Посестри. Часопис №232 / Сьогоднішній вечір показує нам вагу голосів. Прем'єра радіоп'єси за мотивами твору Адама Міцкевича «Дзяди»
20 жовтня 2026 року на Великій сцені національного Старого театру в Кракові відбулася прем'єра радіоп'єси за мотивами твору Адама Міцкевича «Дзяди», створення якої ініціювало «Радіо Краків». Ця особлива подія відносить нас до історії постановок п'єси та її тісного зв'язку з краківською театральною традицією. Слухачі мали можливість прослухати частину ІІ твору в виконанні акторів Старого театру у темряві, після сеансу відбулася розмова з творцями радіоп'єси, яку провела керівниця відділу культури «Радіо Краків» Ґеорґіна Ґрибось.
Але придивімося ближче до самого твору. Ідея «Дзядів» Адама Міцкевича визрівала на перетині народних вірувань, особистих переживань та історичних потрясінь. Імовірно, ще в дитинстві майбутнього поета захоплювали розповіді про померлих, які повертаються до живих із проханнями й пересторогами, згодом ці враження стали одним із джерел драматичного задуму. Тож у основі твору – давній поминальний обряд, поширений на землях Литви й Білорусі: люди збиралися вночі на цвинтарях, приносили їжу та напої, начебто викликаючи душі померлих, сподіваючись полегшити їхні страждання. Міцкевича особливо приваблювали таємничість дійства й приховані в переказах моральні настанови: провина вимагає спокути, а співчуття визначає людяність, частину обрядових співів і заклинань він запозичив безпосередньо з народної поезії.
Безпосередня робота над другою та четвертою частинами почалася в тяжкий період учителювання в Ковні: після жвавого університетського Вільна провінційне життя здавалося Адамові самотнім і виснажливим. Друзі-філомати залишилися далеко, а шкільна праця не давала задоволення. Додалися смерть матері й нещасливе кохання до Марилі Верещаківни, яка вийшла заміж за графа Вавжинця Путткамера. У книжках Шиллера, Ґете та Байрона поет знаходив близьких собі героїв – відчужених, закоханих, приречених на страждання. Обидві частини побачили світ у Вільні 1823 року, в другому томі «Поезій». Їх супроводжували вірш «Упир» і передмова з поясненням обряду. Перша частина залишилася незавершеною.
Іншого спрямування задум набув після поразки Листопадового повстання. Не взявши участі в боротьбі, Міцкевич болісно переживав свою відсутність серед повстанців, письменство мало стати способом спокутувати цю провину. У Дрездені, де він зустрічався з польськими емігрантами, 1832 року виникла третя частина «Дзядів», матеріалом для неї стали події власної молодості автора. Поет повернувся до віленського слідства 1823 року, арештів філоматів, переслідувань царською владою. Він сам був ув’язнений, а згодом мусив виїхати вглиб імперії. Звернення до цього досвіду водночас нагадувало про його попередню участь у національній справі, особиста пам’ять розширилася до образу страждань цілого народу. Наприкінці 1832 року третю частину надрукували в Парижі. З попередніми її пов’язують перетворення Ґустава на Конрада та повернення до поминального обряду: крізь різні етапи роботи Міцкевич проніс думку про нерозривний зв’язок живих із померлими.
Сценічна історія «Дзядів» Адама Міцкевича почалася 31 жовтня 1901 року в Міському театрі Кракова. Режисером вистави був Адольф Валевський, а текст і сценічну концепцію підготував Станіслав Виспянський, він суттєво скоротив драму, відмовившись від окремих сюжетних ліній. Наступною важливою віхою стала варшавська постановка Леона Шиллера 1934 року в Польському театрі, режисер утілив концепцію «Величезного театру», розвинену з ідей Виспянського та Едварда Ґордона Креґа, сценографію створив Анджей Пронашко. Через три роки Шиллер поставив «Дзяди» в Національному театрі Софії.
Нові театральні пошуки позначили виставу Єжи Ґротовського, показану 1961 року в опольському Театрі 13 рядів. Натомість постановка Казімежа Деймека в Національному театрі Варшави 1967 року стала політичною подією. Її антирадянське звучання й реакція публіки занепокоїли комуністичну владу, яка наказала прибрати виставу з репертуару, втім, заборона спричинила протести, що стали початком Березневих подій 1968 року. Головну роль виконував Ґустав Голоубек. У краківському Старому театрі 1973 року Конрад Свінарський змінив самі умови зустрічі глядача з драмою: спеціальний місток поєднав сцену із залою, залучаючи публіку до дійства, Конрада грав Єжи Треля. До 1983 року виставу показали 269 разів, одну з ролей зіграла тоді ще молода акторка Анна Димна. За межами Польщі до циклу звернувся Йонас Вайткус: його постановка 1990 року у Вільнюсі охопила всі частини твору. У 2023 році режисерка Мая Клечевська поставила фрагменти третьої частини в Івано-франківському драматичному театрі.
