цьому щось святкове. Якийсь добрий знак. Хліба, правда, мало, а вина достатньо. Ми ж думали, гості приїдуть. Планували три дні річницю святкувати, радіти й кохатися. Ми ж усю цю їжу купували на нашу річницю. Морепродукти й рибу, оливки й сир.

Марія Цвіт (майже спокійно, хоча по її щоках течуть сльози): Сир уже з’їли.

Вася Цвіт: Хто ж міг подумати, що вторгнення почнеться на нашу з тобою річницю?

Марія Цвіт:Ніхто не думав. Та ти не сумуй. Не пропадуть вино й оливки. Якось запросимо наших дачних друзів до нас (підіймає келих). За тебе, любий! (сміється). Казимиру й діду вітання! Шкода, що вони не п’ють. Божа Матір, збережи нас всіх!

Данило Андрійович: І тобі, Маріє, уклін.

Вибух. Темрява. У шафі дзеленчить посуд.

Продовження у номері 57