Посестри. Часопис №26 / Єдиний субконтинент. Тарас Прохасько про Станіслава Вінценза

У цій розмові я хочу з’ясувати тему міжкордонності письменника, і кордони ці не обов’язково політичні, а радше культурні. Станіслав Вінценз жив на межі культурних кодів. Ким він був, коли писав «На високій полонині»? Він був поляком? Гуцулом? Дослідником чи письменником? Яка його роль і де його місце в цьому переліку понять? 

Передовсім Вінценз був карпатцем. І це дуже важливо, бо він зумів бути понад різними груповими інтересами, зацікавленостями, мав можливість різного бачення і розуміння. Він став оком, вухом, головою і голосом цієї землі. А ця земля багатоголоса. Інша річ, що насправді в Карпатах все не було аж так переплутано, не було аж такої близькості культур, зате всі присутні там культури були рідні Вінцензові, бо він був звідти, зсередини, і він зумів усе те порівняти. У цьому його величезна потуга поряд із будь-ким іншим, хто досліджував чи описував Карпати.

Звичайно, він описав далеко не все і не всі події, але це закономірно, адже погляд кожної людини вибірковий, і поза ним залишається дуже багато незауваженого. Проте важливо сказати, що образ Гуцульщини, який видно в кожному реченні його епопеї «На високій полонині», був дуже великою опорою для Вінценза. Перекладаючи перший том цієї трилогії, я зрозумів, чим є для нього Гуцульщина. Видно, що всі елементи і структурні частинки, люди в Карпатах і їхній спосіб життя, їхні погляди, побутова філософія були страшенно важливим опертям для Вінценза як для мислителя і, як я підозрюю, людини. З дитинства він був своїм серед гуцулів, його першою мовою був гуцульський діалект, якого він навчився від няньки, котра говорила до нього, власне, по-гуцульськи (справжньої, класичної української Вінценз не знав). Є така ветеранська приповідка — «я був там і все те бачив». Так от, Вінценз — такий ветеран, він був там, у Карпатах, і все там бачив, і це була для нього величезна опора, яка постійно його тримала. А з іншого боку, він був понад тим, цікавився багатьма різними науками, знаннями, і міг усе скомбінувати. Він бачив культурні пласти, присутні в Карпатах, як єдність, як цілість. 

Уже багато десятиліть ім’я Станіслава Вінценза залишається надзвичайно актуальним, хоча Вінцензів статус не завжди був таким — він змінювався. І саме про це я б хотів тебе запитати: ким був Вінценз у роки свого життя і ким став сьогодні — для світу, Польщі, України, гуцулів? 

Ще до того, як Вінценз почав писати «На високій полонині», його сприймали як письменника з ухилом в антропологію та філософію. Він був одним із літераторів-митців, яких у 20-х та на початку 30-х років у Польщі було дуже багато. Тоді був своєрідний польський ренесанс, відродження держави та культури. У польській літературі того часу та, зрештою, і пізніше була надзвичайна багатоповерховість. Я маю на увазі, що у сфері працювали не тільки генії, але письменники різних рівнів, які, може, й мали амбіції бути першими, але ними не були, та разом із тим робили дуже багато для розвитку середовища, орали це спільне культурне поле.

Коли ж Вінценз почав писати «На високій полонині», стало зрозуміло, що він — окрема нішева постать, і у Францію він емігрував уже в статусі авторитетного філософа, який збирав довкола себе прихильників.

Дуже важливий етап — початок співпраці з паризьким часописом «Культура». З того часу Вінценз став надзвичайно важливим, став символом єдності культур, пограниччя, знаходження мостів, що було дуже актуально, адже після Другої світової війни, інтелектуали й прогресивні мислителі працювали над тим, щоб створити екологію такого духу. Для поляків, я думаю, він був визначним із кількох причин: перш за все, тема Гуцульщини завжди була для них окремо важлива, бо вони сприймали її як Африку, я маю на увазі — як свою екзотичну територію. Ми не можемо зрозуміти, наскільки Гуцульщина була і залишається вагомою для поляків, бо нам здається, що вони там ні при чому, а насправді це дуже велика частина загальнопольської культурної інспірації.

