Посестри. Часопис №177 / «люди йдуть і йдуть...»
люди йдуть і йдуть
із дітьми котами собаками і єнотами з папугами і хом’ячками з велосипедами
і їжаками лемурами і словами загорнутими у папір на кшталт немовлят
із клунками сумками рюкзаками слонами антилопами і мініпіґами ведмедиками
і білочками біжить усе що вижило перебирається через ірпінь штовхає візочки
й велосипеди човгає по асфальту роздовбаному війною ідуть старенькі бабусі
кілометр за кілометром крок за кроком міліметр за міліметром туди до мосту який
не витримав людської жорстокості навіть мости не витримують але витримують
люди коти собаки діти їхні іграшки люди з ірпеня гостомеля бучі витікають
течуть так вода витікає з простреленої автоматними чергами діжки потік людської
води спадає в обід ріка під розбитим мостом плюскотить лагідно й кришталево
але ніхто не чує цю воду небо над головами непевно блакитне
ледь-ледь припилене немов весняний блакитний асфальт але люди не дивляться
на те небо ідуть очі долу по небу цьому дими фіалково-сизуваті димки пожеж
такі ж фіалково-сизуваті квіти квітнуть весною в лісах навколо
на околицях ґвалтованого війною міста недобудовані споруди
із покинутим риштуванням уздовж стін наводять жах
я ще ніколи не перевозив стільки котів за один день…
