Посестри. Часопис №26 / Про Юзефа Чапського: діалоги в пісочниці, edit: у ванній кімнаті

Семирічна Соля виходить із гарячої води, сідає на бережечку ванни, поруч із сірою кішкою. Літній вечір, вікно у ванній кімнаті відкрите.

– Ти можеш мені знову розказати про Юзя? – питає вона несподівано. Я не зразу можу второпати, про якого Юзя йдеться, але потім згадую, про що ми говорили у ванні минулого разу: сцени з життя художника Чапського, про якого я тоді саме читала.  

Юзьо, бо Чапський звик був представлятися так:

– Tylko żadnych ceremonii. Mów mi Józio.

За народженням Юзеф Марія Емерик Францішек Ігнаци граф Хуттен-Чапський із букетом балтійських, австрійських, німецьких, російських і польських предків, він вважав себе передусім митцем та волів бути для інших Юзем.

– Ти вже знаєш, що на одній війні він не хотів стріляти, бо вважав, що вбивати інших неправильно, на другій-таки стріляв, а потім сидів у радянській тюрмі. Тепер про те, як він став художником.

– Так! – Сольці стає прохолодно, вона знов занурюється в гарячу мильну піну.

– Він тоді уже давно малював – закінчив Академію мистецтв, мав майстерню у Парижі, але був незадоволеним із того, що в нього виходило.

Казав, що, коли малює, між ним і задумом стоїть стіна, яку він не вміє перескочити. Одного разу, це був його день народження, він запросив до майстерні своїх друзів, визнаних художників. Вони прийшли і Чапський показав їм свої нові картини – ті, що здавалися йому кращими за попередні. У відповідь один із друзів відвернувся й пішов відкорковувати вино. “Лише вибрані можуть стати художниками. Є люди, які попри працю й сильне бажання ніколи не проб’ють цієї стіни”, – сказав він. Чапський зрозумів, що друг має на увазі його. Дуже розстроївся. І саме в той вечір вирішив для себе на все життя, що буде малювати. Буде пробивати цю стіну будь-що.   

Солька слухає дуже уважно, але хтозна, що розуміє. Я вибрала цей епізод із есеїв Чапського, бо саме він колись мене зворохобив, зарезонував із моїми переживаннями – настільки внутрішніми, що про них й годі комусь зізнатись. Взагалі, його есеї полонили мене своїм гранично безпретензійним тоном: так не пишуть справжні “мистці”, так  шепочуть одне одному на вухо близькі люди. Зрештою, Чапський уникав слів “митець”, “мистецтво” – волів казати “моя робота”.  

– Що далі? – чутно з-над кольорового кораблика в руці.

– Юзьо все життя любив чоловіка. Ти чула, що таке буває?

Солька, яка знову втекла з води та сидить на бережечку, махає рукою зі зверхністю:

– Ох, мам, чула тисячу разів…

Здивована, завмираю – ого, цікаво де?  

– Вони познайомились у Варшаві, Людвік був письменником, а Юзеф учив його малювати. Порозумілися між собою, але почалась війна. Юзеф потрапив у полон, потім пройшов півсвіту з польською армією, тією, яка воювала поза Польщею, а потім опинився в Парижі. Тридцять років вони не бачились із Людвіком, бо між Парижем та Варшавою була “залізна завіса”. Про таке ти знаєш?

Черговий жест аж надто досвідченої світської дами, яка зараз сидить у чому мати народила:

– Звичайно!

І тут же, іншим, тремтячим та напруженим, тоном:

– Він його любив у сенсі … кохав?..

За вікном напівморок, шибка запарувала, я відкриваю її ширше – у лазничку залітає пригорща березового насіння та один нічний метелик. Так по правді, я намагалась писати про Юзефа Чапського п’єсу – не думала й не гадала пов'язувати його у своїй голові із горами мильної піни у ванній.     

– Як він жив потім без Людвіка? – питає.

– Намагався кожного дня писати і малювати. У будинку під Парижем у нього була власна кімната: ліжко, письмовий стіл та мольберт.  Казав, що якщо хтось хоче бути справжнім художником, то не може мати сім’ї. У цьому ж будинку жив інший його друг, із яким вони видавали часопис “Культура”. Цей друг цінував те, що Юзьо писав, але про його живопис казав, що це “принадливе дилетанство”.  Юзьо називав його Носоріг.  