У той час поляки переживали відчуття втрати Гуцульщини, а Вінценз став описувачем цієї втраченої Атлантиди. Спрацьовувало ще кілька чинників: Вінценза сприймали як антикомуніста, антирадянщика, хоча він ніколи нічого такого не писав, крім одного есе «Діалоги з совітами», в якому насправді нема нічого антикомуністичного. Але була еміграція, а пізніше співпраця з культовим, забороненим у Радянському Союзі часописом.

Через нагромадження цих факторів він став своєрідним героєм, і читання Вінценза вважалося обов’язковою лектурою для покоління 60–70-х. В Україні його видавали 1946-го, а пізніше наприкінці 60-х. Публікуючи Вінценза, радянські ліберали намагалися оприлюднити нерадянську правду про Карпати. З Вінцензом це було можливо, бо він не був буржуазний націоналіст, як, скажімо, Шухевич, заборонений у радянський час.

У той час радянський карпатський міф і радянська карпатська історіографія були жахливо спотворені, тож публікація Вінценза — це спроба принести щось живе в історію про Карпати. На початках незалежності був період суспільної ейфорії, якщо хтось зі світу щось про нас говорив. Тоді теж виник спалах інтересу до Вінценза, який писав про Карпати і якого видавали у світі. А потому був період, коли казали: а чому, властиво, Вінценз, якщо у нас багато своїх краєзнавців? Але завдяки дуже великій популяризаторській праці дослідників його постаті і творчості в Україні — Вінценза тут страшенно шанують, вже так само, як Параджанова. У Карпатах він став частиною міфу. Але парадоксальним є те, що в цілому світі перекладають передовсім його есеїстику, а Вінценза цінують як мислителя та філософа. Натомість у нас більше говорять про епопею «На високій полонині», а його есеїстку, яка є невід’ємною частиною його постаті і його величі, знають і перекладають зовсім мало. 

У цій розмові мені також важливо з’ясувати «феномен місця», унікальності Карпат часів Вінценза як території мультикультурної, землі з мігрувальними і дуже розмитими, навіть умовними політичними кордонами, натомість із універсальним центральноєвропейським кодом. Наскільки мультикультурність є визначальною для Карпат, а отже, для Вінцензової творчості? 

Одна з найголовніших особливостей Вінценза — увага на співіснуванні та еволюції різних культур. Із одного боку, він бачив, як культури співіснують одна поруч із іншою, а з другого — як культурні феномени переливаються з певної культури в іншу, і не тільки тоді, коли він спостерігав, але й на багатостолітньому відтинку, тобто у триванні.

У творчості йому дуже допомогло знання античності. Він вважався одним із найбільших знавців Гомера і давньогрецької літератури. Вінценз перший зумів побачити, наскільки Іліада і давні античні твори близькі до Гуцульщини, як ці величезні культурні пласти, які вже давно вважалися музейними, живуть серед гуцулів. Найглибшу логічну ідею і культуру Карпат Вінценз пов’язував з елліністичною спадщиною, тобто звертав увагу на волоські діалекти і їхні впливи на Карпати. Він казав, що Східні і Південні Карпати, де він жив, є найостаннішою Атлантидою в елліністичному сенсі, вважав, що саме сюди колись прийшли пастухи і волхви з Балкан та Греції і принесли з собою прадавні, дохристиянські елліністичні мотиви, включно з сонцем і пастушим способом життя. І для Вінценза це було дуже важливим для розуміння Карпат.

У Вінцензові часи в Карпатах існувало кілька частково відокремлених культур. Насправді тоді і там культури були менше сепаровані, ніж, скажімо, в Дрогобичі в часи Шульца, де, наприклад, українська і єврейська громади могли не перетинатися в культурному житті, що, зрештою, помітно в Шульцових оповіданнях, який описує Дрогобич як місто євреїв чи радше понаднаціональне місто. Натомість Вінценз дуже виразно бачив, як у Карпатах шляхи культур перетинаються. Він дуже багато говорив про міграційні шляхи і шляхи сполучення, казав, що плаї — це ключ до історії, що все змінюється, навіть ландшафти і гори, натомість плай, тобто шлях — ні.

