Посестри. Часопис №192 / Жалкування

Була в тебе афазія.

Були інсульти.

Ніколи ти мене не любив,

а я тебе лише до моменту,

коли ти топив мене, випиваючи

на березі Варти.

 

Це звучить недоречно, але

коли я тебе спалив,

стало мені легше.

 

Бо я був утопленим хлопцем,

ти навіть не помітив, батьку,

як змішалися часи.

Це смердюче

й верескливе лайно,

 

яким ти помираєш,

це саме я.

Будь-яка любов чекає.

 

Ти мені нічого не винен, але є сторінка,

читання якої я тобі заборонив.

 

Сутінки мають зір.

Рік має поворотне коло.

Робочі мурахи в мурашниках

не відчувають дихання. Вони можуть

залишатися без води, чекаючи кивка.

 

Тіло. Воно існує. Непередбачливе. Воно

Кволе. Воно боїться. Воно це суд,

а суд це сад – сад це яблуня, а вона це

см...

 

Зрубаю тебе колись, а живицю спалю.

А поки що я йду Славковською.

Навідуюсь на Курдванів. На Блонях

пасу овечок.

 

Про зір сутінків знаю

з візерунку трав.