Посестри. Часопис №29 / Війна, втома, Жадан

Усім треба машина. З машиною легше. Це знають і волонтери, і переселенці, і військові. У нас у дворі між багатоповерхівками стоїть автомобіль «Фольксваген», який, схоже, багато бачив на своєму віку. На лобовому склі він має великий аркуш із написом «Діти». Таким чином власники авто намагалися вберегтися від обстрілів під час виїзду з окупації. Сьогодні вони відсипаються у наших сусідів. Дісталися Черкас відносно нормально. Розповідають, що долали 50 блокпостів, всюди їх детально перевіряли. Але і в такій екстремальній ситуації є добрі і злі люди. Наприклад, на одному блокпосту якийсь військовий дав дитині цукерку – дешевого льодяника. На іншому блокпосту цього льодяника в дитини забрали.

Хоча, окрім як про льодяника, щось інше випитати у цих переселенців неможливо. Їхні очі тривожні, відповідати не хочуть. Та й навіщо? Зчесаний з одного боку бік автомобіля і наполовину відколотий бампер говорить про те, що напис «Діти» не дуже то й допоміг їм.

Сьогодні в Україні взагалі непевність у всьому, це лиш волонтери завжди впевнені і кажуть, що треба просто вірити і допомагати Збройним Силам України.

Серед таких упевнених в житті і перемозі – Руслан, який, до речі, за національністю естонець. Зараз ми веземо бусом гуманітарну допомогу вглиб області. Куди саме? Ну, як сказати. Веземо допомогу «куди треба». Ця фраза взагалі дуже популярна зараз в Україні. Наші захисники і захисниці у телефонних розмовах кажуть не про перебування на позиціях, а про те, що перебувають «де треба». Коли ти надсилаєш комусь якусь допомогу у місце, яке не можна називати, то розповідаєш потім іншим, що надіслав тепловізор, глушник, каску чи захисні навушники «куди треба». І всі все розуміють. Адже області чи конкретні населені пункти в телефонній розмові називати небезпечно, у війну всі можуть вас прослуховувати.

Сьогодні ми з Русланом їдемо «куди треба». Там переселенці з Бахмута, Авдіївки, Світловодська та інших населених пунктів очікують пакунки від організації, яку представляє Руслан. Я їду як журналіст, я збираю історії, та й просто, щоб допомогти Руслану. А допомога інколи потрібна, бо навіть такий досвідчений водій як Руслан, буває, збивається з маршруту. Адже назви населених пунктів в Україні сьогодні замальовані або заклеєні, і збитися з дороги досить легко. А запитувати напрямок у місцевих не завжди безпечно. Це може викликати підозри. «Як, ви не місцеві? А що тут робите?» – одного разу поцікавився у нас чоловік на велосипеді.

Ми доставляємо продукти. Заодно я спілкуюся з людьми. Населені пункти сходу і півдня України у мене асоціюються тепер не з мандрівками чи туристичними об’єктами, як було колись. Ні.

Тепер Бахмут – це втомлені запалі очі жінки середнього віку. Авдіївка – це стривожені і нервові червоні очі сивої жінки з п’ятьма дітьми, яка вже вдруге стала переселенкою (раз родина утікала від війни у 2014-му, але потім вони повернулися додому) і яка постійно хвилюється за чоловіка, який «десь там на заводі». Харків – це худа освітянка з випнутими вилицями, туго зібраним у хвіст волоссям, яка посміхається, але її очі продовжують бути сумними, бо у Харкові під обстрілами загинув її чоловік. Сєверодонецьк для мене – це твердий погляд із міцно стиснутими губами, це високі чоботи і рукавички на руках, бо ця жінка переїхала з найціннішим, що мала, – з кіньми. І сьогодні облаштовує їх на новому місці. А Херсон, ой ні, за Херсон говорити не хочеться, бо то вже не доросла жінка, то дівчинка, яку мама послала до нас запитати, чи не маємо ми, окрім продуктів, і памперси для її меншого братика. Дівчинка тривожно роззирається у пошуках вкраденого дитинства. Її руку вкриває павутиння шрамів від уже загоєних ран.

Опісля ми повертаємося з Русланом назад. Якщо дорогою «туди, куди треба», ми спілкуємося більше, то на зворотному шляху, не змовляючись, більше мовчимо. Водій вмикає музику, але потім вимикає. Незручно якось слухати музику після побаченого і почутого. Руслану треба вантажити нову гуманітарку, а я йду виписувати статті та інтерв’ю. Інколи мені хочеться стати поряд із водієм і теж просто сортувати і вантажити пакунки. Я не хочу писати тексти і згадувати Херсон із дитячою ручкою, вкритою шрамами, чи Авдіївку з нервовими червоними очима.

Зосередитися і виписати тексти не завжди вдається. Йде наступний етап роботи – зв’язування зі своїми, які зараз «там де треба» захищають наші території. Хтось в одному населеному пункті, а хтось в іншому, але у всіх приблизно однакові теми. Коротко запитую, як вони там? Потім – які потреби, а тоді уточнюю: чи треба надсилати те, що зможу дістати, волонтерами, чи можна поштою, бо у певних населених пунктах вона працює.

