Посестри. Часопис №21 / «Говорячи про любов, вони уникають давати речам та почуттям імена...»

Говорячи про любов, вони уникають давати речам та почуттям імена.

В дитинстві кавуни були такі великі, – розповідає вона, –

всі пси були добрі й ситі, всі літаки не страшні.

Не бійся – говорить він, – ти нікого не втратиш у цій війні.

 

Коли мені страшно, – каже вона, –  я стаю на мокру траву босоніж.

В мене завжди тепер із собою є дрібка солі, пів хлібини та ніж.

Я часто дивлюся під ноги, ніби вишукую якісь незрозумілі сліди.

Але я з тобою, – говорить він, – і так буде завжди.

 

В місто надвечір, –  жаліється, – приносить особливо непроглядну якусь пітьму.

Я в порядку, я би тільки хотіла знати, коли тебе обійму.

Стільки навколо страхіть, і це ж ще розповідає не кожен...

Він говорить: не з нами. З нами такого просто бути не може.

 

І так вона говорить, і мовчання між її словами як спалахи багряних заграв,

і він говорить також, і старанно згадує її рухи, її волосся, лице.

І їй би дуже хотілося вірити в усе те, що він їй сказав.

Але він, здається, навіть сам не вірить у це.