28.07.2022

Посестри. Часопис №18 / Дім з вітражем | Двері

Щовечора Прабабка зачиняла вхідні двері згідно з ритуалом, який сама для себе придумала, немовби вірила, що вони можуть захистити нас від непроханих гостей, тих самих, які навідалися в дім у тридцять сьомому, назавжди забравши із собою її чоловіка. Сама вона до цієї історії не поверталася, зате Аба згадувала її регулярно:

– Увечері подзвонили в двері, татко сказав, що це помилка, що він зараз повернеться, поцілував мене на прощання й пішов із незнайомими. Більше я його ніколи не бачила.

Це сталося в Ленінграді, де Аба з Прабабкою жили до війни. Нічого дивного, що в ранньому віці я лякалася несподіваних дзвінків у двері.

Тому-то Прабабка завжди насамперед перевіряла, чи перші, помальовані в темний колір, двері міцно зачинені, далі двічі повертала ключ у замку, навішувала чималий металевий ланцюг, а тоді припечатувала іншими, білими дверима, які також замикала, але вже іншим ключем. Цю конструкцію було неможливо відчинити ззовні, що дратувало Маму, яка любила повертатися пізно і була змушена або щоразу піднімати на ноги весь дім, або змиритися і дозволити, щоби Прабабка годинами залишалася на чатах, дочікуючись маминого повернення.

Кожна з нас мала власний комплект ключів – довгий і тонкий співав фальцетом і відмикав темні двері, короткий з нетиповим закругленим кінчиком зітхав басом і давав раду з брамою внизу, новомодний плаский пасував до поштової скриньки і явно не міг видобути із себе ні звуку. Ключ від білих дверей був тільки у Прабабки, і ніхто не знав, куди вона його ховає на день.

Ці двері були для мене страшною мукою. Зачинені на всі замки, вони посилювали почуття невпевненості, як у взятій в облогу фортеці; зачинені тільки на один замок – сіяли страх і, здавалося, наражали нас на вторгнення чужаків, а чужаки мали силу зруйнувати наш світ.

Перші, темні двері були легкі. Я могла навіть грюкнути ними з розмаху, щоби вийшли на яв буденні, зрозумілі емоції – мене дратувала Аба, яка наказувала тепліше вдягатися, виходячи з дому. Темні двері мали вічко – круглу дірку, закриту звичайним склом, яке затулялося зсередини шматком затертого картону. У цьому Прабабка також вбачала небезпеку: по-перше, коли картонна завіса піднімалася, пришелець з того боку помічав, що за ним стежать, тобто дізнавався, що вдома хтось є, а по-друге, як вважала Прабабка, він міг атакувати крізь вічко.

– Спочатку роби малесеньку шпарку, щоби дізнатися, чужий чи свій, – повчала вона мене. – Чужий може встромити металевий прут, пробити скло, і лишишся без ока!

Чужий завжди був чоловіком.

Якщо хтось дзвонив до нас по домофону, треба було вибігти на балкон, подивитися, хто стоїть під дверима будинку, і якщо це була незнайома людина, крикнути:

– До кого?

Це була відлякуюча процедура: той, хто стояв перед брамою, не зразу орієнтувався, звідки долинає голос, розгублювався і з гримасою сліпця починав шукати, хто це його питає. Перебування поверхом вище давало перевагу, що дозволяла відбити атаку:

– Такі тут не живуть!

Помилки траплялися часто і неабияк тривожили Абу та Прабабку. Припустімо, приходив чоловік, який шукав якогось Павла Івановича Петрова. Ніби нічого такого, але в їхніх голосах одразу ж з’являлася напруженість. Вони довго розмірковували, ким може бути пришелець та що би це все могло означати – хоч однаково, як відомо, пришельці не означали нічого доброго.

Ми мешкали в самому центрі міста, і не раз уночі хтось добивався до нас. Несподіваний дзвінок у двері, коли всі вже лежать у ліжку, стугонів як сурми ангелів, що сповіщають настання страшного суду, немов ножем відтинаючи м’яке домашнє минуле від раптової теперішності – це могли бути «вони», а «вони» мали цілковиту владу над людьми і могли зробити що завгодно: викрасти, вбити, піддати тортурам. Слуги темряви неодмінно мусили бути вбрані в чорне.

