Посестри. Часопис №206 / Будинок тварин

1 

Щодня я відвідувала сліпого коня 

і віслючка, його поводиря. 

Вони паслися разом на полі.  

Віслючок був такий маленький, 

що міг сховатися під кінським животом. 

Куди б він не прямував, кінь тупцював за ним назирці, 

кістлявий і білий мов привид. 

Я давала їм через огорожу шматочки яблука 

і думала про двох волонтерів в обстрілюваному місті, 

які загинули від мінометних снарядів, 

коли годували в зоопарку голодних тварин. 

Я думала про них, виплутуючи очеретини  

з кудлатої віслючої шерсті, 

кладучи руку на шию коневі,  

коли він збентежено кивав головою. 

Я чула від місцевих, що коня та віслючка прихистила 

тамтешня ветеринарка – своє господарство  

перетворила на дім для старих тварин. 

Я ніколи її не зустрічала. Натомість ці двоє 

ніби чекали: 

віслючок, побачивши мене, підходив до паркану, 

а за мить прибігав кінь, безпомилково  

зупинявся за крок від огорожі 

і дивився, і дивився шрамами на місці очей. 

 

2 

Я відвідувала їх щодня, і не тільки я –  

кожен з нас, письменників з резиденції по сусідству.  

Пригадую потайливу Р., її раптове: мій тато сліпий. 

Собаку-поводиря йому не призначили,  

нібито він мало чого робить самостійно. 

Не ходить, наприклад, у кіно,  

але ж міг би іноді піти. 

Я розповіла йому про сліпого коня, 

який має віслючка-поводиря. 

Слійпий кінь, на думку батька,  

повинен бути кіноманом. 

 

Сліпий кінь і віслючок паслися на полі  

серед обійсть, лісів і доріг, по яких мало хто їздив. 

Врешті вільні від від служіння будь-кому, 

від задів Дон Кіхота й Санчо Панси. 

Вони скинули з хребтів чужі історії. 

Коли виникли в наших розмовах, 

коли ми пішли до них за словами, за тишею,  

вони самі були історією.