Посестри. Часопис №211 / Із роду Словацьких. Частина друга: юрист і поет Еразм Словацький

Отже, ітиметься про літературну спільноту, яку в польському літературознавчому побуті прийнято називати «родиною поетів» – Словацькі гербу Леліва. Вислів, звичайно, образний, вживаючи слово «поет», високоосвічені історики літератури мають на думці взагалі митця, майстра слова, а не тільки вправного віршувальника. 

Розкриємо карти, не затягуючи інтриги. Про батька Юліуша Словацького – Евзебіуша Словацького (1773–1814) як літератора було відомо практично відразу після посмертної публікації його рукописів, у яких були й теоретичні трактати, і художні переклади античних авторів (як ілюстрацій до постулатів теоретика), і оригінальні поетичні твори. Але через те, що він не встиг за життя увійти до літературного процесу, власне Юліуш і не сприймав його як «поетичну одиницю», хоча з великою повагою ставився до його доробку. Формуючись як поет-романтик, він скоріше свідомо відштовхувався від класицистичної європейської спадщини, яскравим прихильником якої й був його батько. До певної міри можна сказати, що для розвитку літератури навіть було добре, що Евзебіуш, яскравий харизматичний дидактик, не встиг вплинути на естетичний світогляд сина, який попрощався з ним у п’ятирічному віці. Вітчим, фізіолог-натураліст Огюст Бекю, не мав нічого спільного з красними мистецтвами, по-перше, а по-друге – трагічно відійшов із життя 1824 року, коли підліток Юліуш тільки починав розуміти, з якого кінця пера витікає поезія. А з Янушевських, родини матері, у середовищі яких Юліуш перебував, живучи у Кременці, ніхто не мав ніяких нахилів до літературної творчості.

Тому 1839 року, озираючись довкола, Юліуш Словацький цілком резонно не побачив наступника «ані пісням моїм, ні імені, ні мукам», бо батько Евзебіуш міг скоріше зватися попередником, аніж наступником – і все, більш нікого. Хоча увесь той період буквально поруч із ним був його стрий, молодший брат Евзебіуша, Еразм Словацький. Той самий Еразм, досвідчений юрист, який допоміг обдарованому юнаку в умовах російської окупації відновити його статус польського шляхтича. Це не було простим завданням, попри те, що фаворитом царя Олександра був князь Адам Ежи Чарторийський, опікун Тадеуша Чацького, засновника Кременецького ліцею, де починав свою наукову кар’єру Евзебіуш Словацький. Той самий стрий, до якого на Житомирщину він їздив на студентських канікулах. І з яким так хотів налагодити родинні стосунки, втрачені після смерті батька. І у якому впритул не бачив поета.

І нема у тому нічого дивного. Бо за життя Еразм опублікував лише один вірш – «Wiersz do najjaśniejszego Aleksandra imperatora Wszechrosji» (Вірш найяснішому Олександру, імператору всієї Русі)». 

Звичайно, історія літератури вся рясніє такого типу творами, де автори запопадливо висловлювали свою лояльність до правлячого самодержця, роблячи це часом навіть талановито. І в російській літературі повно гімнів і цариці Єлизаветі, і цариці Єкатерині, не кажучи вже про Петра. Про Олександра Першого та Миколу Першого вже якось менше чулося од та гімнів.

Польська література не була винятком. Навіть цілком автономний у побуті Семп-Шажинський не втримався й оспівав таки Стефана Баторія. Так що віршик провінційного адвоката, який, до того ж, перебував у багаторічній перманентній волокиті з чиновним людом Житомира, виглядав цілком пристойним реверансом у бік влади. Ця влада могла вирішити його проблеми однією комою в листі до магістрату, що чомусь вирішив, буцімто в цій державі є демократія. Переказувати чи, боронь Боже, аналізувати цей текст нема сенсу, бо у ньому горизонт очікування цілком відповідає рівню виконання. Битий юрист Еразм Словацький твердо знав правила канцеляриту, у якому забагато меду бути просто не може. Тож не було там поетичних відкриттів, ба навіть банальної поетичної образності:

Zwycięzca i Serc i Krajów 

Od Swych, i Obcych kochany. 

Twórca Nauk – Obyczajów, 

Godzien być Wielkim nazwany.

 

Переможець і сердець, і країв, 

своїми й чужими люблений,

творець наук – звичаїв, 

гідний бути великим названий.