Нічні білі двері виглядали сумними і сповненими меланхолії. Вони важко оберталися на завісах, видавали глухий звук, у них не було ніякого вічка, а довгий ключ насилу прокручувався в замку. Якщо я вставала посеред ночі й бачила, що білі двері зачинені, мене охоплювали розпач і клаустрофобія. Їх однотонна поверхня асоціювалася в мене з російським словом «глухомань», себто глушина: білі двері містили в собі далекий безкрайній Сибір, довгі каторжанські етапи, безмежну снігову рівнину, брязкіт кайданів.

Як я згадувала вище, між темними і світлими дверима був іще ланцюг. Протягом дня він слугував для провітрювання нашої жалюгідної, позбавленої вікна кухні. Завдяки ланцюгу утворювалася шпарина, яка пропускала звуки і повітря, але не людей: ідеальна ілюстрація підвішеного стану, перебування водночас тут і там. Я шукала нагоди покласти край цій непевності, а тому відчиняла двері нарозтіж, начебто для того, щоби провітрити кухню, або зачиняла їх під тим приводом, що холодно. Скільки задоволення було в самовільному відкриванні чи закриванні дверей, скільки солодкої ілюзії влади! Коли я їх відчиняла, у дзеркалі, що висіло в передпокої, відбивався вітраж зі сходової клітки, і кухня починала пахнути не вареною морквою, а лісом; коли я їх зачиняла, то на якусь мить поверталася дитяча віра в те, що тепер ми удома – і в безпеці.

Прабабка не довіряла ланцюгу. Коли він був розтягнутий між дверима і зовнішнім світом, вона говорила, що треба прислухатися, чи хтось не наближається до дверей і не збирається перекусити його ножицями для різання металу.

І справді, іноді було чути швидкі кроки на сходах і хтось з’являвся з того боку – у шпарину прослизали два гнучкі пальці, які металися на всі боки в пошуках заблокованого кінця ланцюга; один напружувався, щоб його схопити, а я, замість того, щоби простягнути руку і допомогти зсередини, пасивно за цим спостерігала. Потім якийсь час тривала шарпанина, пальці боролися з металом, а я починала пританцьовувати на місці від емоцій, аж поки не наставав вирішальний момент: пальці скидали металеві пута, приборканий ланцюг стукав по дереву, двері розчинялися навстіж, і всередину вривалася богиня – легковажна, дзвінкоголоса та енергійна Мама.

Ритуали, пов’язані з замиканням дверей, роками повторювалися без змін, але чим сильніше Радянський Союз тріщав по швах, тим більше душі вкладала в ці ритуали Прабабка. Вона жодного разу не сказала цього вголос, проте я підозрюю, що вона не була прихильницею радянської системи, хоча не вболівала і за тих, хто бажав її краху. Найімовірніше, вона належала до людей, які помічають специфіку суспільного ладу, в якому їм довелося жити, лише тоді, коли він починає зазирати у вікна їхніх власних будинків. Той лад, який зазирнув до неї у тридцять сьомому, залишив на ній знак на ціле життя. Тому чим частіше люди виходили у Львові на вулиці, чим голосніше говорили про речі, що досі були оповиті мовчанням, тим старанніше вона перевіряла вечорами, чи наші вхідні двері щільно замкнені.

Коли десь за рік до своєї смерті Мама несподівано перейшла з російської мови на українську, обряд замикання дверей збагатився новим елементом. Закінчивши звичайну щоденну церемонію, Прабабка підперла двері плетеним із лози кошиком з брудною білизною, і з наступного дня робила так щоразу. Тоді ж вона почала все частіше говорити про «бандерівців». Коли ми залишалися самі, розповідала, що вагон, у якому в сорок четвертому вона їхала до Львова, був ними обстріляний, і що вона дуже їх боялася – майже так само, як німців. Тепер вона відчувала те ж, що й тоді: вони знову добиралися до її вагона, а коли визирала у вікно, то бачила, що «бандерівців» очолює її власна внучка – моя Мама. Та, з якою вона вже багато років не розмовляла. Та, яка проти її волі стала співачкою і всупереч її життєвим ідеям боролася за незалежну Україну. Таким чином кошик із брудною білизною став ще одним ярусом барикади, яку Прабабка і Мама роками вибудовували між собою.

Тоді ж Прабабка взяла за звичай залякувати мене лінгвістично. Чекала в передпокої, перекриваючи мені шлях власним тілом.

– Ніде не говори голосно по-російськи! – повчала вона. – Незчуєшся, як затягнуть у порожню браму і закатують!

Наступного разу запитала, чи я знаю напам’ять «Заповіт» Шевченка.

– Ловлять жінок і дітей, тягнуть у скритне місце і наказують читати напам’ять. Якщо помилишся, зґвалтують і закатують.