Вінценз розумів, що в горах плаї мають значення, і він бачив переміщення культур цими шляхами у просторі і на великому відтинку часу. А все тому, що коли в горах відбувається мандрівка, то вона не може обійтися без контакту з багатьма різними локусами. Вінценз дуже добре бачив, як це функціонує, і фіксував цю понадкордонність. Він був і дослідником, і мислителем, і письменником. Але найголовніше: все, що він знав і що бачив, він викладав на папері без будь-якого жалю в такий давньогрецький спосіб, коли ще не було поділу на вироблені жанри, а була лише така велика нарація. Дехто вважає, що як на літературу його тексти надто обтяжені його знаннями. Хтось інший вважає, що як на дослідження там забагато казкових і міфологічних моментів. Але якраз у цьому велич Вінценза. І важливо, що, будучи також знавцем європейської культури, він показав це Європі. 

Для Вінценза була надзвичайно важлива передовсім присутність гуцульської культури в Карпатах. Але також — старопольської, шляхетської культури. І, звичайно, особливу увагу Вінценз звертав на найінтелектуальніший сегмент гірських мешканців — євреїв, адже євреї, які мали свої корчми навіть у найдальших місцях, на перевалах і переходах, окрім гендля, яким вони там займалися, тобто економічного чинника, були осередком інтелекту.

Євреї-хасиди, які прийшли в карпатські містечка, — єдині, хто прийшли туди з певною наукою і філософією. Вони, звичайно, не навчали цієї філософії ані гуцулів, ані шляхтичів, бо ні в кого з них не було такої потреби, але те, що це були вчені люди, які мали і користувались ученими книжками, — було незаперечно.

Постать філософа — це була єврейська постать, і всі, хто жили в горах, розуміли це. Вінценз бачив старі Карпати, застав австро-угорську цивілізацію, і навіть стару магнатську Польщу, зрештою, він також походив зі шляхетської колонізаційної родини. Я кажу про колоніалізм не як про захоплення чужих земель, а про спільну, загальну колонізацію. Тобто всі, хто приходив і осідав там, — колонізували Карпати. Цей процес можна порівняти у значно дрібнішій, але відповідно концентрованішій пропорції, з американською колонізацією центру та заходу, коли представники багатьох виразно виокремлених культур: ірландці, англійці, німці, голландці поступово опановували простір Північної Америки. Те саме відбувалося в Карпатах кілька сторіч тому.

Про Карпати не можна сказати «наша, Богом дана земля», адже всі, хто туди прийшов, — зайшлі. Звичайно, там живуть автохтони, але у випадку гір вони також так чи так колонізатори, просто давніші, а особливо в тих горах, які описує Вінценз. Через це в Карпатах трохи інша етика в розумінні того, хто ж там «свій». Ще задовго до Вінценза, але і в його часи, в Карпатах існувало правило, згідно з яким «свій» — це не той, хто гуцул, українець, поляк, русин чи ще хтось, а той, хто тамтешній. Через те, що народився і виріс там, Вінценз був своїм, належав Гуцульщині, не був зайдою, прийшлим. З усіми прийшлими була зовсім інша комунікація. Вінценз багато про це писав, адже саме це — одна з найбільших трагедій «Правди старовіку», старовік закінчується, коли приходить організована державна бюрократична машина Австро-Угорщини, зі своїм законом, правилами та службами, — вперше Карпати зіштовхнулися з чужорідним елементом.

Потому те саме було вже з індустріалізацією, коли в Карпати прийшли підприємці і туристи. В Карпатах з’явилося дуже багато чужих, і з цими категоріями людей була зовсім інакша розмова, та й ставлення до них також було зовсім інакше. Я підозрюю, що у тих, із ким говорив Вінценз, було більше природної довіри до нього, ніж, скажімо, до Шухевича, який приїжджав зі Львова і робив там антропологічні дослідження. Шухевич уже в будь-якому разі був чужий, хай буде, що українець, який ніс українську ідею, але, разом із тим, якийсь трохи не свій, зайшлий, який випитував щось ізбоку. А Вінценз слухав ізсередини, і він слухав так, як доступно слухати своїм. 

