Посестри. Часопис №6 / Київські сонети
КИЇВСЬКІ СОНЕТИ
1
Наче поясом шовковим, сплетеним з блакиті,
Так Дніпром підперезався Київ старовинний –
Снігом хат заповз в яруги та улоговини,
Банями святинь зелені гори оповиті.
З задніпрянських лук в небесні барви соковиті
Піднялась червона повня – з туманів низинних,
Позлотила – посріблила – присмерку сивини.
Мури міста тихим світлом місячним облиті.
Плине тиша у повітрі – безгомінь безкрая...
Лиш розбурхався Славута, з берегами грає.
Спів бринить прадавній, дивний у річному лоні.
Чуєш грім? То ніби молот, стиснутий в долоні
Велетня, стовпи вбиває в глиб ріки потроху...
– Дніпре, це не ти співаєш!.. це – віки, епохи!
2
Ніч минула... Свіжий легіт світанковий лине,
Виткані коштовно ризи схід увесь укрили –
Через небо пробігають променисті стріли.
Топлять золоте світило Всесвіту глибини.
Задзвенів Дніпро сріблисто – сині одежини
Хвиль його, з себе струсивши туману плащ білий,
В брижах золотих заграли – хвилі забриніли...
В брамах сходу сонце встало – світу цар єдиний!..
Вдарив дзвін в Святій Софії – всюди залунали
Інші дзвони суголосно і злились в хорали,
В спів тріумфу!.. А світила око променисте,
Широко розкрите жаром, сяючи врочисто,
Золотих Воріт діставшись – стало над землею...
– Сонце, ні!.. тебе спинив я думкою своєю!
3
Чари спогадів... Чи знає хтось із вас ці чари!..
Це купіль і учта духу в історичнім морі,
Рух зорі живий і вічний в далі неозорі
Під невпинні й безугавні гімни та хорали.
Що даси взамін цих чарів, натовпу почваро?
Кілька квітів з твого збіжжя, де бажання хворі,
Хаос думки, що з'явився у життєвій зморі,
Яв душі, що і в любові, і в клятьбі – нездара!
Вдарив я тебе у груди – пустка відгукнулась –
Зазирнув тобі у серце – там дрижав шмат м'яса,
Ти його вважаєш серцем, а мені він здався
У кривавості огидним... І душа жахнулась
Цих грудей і цього серця! Спрагла високості,
Мчить до спогадів, до сили і до сонця в гості!
SONETY KIJOWSKIE
1
Niby wstęgą, splątaną w turkusowe sznury,
Błękitnym Dnieprem Kijów opasał się stary —
Śniegiem domów popłynął w rozdoły i jary,
Kopułami swych świątyń opanował góry.
Z zadnieprzańskich gdzieś równin wznosił się w lazury
Czerwony księżyc, wzdęty przez nizin opary...
Wyzłacał się — wysrebrzał — rozpędzał mrok szary,
Aż cichem, białem światłem oblał miasta mury.
Płynie milczenie — głucha cisza się rozszerza...
Tylko się rozkołysał Dniepr, gra u wybrzeża
I dzwoni pieśń prastara, dziwną nutą dzwoni...
Słyszysz grom, jakby huczał młot w olbrzyma dłoni,
Żelazne wbijającej słupy w łono rzeki...
— To nie ty śpiewasz, Dnieprze!... to śpiewają — wieki!
2
Minęła noc... Wiew świeży poranku polata,
Szatą, tkaną w klejnoty, wschód okrył się cały —
Przez niebo przebiegają promieniste strzały,
Topi się złoto słońca gdzieś w głębiach wszechświata.
Zadzwonił Dniepr srebrzyściej — turkusowa szata
Fal jego, otrząsając oparów płaszcz biały,
Zadrgała dreszczem złotym — i fale zagrzmiały...
A w bramach wschodu słońce stanęło — król świata!...
Soboru Świętej Zofii dzwon zagrał — i dzwony
Świątyń innych w chóralne ozwały się tony,
W pieśń powitań!... a słońca promieniste oko,
Ziejące żarem ognia, rozwarte szeroko,
Dojrzawszy Złotą Bramę — stanęło na niebie...
— Nie, słońce!... to myśl moja zatrzymała ciebie!
3
Czar wspomnień... jeśli kto z was ony czar rozumie!..
To złota kąpiel ducha w wielkiem dziejów morzu,
To żywy, wiecznotrwały lot gwiazdy w przestworzu,
Przy pieśni nieumilkłych wiekuistym szumie.
Co mi dasz ponad czar ten, chlebożerczy tłumie?
Kilka kwiatów, wyrosłych w marnem żądz twych zbożu,
Zlepek myśli, zebranych na życia rozdrożu,
Strzęp duszy, która kochać ani kląć nie umie!..
Uderzałem w pierś twoją – pustką mi oddźwiękła – –
Zajrzałem w serce twoje – drgał tam mięsa kawał,
Który ty zwałesz sercem, a on mi się zdawał
Ohydny w swej krwawiźnie... I dusza się zlękła
Tej piersi, tego serca! Spragniona zogromnień,
Siły i loty w słońce – uciekła... w kraj wspomnień!
