Посестри. Часопис №205 / «…під оком матері вашої місяця…»
Вперше есей був опублікований у часописі «Czas Literatury», номер 1 (33) за 2026 рік
Читання роману «Нуль» польського письменника Щепана Твардоха було дуже болісним процесом. Одне з перших вражень, що в цьому творі чимало подій, так би мовити, «скасовуються» наступними подіями. Українство дідуся головного героя з позивним Кінь – викресленням цього українства батьком. Викреслення – поверненням Коня до України якимось антично-фатальним чином, віддзеркаленим епіграфом із «Іліади», де йдеться про фатум: «доля мені призначить».
Мова літературних пам’яток давніх епох (в романі згадується «Повість врем'яних літ») подеколи гротескно поєднується із сучасними реаліями: «…чи не гуде над тобою дрон, око смерті?»Cтиль оповіді підживлюється українськими, російськими, німецькими словами і дозволяє в одному реченні поєднати кілька займенників. Останнє особливо наочне у відкритому фіналі, коли напруга вивільнюється багатоголоссям потоку свідомості. А на початку, завдяки звертанню «ваш», оповідач одразу проводить межу між ворогом і нашими (своїми). І з огляду на цю знаковість займенників читач ладен домислити, що авторське звертання до Коня в другій особі («Ти, Коню»), і таке саме – подеколи – до іншого героя, з позивним Ягода («Ти, Ягодо»), може означати, що вони обидва як ніхто в романі несуть вагу його сенсів.
У творі весь час повторюються, як це зазвичай буває в епосі чи фольклорних текстах, алегоричні формули, наприклад про Дніпро. Ба більше: Дніпро починає міфологічно заступати батька у своєрідному рефрені, практично заклинанні – фразі «батько ваш Дніпро».У народі колись побутувала приказка: «Січ – мати, Дніпро – батько, а де байрак – там і козак». Образ «Дніпра-батька» активно використовували українські письменники, наприклад Андрій Чайковськийу своєму творі «Віддячився»: «Перехрестись, моя дитино, – сказав поважно Касян, знімаючи шапку,– се Дніпро-Словутиця говорить, наша свята ріка, Дніпро-батько. Се якраз пороги б’ють...»
Дніпро в різні часи оспівували і польські поети, пов’язані з Україною. Наприклад, Казімєж Глінський наприкінці 19 століття в «Київських сонетах» (в моєму перекладі українською вже опубліковані на «Посестрах»:
Київські сонети
1
Наче поясом шовковим, сплетеним з блакиті,
Так Дніпром підперезався Київ старовинний –
Снігом хат заповз в яруги та улоговини,
Банями святинь зелені гори оповиті.
З задніпрянських лук в небесні барви соковиті
Піднялась червона повня – з туманів низинних,
Позлотила – посріблила – присмерку сивини.
Мури міста тихим світлом місячним облиті.
Плине тиша у повітрі – безгомінь безкрая...
Лиш розбурхався Славута, з берегами грає.
Спів бринить прадавній, дивний у річному лоні.
Чуєш грім? То ніби молот, стиснутий в долоні
Велетня, стовпи вбиває в глиб ріки потроху...
– Дніпре, це не ти співаєш!.. це – віки, епохи!
2
Ніч минула... Свіжий легіт світанковий лине,
Виткані коштовно ризи схід увесь укрили –
Через небо пробігають променисті стріли.
Топлять золоте світило Всесвіту глибини.
Задзвенів Дніпро сріблисто – сині одежини
Хвиль його, з себе струсивши туману плащ білий,
В брижах золотих заграли – хвилі забриніли...
В брамах сходу сонце встало – світу цар єдиний!..
Вдарив дзвін в Святій Софії – всюди залунали
Інші дзвони суголосно і злились в хорали,
В спів тріумфу!.. А світила око променисте,
Широко розкрите жаром, сяючи врочисто,
Золотих Воріт діставшись – стало над землею...
– Сонце, ні!.. тебе спинив я думкою своєю!
3
Чари спогадів... Чи знає хтось із вас ці чари!..
Це купіль і учта духу в історичнім морі,
Рух зорі живий і вічний в далі неозорі
Під невпинні й безугавні гімни та хорали.
Що даси взамін цих чарів, натовпу почваро?
Кілька квітів з твого збіжжя, де бажання хворі,
Хаос думки, що з’явився у життєвій зморі,
Яв душі, що і в любові, і в клятьбі – нездара!
Вдарив я тебе у груди – пустка відгукнулась –
Зазирнув тобі у серце – там дрижав шмат м’яса,
Ти його вважаєш серцем, а мені він здався
У кривавості огидним... І душа жахнулась
Цих грудей і цього серця! Спрагла високості,
Мчить до спогадів, до сили і до сонця в гості!