У XXI столітті режисери продовжили експериментувати з обсягом і прочитанням «Дзядів». Після вистав Кшиштофа Бабіцького в Катовицях, Павла Водзінського в Бидґощі та Радослава Рихцика в Познані з’явилася постановка Міхала Задари – її прем’єра відбулася 20 лютого 2016 року в Польському театрі Вроцлава, тут твір уперше поставили без скорочень, разом із «Упирем» та вступом до третьої частини, тож вистава з перервами тривала близько тринадцяти з половиною годин! Того самого року власну версію представив Пйотр Томашук у Театрі «Вершалін» у Супраслі. А краківські «Дзяди» Маї Клечевської, показані 2021 року в Театрі імені Юліуша Словацького, викликали негативну реакцію представників консервативної влади, тогочасний Міністр культури та національної спадщини Пйотр Ґлінський висловив думку, що постановка виходить за межі прийнятної в мистецтві контроверсійності, а її зміст викликає занепокоєння з погляду виховання молоді. Тяжко собі уявити, що майже століття цей твір, на перший погляд наскрізь містичний і загадковий, викликає такий спротив у політичних чи ідеологічних колах, які обстоюють інтереси московитів.
Українською мовою вперше й повністю «Дзяди» Адама Міцкевича вийшли друком в перекладі Віктора Гуменюка 2022 року, перед тим фрагменти цього ж перекладу виходили 2003-го, а в радянські часи уривки знаного твору польської класики були опубліковані у двотомнику Адама Міцкевича 1955 року.
Новий етап інтерпретації розпочало створення радіоп'єси, постання якої ініціювало «Радіо Краків» у тісній співпраці зі Старим театром у Кракові. Режисер Войтек Родак під час обговорення зазначив, що цей твір «про духів і про душі, які перед нами з'являються. Я думаю, що цей театр також є таким місцем, який має справу з чимось подібним протягом усієї історії. Приблизно в таких вимірах я думав про цей проєкт. І також мені було важливо, щоби в акторському складі були ті особи, які мали стосунок до тієї славетної інсценізації Свінарського, тому для мене важило, щоби пані Анна Димна також узяла участь». Тож у акторський склад увійшли Анна Димна, Кшиштоф Ґлобіш (роль Упиря), Кшиштоф Завадський, Ева Колясінська, Лукаш Ставарчик, Александра Вронська, Юлек Рапач, а також хор, сформований із працівників «Радіо Краків». Акторка Анна Димна зізналася: «Я тоді саме закінчила навчання, і наближалася прем'єра, це був 1973 рік. У мене таке дивне враження, що люди тоді сильніше нагадували дітей, були відкритіші і менше соромилися почуттів [...] Для мене ця роль стала переломною – я обожнювала її грати. Пам’ятаю, як ми колись грали в костелі домініканців, на вівтарі. Колежанка каже: «Аню, пам’ятай, це ж костел», а я їй: «Анко, оскільки це костел, то граймо ще сильніше».
20 жовтня 2026 року, о 21:00 в ефірі «Радіо Краків» та «Радіо Краків Культура» відбулася радіопрем’єра, завдяки якій слухачі з усієї Польщі могли познайомитися з непересічним творінням режисера, акторів і звукорежисерів. Потрібно підкреслити особливу роль останніх: ця радіоп'єса є не лише читанням тексту, це справжня реінтерпретація твору Міцкевича, що стала можливою завдяки входженню кожного актора в роль, глибокому опрацюванню тексту й емоційних переживань персонажів. На завершення розмови Ґеорґіна Ґрибось із «Радіо Краків» підсумувала: «Наступного року «Радіо Краків» святкуватиме сторіччя. І я собі думаю, що сьогоднішній вечір показує нам вагу голосів, які в найрізноманітніший спосіб матеріалізуються й розповідають нам історію. Гадаю, це добре місце, щоб, можливо, і ви це відчули. Не знаю, що станеться, коли ви звідси вийдете чи почнете залишати цю залу, але бажаю вам, щоб щось кружляло над нами, йшло услід за нами. І передусім – щоб ми зустрічалися в таких місцях, як національний Старий театр».