Правду кажучи, віршик цей не дуже допоміг у марудній тяжбі житомирського поміщика з місцевими олігархами губернського калібру, Еразм так і помер, не вигравши війни, хоча переміг у багатьох місцевих баталіях. А він і не міг виграти, бо йшлося про землю, яку він свого часу купив, а вона виявилася дуже ласим шматком. Ну, вічна історія, актуальна й досі. Події відбувалися на території, що одвіку була зоною пограниччя, Еразм, власне, там і опинився, бо у навколишніх селах жили переважно поляки-селяни, з якими він волів мати справу. Але олігархи російської імперії  приїхали у Волинську губернію не для того, щоби плекати національну польську культуру, а для того, щоб робити свій бізнес. А тут поляк. Шляхтич. Адвокат. Який російською балакає з великим акцентом. І Листопадове повстання щойно закінчилося, де поляки знову програли. Але гонору не втратили. Еразм був приречений на програш.

Узагалі, це історія про трагічну долю ментальності – у нації, яка опинилася на порозі знищення після трьох поділів Польщі. Про це дуже красномовно писав Ришард Пшибильський на прикладі діяльності засновників Кременецького ліцею, Хуго Коллонтая та Тадеуша Чацького, у книзі «Кременець: повість про розсудок переможених». Під егідою куратора навчального округа, наближеної особи до імператора, князя Чарторийського вони влаштували на території російської імперії польський навчальний заклад, роблячи все можливе для його збереження, не шкодуючи для цього своєї честі й гідності. Вони сподівалися, що росія дотримається обіцянок, що польська конституція, подарована Олександром, урятує народ. Вони, як свого часу Богдан Хмельницький, мали надію бути партнерами цього колоса. Доля Адама Чарторийського, який пройшов шлях від Костюшкового повстання через посаду міністра закордонних справ імперії – і до очільника Національного уряду Листопадового повстання та втечі у еміграцію, показує і весь діапазон можливих дій польського патріота, і весь його відчай.

Власне, від Юліуша Словацького (затятого борця за свободу, секретаря дипломатичної канцелярії князя Адама, який після поразки повстання вже не бачив батьківщини) його стрийко Еразм, що чемно служив імперії, не міг сподіватися на респект. Тим паче як автор вірнопідданого вірша, адресованого царю, що обдурив Польщу. Але це була одна з двох іпостасей «поляка в окупації»: поляка-сепаратиста. Та поляк-сепаратист за певних обставин вмить перетворювався на «поляка-воїна». На прикладі князя Чарторийського це було напрочуд очевидним.

2020 року у Білостоці в межах серії «Чорний романтизм» була видана книга, присвячена життю і творчості Еразма Словацького. Укладачі не укривають усієї контроверсійності члена родини Словацьких, «який проявляв до свого геніального племінника ревнощі, ірраціональну злостивість та власництво… до кінця ХХ століття твори Еразма були практично невідомими, це не завадило йому здобути ярлик плідного графомана, драматурга, позбавленого художніх здібностей, гротескної та несерйозної постаті…», але «гуманітарні науки проігнорували таку важливу особистість при аналізі популярного в творчості Юліуша Словацького топосу стражденного батька, який втрачає одного чи кількох зі своїх дітей».

І у цій книзі є невеличкий (!) розділ, у якому розміщені оригінальні твори Еразма, хоча тривалий час у літературних колах нуртували розповіді про плідного поета-графомана, який понаписував стоси текстів. Де вони зараз – історія про це мовчить. Поруч із кон’юнктурними вірнопідданими віршами, які писала людина, що у царській росії мала дуже кумедну назву професії – «стряпчий», пізніше перейменовану на «присяжний повірений» (польські укладачі книги не мастили собі голови тими лінгвістичними дивацтвами й писали просто – «адвокат»), є й твори, які відкривають потаємні сторони душі автора. Він удався до вічного та благодатного жанру – байки, яка завжди на часі і завжди дає можливість літератору бути водночас і у вирі подій, і стояти осторонь. Тим більше, що з часом, одружившись та наплодивши аж дванадцятеро діточок, із яких дожило до притомного віку тільки-но двоє, усвідомив себе справжнім шляхтичем, поважним поміщиком, прикупив земельки й зажив собі тихим філософом.

Попри езопову мову, притаманну кожному байкареві, домінуюча думка у Еразма аж кричить у кожній його притчі. У байці «Соловей і дрізд» звучить вічна поетова туга про скорботну долю співця, якому його талант не дає жити, бо навколо юрми невігласів та заздрісників: 

Jeden chwali, sto gani, a tysiąc zazdrości, 

Takim jak ja najlepiej w głuchej samotności...