Станіслав Вінценз написав трилогію «На високій полонині», живучи лише в Карпатах, і цього вистачило, щоб описати колосальну культуру. Як написанням монументального тексту про герметичну культуру Вінцензові вдалося створити один із найважливіших текстів Центрально-Східної Європи у ХХ сторіччі? 

В особі Вінценза дуже добре злилися дві типологічні постаті оповідача, про які говорить Вальтер Беньямін. Беньямін каже про оповідача, який сидить на місці і розказує те, що відбувається на цьому місці; і також про оповідача, який іде і несе вість або повідає на шляху. У Вінцензі ці два типи поєднані водночас. У цьому його унікальність погляду на Гуцульщину. З одного боку, він сидів на місці, і всі культури снувалися довкола нього, а він розказував про них іншим, чужим людям. А з іншого боку, попри те, що він був карпатським, завдяки своїй едукції і висоті польоту — не йдеться про велич, а саме про можливість побачити масштаб, — він міг усе, що відбувалося тут, у Карпатах, сприйняти з погляду світового мандрівника, який зайшов, подивився і побачив. Тобто в ньому зовнішній погляд перебував у досконалій пропорції з поглядом внутрішнім, чого я не бачив у жодного іншого описувача Гуцульщини. 

Найголовніше — він зумів перетворити натуралістичний погляд на структурний, Вінценз усе універсалізував. У його часи до гуцульської культури ставилися як до чогось герметичного: звіринцю або паноптикуму. І було переконання: все збереглося там саме таким через замкненість. Натомість Вінценз побачив карпатську культуру в динамічній розтягненості в часі, як складник історії європейського континенту. Він виокремив структуральні елементи Карпат і показав, що це не якась місцева екзотика чи вигадка, а своєрідна інтерпретація світового загальнолюдського досвіду. Він перший почав говорити про те, що це модель, структура. Він казав, що це центр, магніт, який тримає багато навколишніх культур. Вінценз вдало це обґрунтував у своїх есе, в яких він розвиває філософські та історіософські ідеї, страшенно важливі для розуміння Європи як цілості, в якій багато різних культур перебуває у нескінченному і постійному взаємовпливі. 

Навчаючись на біології (а Вінценз також, до речі, студіював біологію), я зрозумів таку річ: у прийнятті світу є різні можливості людей і різний спосіб укладу мислення. Це фізіологічна закономірність. Є люди, які схильні до екологічного сприйняття світу, тобто вони бачать усе разом. Можна жити в якомусь місці, навіть не будучи письменником, і бачити цілості. Вінценз сприймає світ саме через екологічне бачення і мислення. Він ніби бачить певну територію як екотоп. Бачить, як кожен живе своїм життям, але разом із тим спостерігає моменти співпраці, співдіяльності, співжиття. Воно може бути абсолютно нейтральним, і це також правда. Є люди, які, навпаки, живуть у міжкордонні тільки націоналістичними речами. Ізоляція і тримання своєї групи є так само важливими у міжкордонні, як і переплутування, перетікання. А є люди, які бачать усе те екологічно, всі способи співжиття і співдії. І Вінценз належить до таких людей, у цьому сила його способу сприйняття світу.

Ті люди, які піднімаються на якусь певну висоту, бачать все по-інакшому. Не знаю, може, це все якось пов’язано з досвідом гір? Бо коли кілька разів виходиш на гору і бачиш, як ті гори співіснують, усе стає зовсім інакше, бо коли ходиш між ними, то не можеш собі уявити, що гора тут одна, а там, зверху, друга. І коли бачиш ті хребти, які, здається, стикаються між собою, то абсолютно інші перспективи. Це ризикована версія — про гори, але як Вінцензова метафора творчості та світобачення це гарна «точка збору». Ти просто не можеш собі уявити, що те, попри що ходиш, ця гора, є чимось зовсім іншим, коли піднятись на неї і побачити, який вона має вигляд у загальному розсипі, в цьому морі. І Вінценз якраз так сприймає світ. 

