Посестри. Часопис №28 / Без національних розмежувань
Р. М.: Бруно Шульц поєднує в собі нашарування образів — він польський єврей, що мешкав у Галичині. Художник і письменник. Вчитель. То хто ж він насправді, і де його місце в національній і професійній картографії?
Т. В.: Тут кожне слово, яке ви сказали, можна ставити під сумнів. «Польський єврей». А чому не австрійський? Він же так само пробував писати і німецькою, адже жив в їдиському світі, дуже близькому до німецького контексту. «Єврей». З одного боку, за походженням — так, а з другого, він вийшов з єврейської релігійної громади, а єврейство — це не лише і не так національність, як релігія. А Шульц, вийшовши юдейської віри, по суті, переставав бути євреєм. Отже, чи не кожне слово цього запитання можна ставити під сумнів. В підсумку залишиться чистий дистилят. І цей дистилят називається просто — людина. Оце і є Бруно Шульц, тому він цікавий, тому його дуже легко перекладати іншими мовами, бо він говорить і пише в першу чергу про людську екзистенцію. У нього не так багато побутових реалій, як людини. Він практично весь час пише про самого себе.
Р. М.: Коли його статус почав змінюватися у світі, Польщі та Україні? З чим це було пов’язано? Відомо про індивідуальну участь багатьох людей у цих процесах, проте мене також цікавлять зовнішні контексти, що сприяло «відродженню Шульца»?
Т. В.: По-перше, справді, він ще за життя зазнав слави, тут не треба применшувати, що він був незнаний, ні, він був шанований у літературних колах, зірковий письменник, який листувався, дружив, дискутував з тогочасними зірками польської літератури. Пауза наступила після катастрофи Голокосту, і вона була пов’язана з загальноєвропейським контекстом, а після того — шок польського сталінізму. Сталінські часи в Польщі (і не тільки в Польщі, але й у цілому Совєцькому Союзі) супроводжувалися ще й антиєврейськими процесами, наприклад, погромами в Кельцах, коли життя євреїв у Польщі було поставлене під знак запитання. Тільки після закінчення тих часів Шульц знову став можливий. Усі, хто перейшов крізь ці випробування, звичайно ж, повернулися до нього. Щоправда, було складно повертатися до нього на Заході: польське суспільство за кордоном було, скажімо так, патріотичне, щоб не сказати націоналістичне. А Бруно Шульц так само, як, зрештою, Ґомбрович і багато інших літераторів та діячів культури, просто не знаходив місця в націоналістичних польських контекстах з огляду на те, що польські патріоти відчували катастрофу через окупацію совєтами: де-факто Польща була криптоколонією, хоч ще не так, як Україна. І десь лише в 60-х усе почало помалу опритомнювати, значною мірою завдяки літераторам, які «поверталися» до Польщі, почалася культурна відлига, і тоді, власне, відбулося «відродження» Шульца.
Р. М.: Шульц писав лише про одне місто, — Дрогобич — і цього вистачило, щоб описати Центральну Європу. Як так сталося, що камерний автор Бруно Шульц став голосом, який розказав про мультикультурну Європу початку ХХ сторіччя?
Т. В.: Марсель Пруст сидів у кімнаті, з якої не виходив через важку хворобу, і так описав світ Парижа, як ніхто інший не зміг. То що вже казати про Шульца? Колись юний художник запитав у Сезанна: «Що мені малювати, ліану, айстри чи собор Нотр-Дам?» А Сезан відповів: «Малюй пічну трубу. Важливо не що малюєш, а як малюєш». І в цьому контексті якість письма Пруста чи Шульца відкривала саму суть того, що вони описували. Коли Шульц дивився й описував щось, то спосіб його бачення, як і опис, міг відкрити набагато глибші сутності включно з усією Галичиною чи й іншою країною. Тобто тут має значення якість митця, саме його відкрите до різних глибин око. Хтось, наприклад, дивиться і нічого не бачить, і може описувати не те, що є глибинною сутністю, а описувати штампи, якими, наприклад, рясніє українська література: козак-козаченько, вус чорний, дівчина красива, ну і так далі, самі лише штампи. Це все сліпі люди, вони дивляться і не бачать справжньої дівчини та її сутності, не бачать в ній одиничного, ексклюзивного, а бачать стандарт, загальну конструкцію. На противагу їм такі автори, як Шульц чи Пруст, — це унікальні майстри, що бачать глибше. Але Шульц в основному не стільки описував Галичину, як людину, він описував себе в цій Галичині. Воно найцінніше в Шульцові. Ба більше, він не робить національних розмежувань у своїх текстах, у нього ніяких національностей нема, наприклад, Орися в одному з оповідань була полькою, але такий висновок робить читач, сам Шульц не вказує національності. Коли він писав, хто заходить до батька в крамницю, то писав — покупці. Але читач розуміє, хто це був, і в цьому, звичайно, також Шульцова майстерність. Якби він писав стереотипно — от зайшла полька, вийшла єврейка, то була б інша річ, а Шульц так не писав, він писав — зайшла Марися, вийшла Ганька. Але ви як читач розумієте, про кого йдеться. Тобто в Шульца все це трохи тонше прописано.
