Посестри. Часопис №23 / [роки окупації]
Останніми місяцями моєю настільною книжкою були щоденникові записи Ернста Юнґера про повоєнну окупацію Німеччини 1945–1948 років, яка так невибагливо й називається — «Роки окупації».
Якщо спробувати застосувати до самого себе якусь із саморобних версій психоаналізу, моє захоплення книгою Юнґера можна списати на досить поширену в сучасній Україні думку про «внутрішню окупацію». Мовляв, саме там я знаходжу якісь потрібні слова, схожі враження і навіть відповіді на злободенні питання. Контекст його окупації, звісно, вельми відрізняється від моєї нинішньої окупації, або того стану, який я і сотні тисяч людей навколо мене так собі уявляють. Десь приблизно так само, як і я відрізняюся від Ернста Юнґера. Він — останній із титанів, який намагався якось втримати вкупі цілісність цього світу, в усьому знайти як не божественні, то містичні причини та в усіх проявах свого життя й художнього мислення більшою мірою був схожий на античних титанів, ніж на сучасників сторіччя. Я — один із багатьох, хто народився вже після всіх розривів, криз і катастроф, які пережив і переосмислив Юнґер.
Наші з ним контексти ґрунтуються на різних інтелектуальних, культурних і політичних сподіваннях. Він — людина максимально цілісна, дисциплінована в діях і думках. Я — розхристаний в думках і часто непослідовний у словах та діях. Він — правий містик і консерватор. Я — дивний виплід страшенної мозаїки уявлень, ідеологій і переконань, які дуже часто не ґрунтуються на чомусь посутньому і серйозному, вражений усіма можливими вірусами галасливого англосаксонського світу, до якого з великою підозрою ставився Юнґер. Він — людина військова, яка застала в якихось зникомих проявах давній мілітарний етос, пройшовши солдатом і офіцером дві світові війни. Я — геть далекий від військової романтики і можу лише на віру взяти його слова про шляхетність старих солдатів і романтику брязкання зброї. Він — людина традиції і природи, мабуть, останній справжній натурфілософ у літературі. Я — людина, до жодної традиції не прив’язана, натуральне перекотиполе, яке нібито й живе на одному місці — так само, як і Юнґер, на лоні природи, — але природи цієї не відчуває і не знає. Він знає кожну стебелинку й переживає кожен порух вітру. Я ж не знаю й половини назв тих убогих трав і рослин, які ростуть у мене під ногами в сосновому лісі.
За його спиною по-справжньому повнокровні культурні епохи і священні монстри — Лютер, Бах, романтизм, Ґете, Ніцше. За моєю — культура колонізованого сторіччями народу з кількома незначними яскравими спалахами — Сковорода, Гоголь, Шевченко. Він живе серед селян, які уважно й діловито обробляють землю і стежать за кожним повівом вітру. Я — серед пенсіонерів-дачників, які залишають мене у глибоких снігах на цілу зиму на самоті. Він садить рослини, доглядає за їхнім сходженням і споглядає в них кожну зміну. Я взагалі ще нічого толком не посадив. Усе, на що мене вистачає — це обрізати зайві гілки на сливі та зрубати всохле дерево. Хоч і вмію, ніде правди діти, відрізнити сосну від берези. Та навіть окупації в нас різні. В нього — зовнішня, «заслужена» і логічна. В мене — внутрішня, нелогічна, хоч і не менш «заслужена». Його окупація тривала три роки.
Моя, здається, не минеться ніколи.
Ці відмінності можна продовжувати до безкінечності й закінчити на моєму щирому визнанні, що я навіть близько не маю права порівнювати себе з Юнґером і його талантом. Це я насамкінець з великою охотою і зроблю, бо чого лише не зробиш заради улюбленого письменника?