Я не боялася, бо не могла собі уявити вуличну контрольну з української літератури, мені не вірилося, що поезію можна поєднувати з насиллям.

Увечері того дня, коли тіло Мами, загорнуте в синьо-жовтий прапор, принесли додому, Прабабка закинула ритуал замикання вхідних дверей, вона навіть не зачинила їх як треба. У цьому був знак капітуляції: Прабабка так старалася, а «вони» знову прийшли і зруйнували цілий її світ. Маму поклали в середній кімнаті на столі, по боках запалили довгі свічки. Розтоплений віск залишив на дубовому паркеті світлі сліди. Набагато пізніше я дізналася, що Абі довелося підкупити кількох офіційних осіб, щоби не робили розтину і не затримували тіло в морзі – це вдалося завдяки її зв’язкам у медичному світі, як лікарка вона колись була затребуваною.

Та все ж невтручання КДБ Абу вразило. Могло здаватися, що «вони» тепер подбають про те, щоб затерти, перебрехати або затушувати смерть, яку самі ж спричинили. Той постріл був недоречністю, звідки не подивись: мало того, що невлучний, він іще й пролунав для Львова немов дзвін, який наказував тим нечисленним, хто ще вагався, вийти на вулиці. Нічого кращого Мама не могла би для себе бажати (інша річ – Аба, я чи Прабабка). У перші дні після пострілу всі говорили про обставини цієї смерті: про нелегальну маніфестацію біля Клумби, де вимагали вільних виборів, про снайпера, який зачаївся неподалік, на даху будинку, в якому до війни розташовувалася прекрасна кав’ярня «Віденська». Вважали, що снайпер отримав наказ стріляти в Чорновола, але Маріанна так енергійно рухалася в кузові машини, який слугував трибуною, що закрила відомого дисидента собою. Було використано пневматичну зброю, тому ніхто не почув пострілу, але побачивши криваву пляму, що розквітала на бежевій сукні співачки, частина людей почала втікати. В’ячеслав Максимович продовжував мітинг. Він був призвичаєний до смерті – не в сенсі якоїсь внутрішньої байдужості, а в силу загартованої за літа в таборах незламної відваги: колишні співв’язні навіть називали її «патологічною». У натовпі знайшовся лікар, Чорновіл передав Маріанну під його опіку – і продовжив мітинг. Його намагалися заступити собою від куль і навіть силоміць стягнути з вантажівки. Однак пострілів більше не було – і досі ніхто не знає, чому. Так чи інакше, але того дня Чорновіл дістав від Мами в подарунок додаткові десять років життя. Припускаю, що він згадав про це в дев’яносто дев’ятому, в момент, коли у його машину на бориспільській трасі врізалася вантажівка.

Інші теж пам’ятали, але недовго. У перші дні люди говорили і кричали, дзвонили і приходили до нас – це так сильно мене дратувало, що я ціпеніла від люті, змішаної з безпорадністю; і навіть через багато років, коли я бачила, як зі свічки накапує на підлогу рідкий віск, до мене повертався цей стан. Усупереч традиції, яка наказувала ховати на третій день після смерті, похорон призначили на наступний день, і навіть, як не дивно, ніхто не став на заваді, коли Аба почала залагоджувати місце на Личаківському кладовищі – в найважливішій некрополії Львова. Щоправда, у вісімдесятих роках там іще не забороняли ховати померлих, але вже тоді це потребувало численних спеціальних дозволів, які Абі вдалося роздобути воістину блискавично. Звичайно, маніфестацію, на яку перетворився похорон, брутально розігнали, звичайно, хтось «від них» прийшов до директора Опери і діймав його питаннями про Маріанну, звичайно, протягом наступних місяців хтось раз за разом ліквідовував грубезний шар штучних квітів, який щодня наново вкривав могилу. З останнього я навіть раділа. Ковдра із жовтих пластикових нарцисів ображала мій естетичний смак, до того ж мені здавалося, що вона ще більше відділяє мене від Мами. Потім із цим теж дали собі спокій, і надалі квіти вже так і залишалися на кам’яній плиті. Осінь прикрила їх ковдрою з листя.

