Посестри. Часопис №200 / Змінився світ 

Чотири роки тому, двісті випусків часопису тому, одну велику війну тому розпочав роботу наш часопис «Посестри». 24 березня 2022 року вийшов перший номер проєкту, що відтоді існує за підтримки польської сторони. Минуло так багато часу, і так мало минуло, бо поки не кінець війні, не кінець хитавиці на нашій планетці. Якими стали ми? Що надтріснуло в літературі? Як цей світ змінився?

Пригадується вірш Олесі Мамчич із першого випуску часопису:

це надтріснутий серця 
веселий тамтам 
це дорога що ледь завернула не там 
це прегарний день без кінця 
це зупинене сонце вічно в зеніт 
замість нього на обрій сходить магніт 
а у всіх залізні серця 

пташки чорної з місця на місце політ 
загубилась пір’їнка змінився світ 
зерна в темряві проросли 

<...>

У людському вимірі минула ціла епоха, яка перетворила людське світобачення, переплавила політичну сцену – й далі тягне свою малозрозумілу пісню на малозрозумілу мелодію. Де-де майбутнє, про яке ми чотири роки могли думати й мріяти, а тепер усвідомлюємо, що воно зернами проростає в кожному завтра, яке покликане приносити щоразу нові небачені вершини й провалля, що таких «ми» навіть у підручниках не прочитували, навіть у найбожевільніших сюжетах фільмів не бачили.

Випуск відкриває добірка віршів Віслави Шимборської. Про ці вірші кажуть, що вони здатні обдарувати людину кредо, яке може залишитися з нею назавжди:

Тому що, внаслідок, однак, наперекір.
Що б сталося, якби рука, нога
за крок, на волосинку
від збігу обставин.
 
Тож ти ще є? Ще з тої привідчиненої миті?
У сіті одне око – й ти крізь нього?
На те нагледітись не можу, з того намовчатись.
Послухай,
як швидко мені б’ється твоє серце.

Прозове польське крило випуску поповнює черговий уривок твору Ханни Літвін «Розповідь про науку». А в яскравому українському прозовому тексті Сергій Осока поетично і водночас дуже точно показує емоцію щодо «нашого», «свого», «рідного». Щось, без чого годі прожити, але водночас те, що вимагає стільки зусиль, звитяги, сміливості:

Ми – тоненька темна крайка біля очерету. Ми – раптовий виплеск у темряві. Ми – коло від кинутої на плесо каменюки. Ми нічого насправді не знаємо. Насьорбавшись води, сидимо, міцно уперши руки в коліна. А коли встанемо – трава внизу буде мокра. Ото й усе. І більше нічого. Ми й не любимо цей луг насправді, хоч він солодко обнімає нас, колише, гойдає, крутить, гріє. Ми його не любимо. Ми його знаємо. Він – наш. 

У реальності – літературній, художній – Катріна Хаддад говорить про рідне, яке потребує оборони, а не компромісів. І через жарт, що приховує здоровий страх і напругу нерва, бачиться наша високочастотна епоха, хай їй грець:

...заходиш у жарт як в укриття,
масний і чорний – як ґрунти окупованих територій,
як вугілля, до часу заховане в надрах.