Хочу також торкнутись теми спільних імен як можливості для порозуміння, як точок дотику. Наскільки імена Вінценза, Шульца, Гаупта та багатьох інших є сьогодні мостом між Східною і Центральною Європами? Чи доцільно використовувати ці імена сьогодні, щоб говорити про спільний центральноєвропейський культурний код і спільну культурну парадигму? 

На моє переконання, всі названі імена, їхні ідеї і життя, а навіть так — географія їхніх біографій — дуже чітко показують, що Центральна Європа — не вигадка, що це справді певна реальність, яка має своє наповнення і сильні донорно-акцепторні зв’язки з рештою Європи: Центральна Європа дуже багато бере, адаптуючи, але й багато віддає навзамін. Навіть якщо вийти за межі цього списку імен, стає помітно, наскільки ідеї цих поодиноких носіїв Центральної Європи визначальні і революційні для культури, філософії, літератури, мистецтва Західної Європи. Для людей мудрих, людей доброї волі — це без сумніву спільні герої, у тому ненайпатетичнішому значенні цього слова — герої спільної історії. Натомість для людей, які у своєму мисленні спираються на ідеологічні конструкти, — це вороги, загроза, а все тому, що багато чого про них не можна остаточно і виразно пояснити з погляду національних історій. І так усе співіснує.

Тобто є частина людей, яким добре на цьому єдиному субконтиненті і які прагнуть порозуміння; а є ті, хто використовує ці імена та їхні історії як доказ своїх персональних концепцій, не суміжних із примиренням. Дуже важливим, на мою думку, є поширення цих імен серед людей, які готові споживати культуру. Це можливо, я гадаю, якщо у споживацькому сенсі цих письменників буде добре і привабливо подано, як, скажімо, Кафку. Думаю, з тих прізвищ, що ти назвав, на такому шляху стоїть Шульц, із тою хіба різницею, що він народився трохи східніше і йому тяжче вирватися далі. Хоча в Шульца краща ситуація, ніж, скажімо, у Вінценза ще й тому, що він має симпатиків між єврейських інтелектуалів у цілому світі. По-справжньому Вінценз мав би бути цікавий полякам, адже він говорить про дуже важливу частину польської культурної ідентичності. Але, знову ж таки, деякі сучасні польські ідеологеми можуть його заперечувати або в кращому разі нехтувати, бо він замало патріотичний або, скажімо так, не так патріотичний. 

Україна — найбільша територія Європи, яка мала великі польські, єврейські, вірменські, німецькі громади. Що в цій країні залишилося на сьогодні від мультикультурності, про яку розказували Вінценз, Шульц і Гаупт? 

Найголовніше, що залишилося в Україні від мультикультурності, — це гідний подиву плюралізм українського народу. В Україні, попри сварки і розбрати, попри певну брутальність у поведінці одне з одним, є дивовижна терпимість до різних елементів і вміння самоорганізуватися у вигідні екологічні системи, незважаючи на культурну інакшість. Це дуже велике благо України. Дуже гарна ознака, яка на це вказує, — в Україні нема і не було серйозних міжнаціональних конфліктів. Навіть існування кількох конфесій і кількох церков — це також доказ традиції співіснування з різними. Це частина виховання, фрагмент культурної генези, яка існує навіть у побуті. З цього погляду, як мені здається, польсько-український конфлікт 40-х років — це добрий урок того, що може статися з добросусідства, якщо довкола виникає надто багато зовнішніх чинників, а таких чинників там якраз було надто багато. Я не хочу сказати, що це все зробили агенти, що невинні ті, хто брав у тому участь. Ні, всі винні, але без стимуляції в Україні такого не відбулося б. У перспективі, я думаю, Україна буде співіснувати щораз із іншими культурними елементами, я підозрюю, що невдовзі мусульманський елемент стане поважним чинником в Україні. І не виключаю, що дійде до ще дальших мігрантів та переплетень. 

