Посестри. Часопис №118 / Будиночок на дереві. Уривок

***

– Тіу-тіу-у-тр-тр-тіу-тіу! – почулося знадвору. Це жайворонок повернувся з вирію!

Кандибка розплющив очі й хутко виплутався із коцика.

Надворі біліло від приморозку. Грудки глинистої землі, зотліле листя, пошарпані пасма соломи – все взялося інієм. Він виблискував кришталиками льоду, переливався, неначе діамантами.

Сонце здіймалося вище. Іній почав стікати росою. Кандибка ловив проміння обличчям, грудьми, долонями, кінчиком хвоста й відчував, як тепло напоювало його ослаблені м’язи силами.

Першого дня тушканчик не наважився віддалитися він нори. Він лише вбирав сонячне світло, пив свіжість повітря і запахи степу.

На другий день спромігся прогулятися до найближчого байраку.

А третього – стрибав між ланами та виярками, заново відкриваючи добре знайомий і водночас незвіданий край, що змінився за зиму.

Кандибка нюшив носом, щось виглядав, припадав до землі й вслухався, як вона набиралася соками, щоб от-от розітнутися пагонами нового життя.

Зрештою в улоговині між чагарниками тушканчик знайшов підхожу луку. І став щодня перевіряти, як прогрівається на ній ґрунт. Він знав, що коли земля стане достатньо теплою, досить лиш трохи проґавити, як цим скористаються пирій і хвощі. Вони вип’ють життєдайну вологу, залишену снігами, і мерщій оповиють усе плетивом стебел, позбавивши інші рослинки навіть надії.

***

Незабаром після жайворонка прилетіли плиски й щеврики. З підземних сховків повиповзали мурахи, а в повітрі запурхали кропив’янки.

Одного дня Кандибка відщипнув грудкуземлі й звично розкатав у долонях. Вона не липла від надміру вологи. Не розсипалася від сухості. А була масною й пружною, мов пластилін. Тоді тушканчик став навколішки й заглибив у землю лапку. І її оповила приємна свіжість. Ґрунт був прохолодний, але не студив пальців.

Кандибку охопило радісне хвилювання. Отже, прийшла пора.

Він хутко пострибав до комори. Витягнув звідти всі свої припаси й розклав на сонці, щоб корінці й насінини набралися живильного тепла.

Сам тим часом заходився робити в землі лунки, рити ямки й мережити борознами. А потім укладав у заглибини бульби півників і корінці півонії, дбайливо присипав землею цибулини тюльпанів, чергував рядки шавлії та волошки. Затим перетер у полумисок китиці вероніки, зсипав туди ж осип ромашки й макове зерня. Гарно перемішав та розсіяв мішанку насінин на весь широкий лан. А наостанок легенько пригладив верхній шар ґрунту долонями.

Скінчивши роботу, Кандибка спроквола оглянув степ. І аж замилувався на красу, яка невдовзі тут забуяє.

– От би ще й дощик пішов, – мовив Кандибка й поглянув на небо.

На обрії не було ні хмаринки.

***

Тепер тушканчик мав пильнувати лан від личинок хруща, паросткової мухи, дротяників і бур’янів.

За два тижні зійшла волошка. За нею проклюнулися шавлія і маки. Вологи в ґрунті ще було доста, й рослинки швидко пнулися вгору, випускали молоді листочки.

Та якось Кандибка помітив, що паростки прив’яли.

Із джерела на водопої він натягав води у діжку, вигризену з висушеного гарбуза. Й на вечір рясно полив усі квіти. Тож зранку вони знову бадьоро тягнулися до сонця.

А потім знову наповнив діжу.

Раніше Кандибка потикався до джерела лише вряди-годи. Сам тушканчик пив небагато, задовольняючись соками, що споживав із зеленими стеблами й сочистими бульбами. А на водопій навідувалася не тільки степова дрібнота, але також і хижаки.

Але тепер він мусив доглядати свій сад і став ходити по воду щодня.

Тушканчик був обережним. Він подовгу вслухався, вдивлявся в навколишні чагарники, перш ніж наблизитися до водопою.

Та одного дня, нахилившись до води, Кандибка відчув чийсь погляд на спині. Він обернувся. Але позаду не було нікого. Тушканчик наповнив ти̒кви, якими носив воду. Перекинув їх через плече й вирушив у зворотну дорогу. Та почуття, що за ним стежать, не покидало його.

На півдорозі Кандибка зупинився. Наче для того, щоб вичесати реп'ях із китиці хвоста. Й помітив, як ізбоку справді хитнувся кущ тамариску.

Він не видав хвилювання. Поправив ношу й продовжив путь, поступово віддаляючись подалі від дому.

Тушканчик плутав сліди допізна. Одначе не був певен, що хижак не вистежив його. А тому дочекався ночі, й назавжди покинув обжиту нору, перебравшись в однин із тимчасових сховків, які нарив завчасно в різних куточках степу.

***

Відтоді Кандибка більше не ходив до джерела. І став шукати воду поблизу. Він рив глибокі ями в землі й накривав їх лопухами. Збирав уранішню росу. Виціджував вологу зі стебел товстянки.

Води з цього вдавалося добути зовсім мало, лише по кілька крапель на кожну рослинку. Але вони були вдячні й за це. Поволі міцніли, наливалися пуп’янками квітів.

У травні зацвіли маки. Тушканчик майже не відчував їхнього ледь уловимого гіркуватого аромату. Проте бджоли зліталися на нього з усіх усюд. І лан дзижчав від розкошів.

А сонце з кожним днем здіймалося над горизонтом вище. Воно вже не гріло степ лагідним промінням, а припікало розжареним гнітом.

Степові трави спішили розсіяти своє сім’я і швидко всихали. Ночі стали задушливими й лишали щоразу менше роси. Кандибка знав, що невдовзі сам він уже не зможе захистити квітів від спеки.

Але дощ не приходив.