– Принадливе… що?

– Дилетанство – це коли малюєш такі картини, які цікаві лише твоїм родичам і друзям. Носоріг, тобто Єжи Ґєдройць, не мав рації, насправді багато людей цікавилось картинами Юзя. Одного разу його попросили вислати їх до галереї в Швейцарії. За однієї умови – що він підвищить ціни в десять разів! Але Юзьо не погодився – сказав, що не хоче, щоби його картини купували лише банкіри.  

Удвох у ванні тісно, мені стає холодно, Соля поливає мене лійкою-слоном, струмені води течуть по моїй спині через дірочки в хоботі. Їй самій ніколи не холодно, і ми регулярно сперечаємось про температуру повітря та води.

– Чому йому на свободі хотілось думати про тюрму? – раптом згадує вона щось із моєї попередньої розповіді. 

– Ти ж пам’ятаєш, що у тюрмі його товариші почали один за одним зникати. Хтось казав, що їх перевели у іншу в’язницю, ще хтось, що відвезли на Північ, інші, що відпустили додому. Юзьо за них дуже переживав. Почав записувати свої спогади про них. Паперу майже не було, писав на якихось клаптиках, які потім треба було ховати. Взагалі у Радянському Союзі хороший папір був рідкістю. У моєму дитинстві і зошити, і книжки були зроблені з темного, неякісного паперу. 

– Для чого йому було це записувати?

– Деколи так буває в житті, що записати все те, що ти пам’ятаєш – твоє найважливіше завдання. Потім, коли він вийшов на свободу, то почав шукати своїх товаришів по всій Росії.   

– Але вони не зникли, їх просто вбили?

– Так.

– За що?

– За те, що вони були сильні та освічені, і за те, що були поляками. У тій час і у тій країні цього було достатньо.  Так само, як зараз, на нашій війні, достатньо бути українцем, щоби тебе захотіли вбити.

– Вбивали не лише поляків?

– Українців також, і багатьох інших. Ті часи вже скінчилися. Купання теж закінчується. Пора спати.  

– Я не піду спати! Я хочу далі про Юзя! Ще три історії!

Солька завжди знає чого хоче, з нею я навчилась бути більш поступливою.  

– Добре. На початку війни, коли він, разом із іншими, потрапив у полон, його везли через Львів вантажівкою, яка затрималась на Ринковій площі. Там продавали яблука, і якийсь офіцер запитав, скільки вони коштують. Одна продавчиня подала ціну, у той самий час інша, величезна, з коричневими руками, відштовхнула її та почала просто так кидати полоненим яблука у вантажівку. Не встигли вони отямитись, а уже вся площа закидувала їх фруктами та іншою їжею. Один чоловік так старався, що разом із яблуками пожбурив їм у кузов свій портфель.   

– Це не історія!  

– Гмм … А що історія? От, наприклад, Юзьо подарував мені одне цікаве польське слово. Як ти скажеш польською “кавун”?

– Arbuz.

– А Чапський казав “kawon”.

– Майже як “кавун”. Але це теж не історія.

Це справді не історія, це мій спогад про іншу львів'янку, вже повоєнну, яка теж жила недалеко від Ринку, біля Порохової вежі.  “Kawon”, між іншим казала вона, маючи на увазі кавун, а я думала про те, наскільки засмічена її польська. Пройшли роки, я відкрила книжку спогадів Чапського, віднайшла там таке гарне, архаїчне польське слово kawon та подумки вибачилася перед покійною вже знайомою. Згодом я усвідомила собі те, що й “занечищена” польська мова старих львів'ян є на вагу золота.  

– Розповідай іще!

– У тюрмі Юзьо роздумував про одну французьку книжку, яку читав багато років тому на свободі…

Я затинаюсь: як саме можна розказати про “У пошуках втраченого часу” та прустівську концепцію “мимовільної пам’яті”?  

– І що далі?