Р. М.: Хочу поговорити про універсальність міста. Наскільки Шульців Дрогобич є універсальним галицьким містом першої половини ХХ сторіччя, наскільки він схожий з іншими містами Галичини і Західної України? Чи можна говорити, що Шульців Дрогобич є своєрідною моделлю?
Т. В.: Звичайно, галицькі містечка від Снятина і до Криниці під Краковом значною мірою подібні. Як правило, населення на 50–60 % становили євреї, 20–30 % українці та поляки і стільки ж інші національності. Це стандартна структура малих містечок цього реґіону. Дрогобич того часу був трохи інший, це місто було великою метрополією, чимось таким, як Клондайк, в якому в ХІХ сторіччі розпочався розвиток нафтового бізнесу. І тоді Дрогобич процвітав, там крутилися величезні гроші, були великі бізнеси, будували розкішні вілли, про які, власне, пише Шульц, хоча вони вже почали занепадати за його життя. Але на зламі сторіч це був вибух, щось колосальне. Напевно, з цим також пов’язаний і тодішній літературний бум. Теперішній Дрогобич — це вже щось зовсім інше, це вже Дрогобич після Дрогобича. У більшості ці речі відійшли в минуле. Мені здається, Дрогобич не знаходить свого сьогоднішнього. Наприклад, Стрий, місто поруч, не мав такого блискучого минулого, але в підсумку він нічого й не втратив, тому постійно розвивається, а Дрогобич повсякчас має якісь проблеми, це місто, котре чомусь не може знайти себе в сьогоденні. Дрогобич втратив статус обласного центру, втратив видобуток нафти і тепер ніяк не може знайти якусь свою роль. Звичайно, там є університет і своє життя, і багато цікавого, але все воно якось не витягує.
Р. М.: Хочу також торкнутись теми спільних імен як можливості для порозуміння, як точок дотику. Наскільки імена Бруно Шульца, Зиґмунта Гаупта, Станіслава Вінценза і багатьох, багатьох інших є сьогодні мостом між Східною і Центральною Європою? Чи доцільно використовувати ці імена сьогодні, щоб говорити про спільний центральноєвропейський культурний код і спільну культурну парадигму?
Т. В.: Звичайно, вони поєднують ці штучно роз’єднані світи, наприклад, польський та український. Але вони поєднують їх не стільки і не тільки самі, як рефлектують на сучасну літературу: Анджей Стасюк, Ольга Токарчук, Юрій Андрухович, Тарас Прохасько і багато інших письменників — вони значною мірою є дітьми цього ґрона авторів, Шульца, Гаупта, Вінценза. Якби їх не було, і не лише їх, а ще багатьох інших австрійських, чеських письменників, то не було б і цих літераторів, або вони були б не такими, не було б цього розквіту новітньої української і польської літератури, яка, по суті, пише про те саме: та ж Токарчук чи Стасюк описують той самий світ, про який пише Шульц. Вони творять по суті одну й ту саму літературу, звичайно, різними мовами, але та література значною мірою має один корінь. Тобто сучасна центральноєвропейська література пишеться так, бо її значною мірою надихнули попередники.
Р. М.: Україна — найбільша територія Європи, яка мала великі польські, єврейські, вірменські, німецькі громади. Що в цій країні залишилося на сьогодні від мультикультурності, яка існувала в часи Шульца і Гаупта?
Т. В.: Україна, на відміну від Польщі, про що я розказував, не пройшла цієї примусової уніфікації: мовної і релігійної, а були часи, що й ідеологічної. В цьому контексті Україна залишилася натуральнішим утворенням. Ця країна дає більший шанс жити в натуральний спосіб, бо попри всі катастрофи, які були з Україною, і Голодомор, і виселення, вона все-таки залишила оцю подібну на кекс структуру — в мовному, релігійному, етнічному, культурному і навіть ментальному сенсах. Різні реґіони України, навіть лише західної, мають різну ментальність. На Закарпатті, наприклад, зовсім інша ментальність, ніж у Львові, а в Тернополі інша, ніж на Волині. І це добре, як на мене, це цікаво. Це радше подібна до німецької структура, де різні землі мають різний присмак. Тому з Україною все в порядку, нема проблем.