 

Один хвалить, сто гудять, а тисяча заздрить,

Таким, як я, найкраще у глухій самотності...

Звісно, автор – це не простакуватий дрізд, який дивується талантові солов’я, а саме той, що скромно ховається «в темній гущавині» невдячного забуття.

Дуже красномовною є байка «Шахрай і павук», у якій раптово чуємо перегук із «Моїм заповітом» Юліуша Словацького, який закінчується словами

Jednak zostanie po mnie ta siła fatalna,

Co mi żywemu na nic, tylko czoło zdobi;

Lecz po śmierci was będzie gniotła niewidzialna,

Aż was, zjadacze chleba – w aniołów przerobi.

«Хлібоїди» ви всі мізерні, каже поет, але у вас є шанс, і цей шанс – моя поетична сила, до якої ви можете прислухатися, хоча я, поет, у це вірю не дуже. Павук у байці Еразма повчає, з висоти своєї природної мудрості, звичайного шахрая («стряпчого», мабуть) у тому, що він з голоду не помре, бо (і тут увага!) «muchy są głupie jak ludzie» (мухи дурні, як і люди). Професійний цинізм байки знімає з жертв романтичний ореол, вони, оті дурнуваті мухи – лишень корм, пожива для тих, хто є господарем цього життя. Внутрішній голос правника, який буває адвокатом диявола, висловився тут вельми реалістично, може, навіть усупереч суб’єктивному бажанню автора.

Не менш промовистою є байка «Орел і землероб». Орел, символ аристократії, влади загалом, дивується терпінню простого селянина, який «невтомно працює на своїх тиранів», тобто – отих підприємливих буржуа, які, не маючи успадкованих шляхетських фільварків та капіталів, мусять вигризати свій добробут нещадною експлуатацією нижчих верств. На що заморений, але непорушний рільник відповідає, що він теж мститься своїм визискувачам тим, що дає їм можливість мати розкіш, яка, у кінцевому рахунку, «біля порога», неодмінно принесе їм біль. Цей текст можна тепер повісити у медичних закладах, які обстоюють шкоду усяких надмірностей: алкоголю, тютюну, солодкого, жирного, смаженого тощо, коротше – всього того, без чого, з точки зору селянина, представника народу, можна спокійно прожити.

На жаль, не вдалося знайти портрета Еразма Словацького, тому коментар до вірша «До двох портретів, з яких один із гнівом, другий із усмішкою переданий», у якому йдеться про зображення двох братів: Евзебіуша та Еразма, не має візуального підтвердження описаним почуттям:

Ty już na łonie śmierci, a ja w ciągu Życia 

Cóż dziwnego że nasze portrety odmienne. 

Twym udziałem spokojność, mym troski codzienne 

Tyś wszystko przebył – ja mam wszystko do przebycia... 

 

Ти вже на лоні смерті, а я в перебігу Життя,

Що ж дивного, що наші портрети відмінні?

Твоя частка – спокій, моя – турботи щоденні,

Ти все перейшов – я маю все ще перейти...

Вірш цей цінний не естетичними досягненнями, а власне фактом авторської самосвідомості: Еразм бачить себе у родинному колі, у контексті завдань, які стояли перед літератором і громадянином Евзебіушем Словацьким і стоять тепер перед ним, громадянином і літератором Еразмом Словацьким. Це другий момент, коли він форматує свій образ, своє бачення світу на тлі духовного життя Словацьких. 

Є, нарешті, вельми мінорний, песимістичний твір, який має під однією назвою три дещо відмінних текстуально варіанти. Та всі вони змагаються між собою лише у градусі плачу за собою, бідним та нещасним: «Ах! що я, нещасний, значу в цьому світі». Об’єктивно кажучи, Еразм мав безліч підстав для ґрунтовної зажури: десятеро його дітей пішли з цього світу, усі останні роки його життя пройшли у безперервній та безуспішній боротьбі за шматок землі, літературного імені він собі так і не здобув. Тобто заповіт Юліуша, написаний у рік смерті стрия Еразма, був цілком справедливим: не міг поет побачити у своєму родичеві когось, хто супроводжує його в нелегкій поетовій борні.

Де-юре сподвижник, член родинної письменницької династії у Юліуша Словацького в особі стрия Еразма був. Але де-факто говорити про певну духовну спільноту в цьому випадку буде значним перебільшенням.