Тарасе, чия була ініціатива перекласти Вінценза, це твоя ідея чи задум видавництва? Чому ти взявся за інтерпретацію цього тексту українською? Чи був для тебе Вінценз важливим ще до початку роботи над перекладом? 

2010 року Оля Гнатюк запропонувала мені створити новий переклад роману «На високій полонині» Станіслава Вінценза. Оля тоді працювала у Посольстві Республіки Польща в Україні, була керівницею відділу культури, освіти і науки, першою радницею міністра, тобто, очевидно, це була пропозиція від польського уряду. Я був цим заскочений, у той час я вже читав дещо з Вінценза в оригіналі, тому розумів, наскільки може бути тяжка праця — перекладати його. Вінценз складний навіть для носіїв мови, і не тільки через вкраплення гуцульського діалекту, це якраз найлегше — сам плин його викладу доволі важкий; у нього бувають страшенно довгі заплутані речення, які треба розмотувати, як мотки дроту, щоб побачити вузли, з яких вони зв’язані.

Я сказав Олі, що не вважаю себе перекладачем такого ґатунку, а Оля відповіла, що їй здається, що моє світобачення і темперамент чимось близькі до Вінцензових. Вона вважала, що це може бути найцікавішою частиною всього проекту. Тож я погодився. Зрештою, мені самому було цікаво. Справді, спосіб його письма виявився дуже близьким мені. Мені подобається есеїстика у своєму найфундаментальнішому значенні. А я б сказав, що «На високій полонині» — це таке велетенське есе. Хоча спочатку переклад давався мені дуже тяжко. Коли я прочитав першу сторінку, то майже нічого не зрозумів. Я не міг злапати думки, не зрозумів, як побудовано його мовлення, і подумав собі: «Боже, у що я вліз і як я це розплутаю?» І, правду кажучи, ту першу сторінку, оту поетичну частину, страшенно пісенну, про три стихії і звук трембіти над полониною, я пропустив і залишив її на кінець. Ту сторінку я переклав останньою. 

Потім, коли ввійшов у плин, то я уявляв собі, як би Вінценз говорив ті речення, написані в романі, і робота пішла. Було так, що я перекладав по 15 книжкових сторінок за день. З Вінцензом взагалі така справа, що коли його перекладати потрошки, то потому кожен раз приходиш до перекладу, як наново. Тому, врешті, я зрозумів, що треба робити переклад цілими днями, з мінімальними перервами. І так постійно перебуваючи у цьому вінцензівському плині, я перекладав. 

Найголовніший винахід я зробив, коли почав читати Вінцензові листи і знайшов коментар, у якому Вінценз казав, що коли писав «На високій полонині», власне, перший том, «Правда старовіку», то складав речення по-гуцульськи, а тоді перекладав їх польською, у голові. І коли я це взнав, то мені все відкрилося, — так я знайшов ключ до цього перекладу. Тоді все ставало на свої місця, стали зрозумілі пісенна побудова речень, інший порядок слів. Я почав перекладати спочатку по-гуцульськи, який стояв за польським текстом, і вже потім перекладав українською літературною мовою, тобто робив такий зворотний процес. 

Тарасе, ти не філолог за освітою, і перекладацтво не той фах, який ти здобув в університеті. Але так само Вінцензова мова у цьому тексті, очевидно, не досконало літературна, правильна з погляду філології. Чи допомогло тобі те, що ти не філолог, у роботі над перекладом цього особливого з погляду філології тексту? 

Сам як автор я переконаний, що коли письменник пише, то він бурмоче собі текст у внутрішньому вусі своїм голосом, йому це вже звучить. Важливий фактор літератури, і почасти містики, малодосліджений — це те, як інтонації особистого голосу автора переносяться на письмо. 

Головне, що мені помогло, що я також письменник, автор, і що сам працюю з мовою, грубо кажучи, сам творець мови і трохи будую її у своїй щоденній практиці. Я розумію, що таке це письменство у великому сенсі, розумію, як людина може поводитись із мовою. Нема такого в мові, що б мені здавалось ненормальним чи неправильним. Я розумію, що авторська мова правильна в будь-якому випадку, бо вона є авторською. І це розуміння помогло мені. Знаючи, як це роблю я, я розумію, як це робив Вінценз. 