Однак парадокс у тому, що, живучи в поліському лісі під Києвом із бідною рослинністю й маючи так само, як і він у своєму Кірхгорсті, обмежені контакти зі світом, я ні з ким, окрім Юнґера, не відчуваю аж такої тісної спорідненості та духовної близькості. Ми, нібито перебуваючи у двох абсолютно різних прірвах і двох різних депресіях, насправді відчуваємо щось дуже спільне. Мій діалог із його «Роками окупації» — не так реальна спроба, як велике бажання ототожнити себе з ним і отримати духовну допомогу, якось дати собі раду з розгубленістю, крахом ілюзій і внутрішньою поразкою. Мене лікують його прозріння, мене наснажує його стоїцизм і втішає оптимізм, прихований за постійними переживаннями зовнішнього життя: через село вели полонених, когось убили, совєтські солдати ґвалтують дівчаток, хтось наклав на себе руки...
Його світ вибухнув, зламався й розлетівся на шматки. Мій світ завжди був такий — пошматований і зламаний. Він колись добре орієнтувався в житті, намагаючись його змінити своїми маніфестами, прозою і активною участю в політичному контексті. Я ніколи не знаходив собі місця і не довіряв жодним концепціям. Його реальна Німеччина була повним фіаско, кривим і кривавим дзеркалом його ідеальної Німеччини. Моя реальна Україна — безперечно, краща за Україну, яка могла б бути. Тобто її просто могло б не бути, але вона внаслідок якихось тектонічних зсувів, як сказав би Юнґер, чомусь і навіщось є. Моєї ідеальної України не було і немає. Можливо, вона колись буде. Він би точно знав, що мені робити в цій реальній Україні і як усе зробити правильно. А я б йому нічого не порадив у його 1945 році, оскільки знаю, що з його реальною Німеччиною все буде в порядку. Інакше просто й бути не могло. Він постійно згадує буремні тридцяті, коли все ламалось на користь реваншу та нацистської «стабільності». Згадує мертвих друзів і знайомих, які якось протистояли, борсались і, врешті-решт, програли. Я в сьогоднішній бандитській стабільності згадую ті ж бандитські й анархістські дев’яності та двотисячні роки як найвільніший час у житті країни. У мене теж є мертві друзі, які нібито не протистояли і не борсались, а просто намагалися жити.
Він живе, десь всередині себе усвідомлюючи, що все якось налагодиться і його країна переживе депресію. Я живу в ситуації, де країна так і не перестала бути чимось іншим, ніж уламком великої безглуздої імперії — без царя в голові, якоюсь дивною кашею ідентичностей, ілюзій і фантомів. Депресія його країни — девіація, помилка історії, яку можна виправити. Депресія моєї країни — вічний стан, у якому, здається, доведеться жити всім прийдешнім поколінням. Усі його хвилювання пронизані класичним німецьким Weltschmerz, а коли я починаю хвилюватися, то згадую про те, як у нас батьки в 1932–33 роках їли власних дітей — і в мене хвилювання минають, стає спокійно і навіть весело. Що тепер принаймні ніхто нікого в нас не їсть. Його цікавлять закони світобудови, як усе в цьому світі пов’язане, як рухається й існує, всі ці взаємопроникнення світів — матеріального, духовного та магічного. Мене закони світобудови не те щоб відверто не цікавили. Через усе, що сталося з моєю країною за останнє сторіччя, я просто боюся про них подумати. Мені залишається лише вірити Юнґерові, як я вірю, наприклад, класикам японської поезії — вони точно дуже добре знали, як влаштовано цей світ. Так, усе в цьому світі відбувається так, як ти кажеш, Ернсте. Хіба міг хтось подумати влучніше і краще, ніж ти?
Мені з моєї сьогоднішньої білої безвісті, як сказав би, мабуть, Юнґер про наші сніги, дуже приємно знати, що я завжди маю на кого спертись у цій вічній окупації, маю куди сховатись, маю від кого набратись упевненості та спокою — і вижити. Юнґера вистачить на все життя.
