Посестри. Часопис №26 / Станіслав Вінценз

«Хто відірвався від сумління історії, той дичавіє на далекому острові...»

З моменту, коли прийшла звістка про смерть Станіслава Вінценза, ці слова ні на мить не полишають мене; адже, якщо всі ми не здичавіли на далеких островах, і мова не про географію, то цим ми завдячуємо кільком людям – масштабу Станіслава Вінценза – що стали нашим сумлінням історії, бо реалізували певну польську, а водночас найбільш універсальну традицію, її найціннішу течію, не засмічену ні нашою гординею, ні жаданням підпорядкувати собі іншого, усім тим нищенням в ім’я народу, класу або навіть найвищих ідеалів та, неодмінно, кращого майбутнього.

Що ж це за «сумління історії» таке, що від нього зась відірватись – запитував я себе; як це Норвід розумів у «Жмені піску»?

...А ті, хто не розділили страждання і жалю, клянучи нові покоління, хоча самі ніколи не увійшли у заповіти минулих життів, залишаться відокремленими від всепереможної істини...

Так і ведеться, що знову і знову треба посилати пророків і апостолів на їхні ножі, аби повертати їх до споконвічної течії...

***

Станіслав Вінценз, автор книг-пам’яток про світ, який минув і не повернеться («На високій полонині» і «Сварня»), – був не лише людиною книги, а, перш за все, людиною життя, дружби і діалогу.

Його молодість і зрілість пройшли на Гуцульщині, з XIV століття пов’язаній із Польщею, із нею він зрісся усіма фібрами душі. Серед улюблених ним гір і лісів братами для нього були кожний горець, гуцул, українець, єврей-хасид, звичайний шинкар, поляк, або навіть італієць, що приїхав на роботу. У цьому велелюдному братстві не було нічого з причісування під одну гребінку; кожну людину, з якою пан Станіслав вступав у контакт, він бачив у її власній окремішності, разом зі світом її предків, релігією, матеріальними потребами, снами і пориваннями. Тому він і зміг передати нам у своїх книгах дивовижне багатство не тільки характерів, а й переплетених у тому гірському краї різноманітних традицій, що сягають аж до античної Греції.

Але прийшли худі роки, і Вінценз опинився в еміграції. Та чи змінилось бодай на дюйм його ставлення до світу і людей? До самого кінця у ньому домінувало благословення життя, кожного життя в його нескінченному розмаю, і навіть у роки війни, поразок, злочинів і розтоптування людської гідності – він умів викресати світло.

У його Гуцульщині всіх пов’язувала природа – гори і величезні ліси, полонини, коні, бидло, і цей неспішний час гір, прив’язаний до сезонів, які ставлять перед людиною строго визначені й обов’язкові для кожного роботи та завдання.

Як же буде жити пан Станіслав – думали ми – окремо від цього світу: Угорщина під час війни, Угорщина, заполонена радянською армією (з тих часів він залишив нам книгу «Діалоги з Совітами»), потім Австрія, Франція, Італія, Швейцарія.

Але коли я зустрівся з ним після багатьох років, то зрозумів, що той неспішний час гір, ту постійну присутність природи, незмінно глибоке і наполегливо дружнє ставлення до кожної людини він всюди носив із собою. І тут, на Заході, він тримався віри горців і хасидів його краю, що «гризота ображає святе сонечко», це дідькова спокуса самого Архіюди. У його пронизаній елементами християнства, буддизму і язичництва релігії це «сонечко» було предметом особливого і найвищого поклоніння. Коли на гірських прогулянках неподалік Гренобля наближався захід сонця, Станіслав Вінценз, як колись на Гуцульщині, знімав свого берета і змовкав.

Цей емігрант, кинутий на захід із сім’єю без засобів існування, у кожній країні заводив найвірніших друзів, що до останнього оточували його активною, охочою турботою; усюди до нього діставались мандрівники-друзі з Польщі, Америки, Ізраїлю. Яку різноманітність людських типів можна було зустріти у його домі! Швейцарців: письменника Цбіндена і доктора Ґауґлера, дівчат із Франції і Каліфорнії, педагога з Неаполя Джона Марбаха, який ставився до нього із синівською любов’ю, передчасно померлого художника Жана Коліна, який приїжджав до нього з Ам’єна – зустріч із паном Станіславом для нього стала однією з найважливіших подій життя. Окремо слід виділити Жанну Герш.

Його дружби ніколи не були «герметичними», вони завжди були відкриті й кожен, хто наближався до пана Станіслава, міг розраховувати не тільки на нього, а й на його незліченних і невідомих друзів.

Найближче спостерігати пана Станіслава я міг у 1965 році у Ла-Комб-де-Лансе, невеликому гірському селищі, куди Вінцензи їздили на літо. Уже тоді він рухався з труднощами. Кам’яні сходи до його дому становили для нього важке випробування, але він ще рвався у гори і прагнув підійти, або бодай під’їхати якомога вище. Його будинок із маленьким садком із розлогою вишнею і чагарником фіги щодня приймав відвідувачів. Не було людини, чиї клопоти не ставали б особистими справами пана Станіслава, і не було такого гостя, якого б він не намагався заразити своїми гуманітарними інтересами і любов’ю до античної Греції, кому б він не читав чи переповідав «Іліаду», «Одіссею» і Данте, якого ставив на один рівень із Гомером.

За кілька років до смерті він зізнався юній Еліані Терселін, одній із найближчих друзів сім’ї Вінцензів: «Я не пам’ятаю людини, щодо якої не відчув, що вона може бути моїм другом після першого ж знайомства».

Характерним для стосунків із Вінцензом було їх перебування поза всілякою ієрархією влади, впливу, світової політики, адже кожний співрозмовник ставав для нього абсолютним і найголовнішим, хто б міг бути менш або більш важливим? Хіба що той, хто більше його потребував, хто міг краще слухати «Одіссею».

За світовою політикою Вінценз слідкував далеко не байдуже, але наче з височини, все-бо в його мисленні було включене в довжезний історичний процес, де від найдальшого вчора не може бути відірваним ні сьогодні, ні завтра. Пригадую лекцію Вінценза у Німеччині багато років тому. Ми очікували, що він говоритиме німцям про польсько-німецьку війну або післявоєнні відносини, про наші кордони. Вінценз навіть не згадував про це; він говорив про братовбивчу пелопоннеську війну, про знищення у ній величі Греції, він говорив із болем і пристрастю, ніби та війна проходила тут, вчора, і серед його слухачів не було німця чи поляка, який не пов’язав би тих слів із нашим європейським сьогоденням. Нещасний той, хто не зустрів у житті учителя, кому здається, ніби він один, і що його і тільки його покоління має значення, хто не зустрічав у своїй юності людини, якою для мого покоління був Вінценз, друг, який відкривав нам «заповіти минулих життів» і був для нас сумлінням історії.

1971