Який період перекладання «На високій полонині» був для тебе найскладнішим? Із чим була пов’язана така складність? Важка структура тексту? Описані події? Чи щось інше? 

Вінценз характерний тим, що пише текст сумішшю стилів і жанрів. Ще й час від часу міняє свій стиль викладу. Його діапазон коливається від дуже філософських міркувань до дуже ретельних описів подій. Є дуже поетичні речі, а є такі, як народна оповідь, коли головне — це дія, а не якісь там прикметники. А часто навпаки, він зловживає прикметниками, накопичує їх. У тексті є фрагменти, не подібні за стилем одні на одних. Один із таких стилів — це коли він робить мало не прустівські речення, що є страшенно замотаними, заплутані-заплутані, а в них ще багато вставних слів, і все в тому реченні триває. Такий лабіринт. І потрібно було розставити виразно ці віхи, щоб пізніше зрозуміти і сприйняти їх українською. Це було найтяжче, коли виникали багатоструктурні довгі речення. І був іще один важливий стилістичний прийом, який потребував рішення. Є польський порядок слів, а є український. Перекладаючи українською, ми змінюємо порядок на такий, який прийнятий у нас. Скажімо, спочатку йдуть прикметники, тобто ми кажемо «гуцульський говір», а поляки — «говір гуцульський». Але, разом із тим, такий виклад і порядок слів характерний архаїчній та піднесеній народній українській мові. Наприклад, «камінь круглий, тяжкий, великий», а не «круглий, тяжкий, великий камінь». Для мене було важливо злапати, де варто залишити послідовність такої оповіді, а де краще зробити нормальним, звичним, щоденним способом. 

Я розумію, що перекладач є ще й передавачем, транслятором. Перекладач повинен поважати і любити автора, якого перекладає, але також повинен розуміти, що він робить це для читачів. Коли я перекладав Вінценза, то перша проблема була така: що залишати з діалектизмів, а що ні? Я хотів, щоб українською цей роман прочитали не тільки гуцули, а щоб його нормально могли читати на всій території України, тому завжди була спокуса спростити текст, бо наш читач не має досвіду такої заплутаної мови. 

Що найприємніше було для тебе в тих перекладах? 

Найперше я брався за них, бо люблю некондиційну літературу, тобто літературу, яка не відповідає усталеним нормам чи уявленням, якимось схемам. Я сам люблю так писати і люблю читати таких авторів. Дуже важливо, що Вінценз пише саме так, як вважає за потрібне. Це недоговірна, некондиційна література. Він пише не так, як того слід чекати. Особисто для мене це причина, чому я дозволив собі перекладати його. Я б не наважився перекладати якийсь бестселер, бо знаю, що його потрібно перекласти «чисто». Це так, як пошити добрі чоботи. Я ж натомість міг би обмотати чоботи якимись кожухами, і було би непогане взуття. Але некондиційне. І от, власне, Вінзенз обмотує ноги якимись дивними штуками і робить із того непогані капці, але не такі, що можуть продаватися в бутіку. Його літературна — це не супермешти, це ексклюзив. І тому як перекладач я також хочу перекладати саме таку літературу. Бо я також не «навчений швець», і тому не зміг би перекласти нормативну літературу. А Вінцензова література перекладається мені добре. 

Перекладаючи текст, тісно пов’язаний із певним топосом, із конкретною локацією, ти відчуваєш потребу пізнати цю локацію, дослідити її? Чи робив ти це у випадку з Вінцензовим романом? Чи бував ти в тих місцях, які він описував? 

Я був у більшості місць, про які пише Вінценз, ще давніше, від дитинства і потім через кожні кілька років. У мене, подібно як у Вінценза, було кілька шарів знання про ці місця: від дитячих вражень до читання досліджень про те чи те місце. Я знав головні екотопи тих місць, тобто знав, що таке життя на полонині, життя в гуцульській хаті. Все це в мене вже було. Коли я взявся перекладати, я лише поїхав у Бистрець, на Верховинщині, де Вінценз побудував собі хату. Я хотів подивитися ближче на місце, де він жив. Це було важливо, бо там був його дім, туди до нього приїжджали гості з Європи, там він починав свою велику оповідь.

