Посестри. Часопис №44 / Враження з театру

– Найважливішим у трагедії є для мене акт шостий:

Воскресіння на бойовиську сцени,

Поправляння перук, шат,

Виривання ножа з грудей,

Знімання петлі з шиї,

Вставання у ряд поміж живими,

обличчям до публіки.

 

Поклони поодинці й усі разом:

біла долоня на рані серця,

реверанс самовбивці,

кивок стятої голови.

 

Поклони парами:

шаленство подає руку лагідності,

жертва блаженно дивиться в очі ката,

бунтар без образи ступає поруч з тираном.

 

Топтання вічності носиком золотого черевичка.

Розганяння моралей крисами капелюха.

Невиправна готовність розпочати завтра усе спочатку.

 

Вихід вервечкою померлих набагато раніше,

бо зникли у третьому акті, четвертому, а також між актами.

Чудесне повернення тих, котрі пропали безвісти.

 

Думка, що терпляче чекали за кулісами,

не знімаючи костюмів,

не змиваючи гриму,

зворушує мене більше, ніж тиради трагедії.

 

Але справді урочистим є спадання завіси

і те, що видно крізь вузеньку шпарку:

ось тут одна рука поспішно тягнеться за квіткою,

там друга підхоплює впущений меч.

І щойно тоді третя, непомітна,

виконує свою повинність:

стискає мене за горло.