Як журналіст знаю багато фондів і гуманітарних центрів, знаю меценатів і благодійників. Починаю шукати, що треба: комусь ліки, комусь глушники чи каски, комусь наколінники чи інструменти. Я зовсім не мілітарний чоловік. Але тепер через цю кляту війну я знаю, що таке глушник і як його виточують, знаю, як працює тепловізор і які його різновиди.

Раптом дзвонить хтось із переселенців, уточнює, де можна ще отримати гуманітарну допомогу, потім телефонують із одного з київських фондів, який саме відправив машину в нашу область. Я починаю плутатися в дзвінках, у телефонах. Моя робота стоїть незавершена. Редакція перетворюється на координаційний центр.

Сам стаю немов багатоканальним телефоном, і в якийсь момент доля зі мною жартує. Мені телефонує всім відомий письменник, співак, волонтер Сергій Жадан, якого знають не лише в нашій країні, а й за її межами. Я дуже люблю його книгу «Інтернат», де теж є відголоски війни в Україні. Але тепер він у мене також асоціюватиметься не з літературою, а з хриплим втомленим голосом. Він уточнює назву фонду допомоги, і я починаю розуміти, що й він заплутався в телефонах і телефонує помилково. Перепрошую, намагаюся щось пояснити, але йому ніколи, і він кладе трубку. Зараз війна, всі поспішають жити й усі втомлені.

У якийсь момент хочеться вимкнути телефони. Або не так. Хочеться як журналісту – перетелефонувати Жадану (ура, тепер я маю його особистий номер) і взяти у нього інтерв’ю. Але на комп’ютері недописана стаття про переселенців. Та й узагалі… Я хапаю активні навушники, які таки зміг знайти в одному з фондів допомоги, і їду в шпиталь, де лежить наш захисник, якому їх потрібно передати. Лікар казав цьому захисникові, дивлячись на результати МРТ, що в нього таке здоров’я, ніби він 25 років працював у шахті… Тобто здоров’я погане. Але наш захисник після лікарні знову рветься на фронт, і єдине, чим я можу йому допомоги, – передати для нього навушники, щоб вони рятували його від контузії. Бо ті навушники блокують дуже високі звуки вибухів і бережуть вуха.

Уночі я таки дописую статтю. Наступного дня зривається наша поїздка «куди треба», бо зламалася машина. Та, окрім гуманітарної допомоги, я маю зустріч. І випадок знайомить мене з волонтером із Полтави, який саме їде через нашу область у потрібному мені напрямку. У нього великий відповідний напис на автомобілі, а ще – жирний червоний хрест, тому блок-пости, які зустрічаються і тут, в тилу, ми проїжджаємо досить швидко. Він набирає на телефоні брата, який служить «де треба», щоб лиш уточнити, що той живий і здоровий. Дорогою спілкуємося. Я розповідаю випадок із Жаданом. Він розповідає, як його набирали помилково з-за кордону і обурювалися, чому він досі не доставив у дитбудинок дитяче харчування, хоча він тоді віз зовсім інші речі і в інший бік.

Я невиспаний, але і по його очах помітно те саме. Дорогою дізнаємося про те, що в області оголошено повітряну тривогу. Та де будеш ховатися на трасі? Тож їдемо далі. Сергій, а так звати водія, дістає з бардачка потерту «Біблію». Каже, вона у нього замість бомбосховища – береже його. Завдяки своїй вірі він мало спить і встигає перевезти багато гуманітарної допомоги з заходу України в Полтаву, а там цю допомогу везуть далі інші волонтери.

Ми обоє позіхаємо і прощаємося. У мене свої завдання, у нього – свої. Записую номер телефону, бо хочу колись сконтактувати з Сергієм і написати про нього.

Йду до волонтерського центру, який в цьому районі чи не найпотужніший і де дівчата й хлопці поєднали багато функцій: надають юридичну, інформаційну і психологічну допомогу. У цьому містечку все тулиться докупи: приміщення волонтерського центру, міськрада, базарчик. Просто на тротуарі дядько продає книги, серед яких і чорно-сіра характерна обкладинка «Інтернату» Жадана.

– Це про війну, – зі знанням справи каже продавець, затиснувши зубами цигарку.

Він простежив за моїм поглядом і намагається розрекламувати товар. Війна зараз на кожному кроці в Україні.

Я збираюся з думками, але дзвонить телефон. Це родич, який служить, «де треба», який зараз захищає нас. Запитує зразу в лоб, чи не можу я їм з-за кордону пригнати машину? Де я, черкаський журналіст, а де той кордон і та машина? Намагаюся згадати, чого я тут і чим зараз маю займатися, а дядько розповідає про те, як вони «їм усім насипають», як тримають фронт. Він налаштований дуже рішуче, от лише машина йому і побратимам вкрай потрібна. Та це вже інша історія…