Я знав, що Вінценз дуже багато розказував перед тим, як писати, тобто проговорював тексти вголос багато разів. А те, що говориться наживо, дуже часто пов’язане з тим, що бачиш безпосередньо коло себе, такий мікроландшафт. Тому я поїхав подивитися, що ж там було, яке було оточення гір довкола Бистреця, хотів дізнатися, що бачив Вінценз. А пізніше були такі комічні ситуації, коли люди приймали мене за нього. Тому я також трохи знаю, як це — бути Вінцензом.

На презентації книжки деякі гуцули думали, що саме я — Вінценз. Це була дуже добра ілюстрація циклічного, міфологічного мислення гуцулів. На презентації були люди, які були нащадками дітей, які свого часу приносили Вінцензові ягоди чи молоко. Коли ті діти виросли, то розказували про це своїм дітям, і тепер уже внук чи син, який слухав ці історії, розказує про них так, ніби він сам то робив, ніби то він дитиною приносив Вінцензові ягоди чи молоко. При тому розказували це без бажання одурити чи наблизитися до якоїсь слави, це просто такий архетип, вічні речі. Є уявлення, що був пан письменник і були гуцульські діти, які приносили йому ягоди, то чому він не міг бути тою дитиною і приносити цьому панові письменникові ягоди? А якщо тут є інший пан письменник, то чому б йому не бути Вінцензом? Тобто це так, як вертеп: є головні персонажі, а дійство триває вічно. І кожного року дитятко Боже лежить на сіні і все переживається, як уперше. 

При роботі над перекладом ти потребував опрацьовувати додаткову інформацію про самого автора. Чи мав ти потребу такого тіснішого знайомства з ним? 

Так. Я вже казав, що в моєму розумінні це есеїстика, а присутність автора в есе є дуже великою. Есе — це суб’єктивна оповідь про об’єктивні речі від першої особи. І тому важливо знати досвід людини, чий текст перекладаєш, щоб уявляти собі, що автор міг переживати. 

Яке ти бачиш узалежнення між письменником і перекладачем? 

Моє узалежнення таке, що мені чимраз більше подобається автор, якого я перекладаю. Відбувається своєрідне перенесення: я переношу на переклад щораз більшу любов до уявного образу автора, і мені здається, що в цю мить я найбільше зі всіх знаю правду про нього, знаю, який він. Мені здається, що я мушу зуміти це переказати, передати далі, заразити цією любов’ю всіх, хто буде читати переклад. Я не знаю, як то краще сказати, як сказати якось об’ємніше чи узагальненіше. То трохи подібно на схему алкогольного узалежнення. Буває так, що страшенно хочеться, відчуваєш, що вже задовга перерва, такий абстинентний стан, коли хочеш до того тексту, який перекладаєш. Потому трохи посидиш, і від нього починає бути погано, починається відраза, думаєш, що вже ніколи не захочеш перекладати далі, що вже тобі досить. А потому і той стан проходить, і знов хочеться туди пірнути і перекладати. Так було в мене. 

Яка для тебе різниця між перекладацтвом і писанням? Що тобі надається приємніше, до чого тепер берешся охочіше? 

Для мене перекладацтво є набагато спокійнішим родом заняття. За своїм характером і укладом я не надто ініціативна людина. Я готовий робити багато всякого, але так, щоб у мене з ходу з’явився запал до чогось, то ні. І тому я так мало пишу. Знаю, що міг би багато написати, але от щоб виникло бажання сісти і вже сьогодні починати, то ні. Це мене, звичайно, мучить, бо я знаю, що треба, що хочу, бо то моє, але нема якогось підриву. А перекладацтво — це якраз ідеальний вид розумової діяльності, бо то все вже хтось придумав, запропонував, а ти собі тільки шукаєш способи розв’язання тих маленьких проблем, шукаєш слова чи побудову речення. Але ініціатива і відповідальність в такому разі його, того автора, а не моя.