Посестри. Часопис №171 / Поназар'я. Частина четверта

Завершення. Початок у номерах 164, 165 і 166

2005

Щасливий рік для Назара Гончара. Відбуваючи черговий творчий візит (чи то до Австрії, чи до Німеччини), він знайшов можливість поїхати до Мілана!

Пригадую Назарове повернення до Львова і його захоплені розповіді у стилі «здійснилося!» Звичайно, він шкодував, що не вдалося добратися до базиліки святого Назарія вдвох, та й сам він мав дуже мало часу на оглядини мілансько-назарівських місць, але встиг там зробити багато.

Назар привіз із Мілана скромні «туристичноспрямовані» видання про базиліку, купку фотографій, причому йому вдалося познайомитися з одним із двох священиків храму святого Назарія – здається, з падре Джузепе, – і той дозволив українському тезці мученика сфотографувати нетлінні мощі нашого патрона, які – короновані й одягнуті в пишні шати – спочивають у прозорому скляному саркофазі в базиліці.

Назар задоволено усміхався в густі вуса і щасливо, навіть у дещо пришвидшеному, ніж зазвичай, темпі розповідав. Спогади, поштівки, фотографії, «звичайне міланське вино», витягнуте з полотняної торбини – і я ніби теж супроводжував нашого піліґрима в його досяганні давньої мрії...

А в жовтні сталося так, що Назар знову був у Польщі – як стипендіят «Вілли Деціюша» у Кракові. І тепер він уже зробив усе, щоби ми таки зустрілись у часі іменин і відсвяткували їх у звичний поетичний спосіб.

У краківському клубі «Lokator» – щоправда, вийшло так, що не 27-го, а 26 жовтня – ми востаннє презентували вже напівлеґендарну на той час «Муназару». Власне, я прибув до Кракова на один день. Автобус зі Львова приїхав дуже рано – значно раніше, ніж мав би за розкладом, – але Назар уже чекав мене на «пристанку». На вечір мусило бути традиційне для «Муназари» вино, і мені пощастило у Львові натрапити на якийсь дивовижний, але цілком актуальний для тодішньої польської дійсности «Мускат Качинський». Була чудова тепла осіння погода, ми мали час на неквапливу прогулянку і центром, і до «Вілли Деціюша» (її енергійно засипало жовтим листям, але його не менш енергійно роздмухував на різні боки один працівник вілли, немилосердно завиваючи якимось спеціяльним слоноподібним апаратом). І раз у раз тішилися, передчуваючи, яке враження зробить на публіку український «Качинський».

Сам поетичний вечір минув цілком успішно – попри те, що мало хто з присутніх, здається, взагалі втямив, про що йшлося. Назар заздалегідь домовився про цікавий відеоряд, який добре доповнював наш му-назарівський диспут, а після виступу все присутнє товариство захопив у свій пригощальницький полон один місцевий митець на прізвище Качка. Трохи всіх підпоївши (горілкою після «Качинського») та роздарувавши свої книжки і диски з власними солоспівами, пан Качка додав особливого колориту нашим закордонним іменинам і потому стійко з ними асоціювався.

2006

Після Назарових відвідин Мілана новою ідеєю, так би мовити, назарівського дискурсу, стало розширити наше тісне коло. Слово «тісне» тут не випадкове, бо навіть при якнаймасовішому об’єднанні всіх однодумних носіїв імені Назар ця громада ледве чи буде велелюдною.

Першою нагодою реалізувати ідею ходіння в назарівські маси мав стати вже відомий день 10 травня. Проте «w dzień przeniesienia ciała św. Nazara z Mediolanu do Rzymu» Назар Гончар виступав на черговому літературному фестивалі в Польщі. І, як видно з цієї ремарки, не просто виступав, а активно пропаґував назарівський чин.

Тож анонс тогорічного відзначення перенесення мощів святого Назарія – вже після повернення Гончара з «закордонного відрядження» – закликав усіх Назарів, для яких важливий їхній символічний зв’язок із духовним патроном, зібратися на одній із центральних вуличок біля крамниці «Мілан» (а де ж бо ще?). Що ж, зібралося нас аж троє (мав бути ще й четвертий, але щось йому завадило), і ми непогано провели час за розмовами і плануванням чогось майбутнього назарівського. У нашого єдиного гостя – Назара з Коломиї, дещо пов’язаного з музикою, – теж були цікаві думки. Ми створили своєрідний «анкетник-запитальник Назара» з відкритим доступом до нього всіх відповідно поіменованих і задоволені собою розійшлися, віддавши, звісно ж, належне і святому Амвросієві, і його амброзії...

Розійшлися рівно до 27 жовтня. Під назаро-базиліканським впливом місцем проведення традиційних поетичних іменин вирішили обрати один із львівських храмів. Вирішальну роль при остаточному виборі зіграла суголосність імен Назар і Лазар: позаяк храму святого Назарія у Львові немає, а святого Лазаря – є, то інших варіянтів не залишилося.

