Посестри. Часопис №146 / «Вітри із давнини», 2

Прорісши і зійшовши

із сонцем вкупі,

наринув сяєвисто

на потонуле у лісах та хмарах Придніпров’я

взолочений пісками східний вітер.

Як мудро повторює він колом

і сонце, й денний круг! –

Обходить тінь довкола дерева

і дивиться на нього зачудовано:

і, стружками усипаний, як вихорами,

майструє колесо наш сивобровий предок,

і думки його пахнуть деревиною

Займається бронзавий східний вітер

всіма прийдешніми світанками,

черкає крильми по піску,

здіймаючися вище свого дня,

і так прокреслює найперше слово,

І відсвіт того слова

лине з кожним подувом

в невідворотну нашу тугу:

воно ж бо засвітає тут

між річищами сподівань, повір’їв

і червоноцвітних битв.

Коли усе стече у спомин,

очам відслоняться пречисті небокраї,

побачимо тоді крізь час, крізь ґрунт:

згортаються, боронячись від тиші,

мови́нки давні, наче крапельки роси,

у берестяних грамотах.

На сході сонць багато,

та жінок ще більше!

Музичать і світила, й кароокі:

сонця звучать прозористо і струменисто,

а музика жіноча темна й запахуща –

тремтять і невидимішають бризки ночі

на полудневому розпеченому камені.

Доносить вітер крізь літа й печалі

оту запаморочливу духмяність,

і гіркне кров

у руських воїнів і літописців! –

Облишивши списи і пера,

що тут же заносяться пісками,

вони ідуть ліпити

богиню із землі,

замішаної на крові.