– Так от, у в’язниці, де вражень було зовсім небагато, щось зовсім особливе почало відбуватись із пам’яттю Юзя. Раптом він пригадав усі подробиці з шести томів цієї книжки та почав їх розповідати своїм співв’язням.    

Уяви собі, як вечорами вони сидять у колишньому монастирі, з якого зробили в’язницю, під портретами Леніна і Сталіна, напівголодні, змучені після важкої роботи, і слухають, як Юзьо розповідає їм про світ, в якому люди вдягаються у фраки, їздять каретами та гуляють по Парижу… Дорослий чоловік замочує печиво у чай, цей смак раптом нагадує йому, як він замочував таке саме печиво в дитинстві і що при цьому відчував…     

Піна розчиняється, вода стає прозорою, виринають обриси наших ніг. Ми пливемо в червоному каяку по вузьких каналах одного північного міста, запливаємо у тунелі, гладимо біло-жовті лілії, що квітнуть на воді. Солька відклала весла та лежить у носовій частині в абсолютно блаженному настрої.   

– Цікаво було би знати, що там після смерті, – промовляє вона.

– Тепер буде історія про смерть.   

Настрій помирання Чапського зовсім не моторошний, навпаки – радісний і щемливий.

– За своє життя Юзьо написав величезну кількість щоденників дуже нерозбірливим почерком, в яких між текстом робив замальовки. У старості слів та малюнків стало меншати. Часто він там повторював одну й ту саму французьку цитату: “наша старість балакуча, меланхолійна і кокетлива”. А потім залишились самі лінії. 

У той день до Юзя прийшла на відвідини його молодша подруга, з якою вони разом слухали Шопена, і вона тримала його за руку – не ніжно, а сильно. Перед тим, як померти, Юзьо два рази промовив: “holde  kunst” – „чарівне мистецтво”. Це слова з пісні німецького композитора Шуберта “До музики”.   

– Чому по-німецьки?

– Це була його материнська мова. Він був поляком із вибору.  

Du  holde Kunst насамкінець: гранична чистота, прозора радикальність.   

Чапський помер у 96 років.  

Вода у ванні вже зовсім холодна.

– Юзьо був неймовірно високим чоловіком, – кажу швидко, – домовину довелось робити на спеціальне замовлення. На похорон прийшло багато людей. Домовину почали опускати у яму, але яма виявилась замалою. Могильщики поширили яму та спробували поховати її ще раз. Знову замала. І так тричі. На четвертий раз вдалося. Кінець, витягуй пробку!

Кішка спостерігає за виром мутної води, який різко пришвидшує, намагається затримати його сірою лапою. 

– Про смерть – це була історія?

–Так, – підтверджує Соля.

– Зачекай, буде ще одна.

– Юзьо був уже старий, коли приїхав у гості до знайомих, в яких жив пес Бінґо, якого він дуже любив. Цього разу собаки не було, і господар розповів Юзеві про його довгі муки перед смертю та про укол, який все відкладав ветеринар. “Якщо існує рай для собак, Бінґо повинен там тепер бути”, – підсумував розповідь господар. “Чому ти говориш про рай для собак, а не просто про рай? Ти думаєш, собаки не йдуть до раю – всі собаки?” – здивувався Юзьо. Більше вони про це не говорили. Зранку Юзьо встав і сказав, що вночі довго думав і дійшов висновку, що якщо тварини, пси, корови і Бінґо не потрапляють до раю, то він сам теж до нього не хоче.  

З майже пустої вже ванни я виходжу перша, витираюсь, накидаю халат, після чого виймаю Сольку, яка все ще не змерзла. Це вже таке велике дівча, треба перестати носити її на руках.

Авторка користувалась книгами:

Józef  Czapski „Na nieludzkiej  ziemi” – український переклад Олеся Герасима “На нелюдській землі”, „Книги XXI” – 2017.

Eric Karpeles „Prawie nic. Józef Czapski. Biografia malarza”.

Józef Czapski „Patrząc”, „Czytając” (zbiory esejów).

Korespondencja Czapski-Hering, tomy 1,2.

“Читаючи”, есеї Юзефа Чапського у перекладі Ж. Слоньовської на замовлення Інституту Літератури, триває підготовка до друку.