Для привернення уваги назарівської спільноти і її подальшого залучення до великих спільних справ на афіші було зазначено не «поетичні іменини», а «Літературно-музичне свято Назарів». Музику мав забезпечувати Назар Новосад, безпосередньо причетний до хорової капели «Дударик», тож і організаторами акції були вже не просто Назари Гончар і Федорак, а перспективне (себто спроможне заіснувати лише в перспективі) Товариство Імені Святого Назарія, або скорочено ТІСН. Вінчало афішу ТІСНого вечора фотозображення мощів мученика Назарія, яке вже було описано вище.

Не можна ствердити, що храм святого Лазаря не зміг умістити всіх охочих. Радше, можливо, далеко не всі потенційно охочі добралися до цього доволі екзотичного для поетичних читань місця. Проте нам, Назарам, завжди важило про сам чин, а не про кількість його свідків. Тепер же головним було те, що назарівська ідея знаходила щоразу нові шляхи для подальшого розвитку та обростала новими й новими можливостями своєї реалізації. Саме після того «лазарівсько-назарівського» вечора в мене виникла думка про те, що є якась велика, от лише для нас (наразі?) недосяжна, мета цілої нашої на той час уже майже десятилітньої паради. Тож від нас залежало єдине – не чинити опору дивовижному провидінню, яке, здавалося, спершу напівжартома розбудили ми, проте дедалі впевненіше вже воно керувало нами...

2008

Оце провидіння закерувало так, що Назар Гончар – культовий український поет кінця ХХ – початку ХХІ століття, який, утім, формально міг похвалитися тільки однією авторською книгою поезій («Променевість», хоча була ще знаменита в певних колах «Казка-показка про Байду-немову»), – нараз, немовби на прощання (це тепер видається саме так, а тоді такої думки не було і близько), став автором одразу п’ятьох різних книжок!

«Закон всесвітнього мерехтіння», «Суперравлик», «Нездуру гуру дзен», «Gdybym», «Lies dich» – до 27 жовтня назбиралися такі різномовні видання. Я тогоріч міг похвалитися тільки однією новою книжкою («Світовий браслет»), але було зрозуміло, що чергові поетичні іменини приречені стати презентацією нових видань.

Нічого принципово нового ми не вигадували, вкотре змінивши хіба що місце проведення імпрези: тепер ним став Музей ідей на вулиці Валовій. Одначе «родзинок» тих іменин не бракувало: багато нових книжок, багато дітей (Юлько Гончар і Тимко й Устимко Федораки з мамами), багато аптечних посудинок, наповнених, згідно з назарівською традицією, «червоним звичайним таврійським вином», багато, як ніколи, фотографій із того, як тепер виявляється, прощального спільного вечора. А ще – багато нашого доброго приятеля поета Володимира Павліва, чиї розповіді та медитації по завершенні поетичної частини запам’яталися (принаймні мені) чи не більше за самі читання.

2009

Ну, і от...

Ще у квітні ми почали обмірковувати, що б і де би такого зробити 10 травня. Крім читання нових віршів, що було зрозуміло й так, чомусь зійшлися на темі коктейлів як цьогорічного втілення амброзії. Уже домовилися про винайм залу в одній малесенькій львівській кнайпі, причому поки один читав би вірші, другий мав би виконувати роль бармена, готуючи та частуючи гостей авторськими коктейлями. Уже підібрали й тексти, які пасували би до обраного «дрінк-коду», проте...

За день чи два до запланованої акції мені зателефонував Назар і сказав, що надто перепрацювався фізично в «маєтку» свого побратима-ЛУГОСАДівця Івана Лучука і дослівно не може поворушити ні рукою, ні ногою. Тому що реклами нашої акції було обмаль, ми зі спокійною душею вирішили відкласти цей виступ. Але – рівно на 13 днів, аби витримати різницю між григоріянським і юліянським календарями, або ж новим і старим стилями. Обґрунтували все так: оскільки перенесення мощів святого Назарія святкують 10 травня за римським (григоріянським) календарем, а в юліянському такого свята взагалі не зафіксовано, то зафіксуємо його ми. І проведемо в суботу, 23 травня. Назва теж виникла сама собою: «Перенесення перенесення».

19 травня знову зателефонував Назар і повідомив, що їде до Ужгорода. Напівжартома кликав зі собою, а тоді запитав, що привезти. Звісно, я відповів: себе, а ще, може, доброго закарпатського вина. «Я повернуся 21-го, – сказав Назар, – і ми зможемо ще раз побалакати про те, що робити в суботу».

...Він повернувся з Ужгорода 22-го.

...Що робити в суботу, було зрозуміло аж надто добре, хоча ніхто з ним про те й не балакав...

А 23 травня, в суботу, відбулося перенесення Назарового тіла на Личаків. Святі Амвросій і Назарій прийняли його до свого гурту. Напевно, він пригостив їх запланованим коктейлем. І прочитав вірші, які готував для них ціле життя...

Львів,

напередодні 27 жовтня 2009 року
 

Першопублікація:

Кур’єр Кривбасу. 2015, № 308–309–310 (липень–серпень–вересень), с. 238–254.