Посестри. Часопис №26 / Вільна людина не народилася

Я був не сам, із кимось.

 

Ми засвітла намірились кудись удвох

між густим темним небом

і чорною ріллею.

 

Здавалося, що небо таке — моє,

і земля з перегноєм — ніби моя.

 

І ми зупинилися, і цей уявний кінець дороги

не був кінцем, як і небо з ріллею —

не були нам кордонами.

 

Потемки ми вогнище розпалили поміж собою,

дивилися один одному в червоні обличчя.

Мій ніжний друже, я спав на твоїх грудях,

непомітно пив росу слини з твого рота,

і потай обіймав себе твоєю рукою,

принаймні, мені так здавалося.

 

Мені здавалося, що твоя ніжність —

десь між густим передгроззям і раннім жнивом,

між смертю параноїка і народженням вільної людини,

між світлом волохатого дня і темрявою моїх нутрощів,

і я був увесь перед тобою,

і ти підійшов до мене,

принаймні мені так здавалося,

і кинув червону жарину

мені за комір.