Або варто згадати вірш «До Дніпра» раннього Івашкевича (1916 рік), в якому вже виникає образ смерті:
<...>
та я повернусь дніпре ясної днини
коли навесні розквітають тернини
де хвиль твоїх вічність і врода
жалітись усе є ніщо і без втіхи
при смерті обличчі великім і тихім
о водо пречистая водо
Дніпро в романі Щепана Твардоха має поганий і добрий береги, тобто він як межа добра і зла, яка не належить ні до того, ні до іншого. І може асоціюватися зі Стіксом в одному зі своїх втілень. Про подібне у Івашкевича у «Плеядах», написаних під час Другої світової:
<...>
злі – і добрі теж – проминуть сузір’я.
Пощо ж нам, наче зорям у темному потоці,
Весь час вогнем горіти, як холод жде останній?
Навіщо блиск Стожарів і сліз в твоєму оці,
Як змиє їх у морок рікою проминання?
Ці рядки немов записав прозою автор «Нуля», вклавши в роздуми того ж таки Коня.
Ще один характерний персонаж роману – Мавпа, у якого «немає визначень "двохсотий" чи "трьохсотий", є тільки поранені та загиблі, бо він не згоден з тим, щоб з одного боку кричати "Героям слава", а з іншого – говорити про полеглих як про вантаж. Мавпа вважає, що це підарські звичаї, і "підари", це єдине нецензурне слово, яке він вживає, і ти навіть погоджуєшся з ним у питанні "двісті" та "триста"».
Своєрідно в цьому контексті звучить наступний вірш сучасної польської поетки Малгожати Божешковської, опублікований в її збірці «Уламки. Рік перший» (а також на «Посестрах») – збірка повністю присвячена 2022 року війни в Україні (двомовне видання, Люблін, 2025, переклад українською Н. Б.):
Мішанина станів
Ця війна змішує стани матерії.
Земля перетворюється на газ, на дим.
Суха земля палає у фосфорі,
суха мов променева кістка,
відкопана під стіною, – перетворюється.
На вантаж 200 замінюються тіла.
М’які тіла жінок кам’яніють
після зґвалтування, повітря розпадається,
набивається в багнюку, розпливається.
У тіл ростуть сині нігті, бетон і метал.
Виникає новий світ
змішаних речовин.
Ця війна демонтує навіть речення
як туші тварин –
розриває на кров, сухожилля і уламки кісток.
Вигулькує в діалозі Коня і Ягоди, зокрема, згадка про «По кому подзвін» Гемінґвея. Цей твір, як можна зрозуміти, був певним камертоном для тих, хто пише про війну. Але, як виявилося, не на всі часи. І тут варто поговорити про збірку короткої прози українського письменника-воїна Артура Дроня. Книжка Дроня «Гемінґвей нічого не знає» вийшла в 2025 році, так само як і «Нуль» Твардоха. Дивовижним чином ця збірка, при всій конкретиці описів безпосереднього учасника бойових дій, не занурює читача в таку безпросвітну темряву, як роман Твардоха. Можливо, тому, що в ній чимало роздумів представляють автора як віруючу людину. Хоча, як пише Дронь, «…інколи таке враження, наче Бог створив нас і демобілізувався, залишивши самих без підготовки і бойового досвіду».
Твардох показує читачеві парадокси війни, часто звертаючись до історичних контекстів, наприклад, пояснює вибір Конем шляху воїна скіфськими генами, але це передбачає неуникність війни як такої, бо без неї воїна не існує. А ось парадокси Дроня: «Інколи, щоб когось захистити, треба його втратити. (…) Щоб твоя дитина росла, ти захищаєш її від росіян, і не бачиш, як вона дорослішає. Щоб батьки провели старість не під окупацією, ти їхню старість пропускаєш». А що стосується власне Гемінґвея, Дронь (в чиїй книзі вистачає подробиць фронтового повсякдення) висловлюється наступним чином: «Але досить вимірювати усе Ремарками, Гемінґвеями чи Юнгерами. Навіть Воннегутами і Гашеками. Бо в нас вони усі підважились. Вони нам теж здавались вершиною літератури, допоки ми не отримали свою війну. Не за території, а за існування. (…) Сталось так, що вершинна література про війну нічого нам насправді не здатна сказати про війну, в якій ми самі живемо й помираєм. (…) Гем засуджує війну, але шукає її». Щодо героя Твардоха, можна сказати, що він шукає також батьківщину.
Обидві книги, ясна річ, викликають не тільки емоційні враження, але й важкі роздуми. Епізодичні персонажі, такі як мати Коня, визначають долю героя, бо, можливо, якби мати не звинуватила сина (в чому? чи не в підсвідомо відчутій нею екзистенційній пустці?), він не опинився би там, де опинився. Перша фраза польського роману – «Нам пизда» – наче описує символічну безодню, яка затягує на війні. В той час як Дронь пише про двері (які можуть, за визначенням, бути як входом, так і виходом): «У солдатів тіла завжди трохи прочинені. Інколи однією ногою ми вже переступаємо через поріг, але в останній момент залишаємось по цей бік дверей». Однак в обох книгах тим, що здатне втримати людину при житті, є любов.