З першого ж дня Аба чекала, що її викличуть «куди треба». Пізніше вона зізнавалася мені, що уявляла такий візит десятки тисяч разів. Вона призвичаїлася до думки про це з раннього дитинства: коли їй було сім років, вона жила в Ленінграді, й убили її батька, а коли їй було під шістдесят, вона жила у Львові, й убили її доньку. Між першою і другою подією вона не переставала «їх» ненавидіти, а також більш чи менш відверто це виявляти. Коли в сорок четвертому Аба – ще дівчинка-підліток – потрапила у Львів, то вирішила стати одноособовою організацією руху опору: сама робила і розносила людям по поштових скриньках листівки, у яких було написано, що Сталін – злочинець. Я досі не розумію, чому її ніколи не спіткали за це ніякі репресії – у мене нема на це іншого пояснення, крім особливої опіки ангельських сонмів. «Сірий будинок» на Дзержинського вона відвідала тільки раз, невдовзі після смерті Сталіна: дошкуляла «їм» офіційними запитами з питаннями про долю свого батька. Йдучи «туди», вона видалила, вивела зі свого обличчя ненависть, покрила його, немов полотно, новим ґрунтом, намалювала на ньому зовсім інший вираз – і все це заради того, щоб вирвати з «них» хоч якусь інформацію. «Там» її прийняв майор із цинічною кривою усмішечкою. Він тримав справу її батька – та, попри всі прохання, так і не дав їй папку до рук. Загадково заявив, що батько помер «десь на півночі». Додав також, що тепер вона не мусить носити тавро доньки «ворога народу»: жертв сталінського терору було реабілітовано. Вона й далі не знала ні дати, ні місця смерті батька: «вони» дуже старалися, щоб люди роками жили в тіні своїх немовби напівубитих рідних.

Зовсім інакше сталося з Мамою: її смерть засмоктало у порожнечу, вона провалилася в щілину між епохами. Тепер уже Абу нікуди не викликали: у «них» раптом з’явилися важливіші справи.

Після того пострілу час почав текти інакше. Це важко описати, бо він і гнався як дурний, і зупинявся наче вкопаний, а може, і зовсім кудись подівся. У Державному музеї в Амстердамі є дивовижний годинник – з-за матового скла його циферблата виходить фігура чоловіка, який стирає хвилинну стрілку, малює її на новому місці, йде собі, а через хвилину з’являється знову і повторює весь ритуал. Мені цікаво, як цей амстердамський годинник міг би виглядати в описувані мною дні; гадаю, тоді чоловік малював би стрілки, не стираючи їх, а коли циферблат став би схожим на сонце з шістдесятьма променями, припинив би роботу і заснув би десь у кутку. Теперішність ставала м’якою і теплою – кам’яні колони, на які вона опиралася, танули як віск. Минуле переписувалося наново – що не день викривалася якась нова брехня з тих, на яких трималася попередня система. Майбутнє, свіже й зовсім інакше, здавалося, від нас – на відстані витягнутої руки, так ніби ми пливемо на кораблі, з палуби якого видно прекрасний острів, і вже навіть можна розрізнити кольори квітів, які там ростуть. На цій новій землі все мало – само собою – скластися якнайкраще! Бо хіба може бути інакше, раз зло – переможене, кайдани – розірвані, а в’язничні ворота – розчахнуті навстіж? Отже, ми дрейфували по цій акваторії між скелями двох епох, і навіть я змогла піддатися пориву й екстазу, бо дивилася на ціле це нове майбутнє так, як дивилася би Мама, всі сподівання якої збувалися в нас на очах. «Карнавал» тривав одночасно і за вікном, і на екрані телевізора: останні радянські танки залишали Афганістан. Падала Берлінська стіна – Мстислав Ростропович супроводжував її падіння грою на віолончелі. Поляки брали участь у перших вільних виборах. Румуни вбили диктатора Чаушеску. Литва проголосила незалежність. Російські міста почали позбуватися своїх радянських назв.

У середині липня вісімдесят восьмого року у В’ячеслава Чорновола стріляли як у ворога державного ладу, на початку квітня він створив Народний Рух, що став першою партією, альтернативною єдиній і керівній, а у квітні дев’яностого року Чорновола – кандидата від Народного Руху – обрано головою Львівської обласної ради. Він став господарем будинку, до якого його перед тим викликали на неприємні розмови; його там зустрічали хлібом і сіллю вчительки і зграйки дітлахів у вишиванках.

«Вони», природно, теж нюхом відчули зміну ритму часу – наказ стріляти в Чорновола дав, мабуть, якийсь відірваний від реальності комуняка, засліплений уявленнями про власну могутність. Решта були зайняті нагальнішими справами – палили архіви, готувалися втекти чи перефарбуватися, розробляли плани приватизації підприємств. Ніхто не стояв на дорозі команд телевізійників, які рознесли відголос смерті львівської співачки: спершу до Москви, а вже звідти – по всіх куточках імперії. Вона стала головною новиною – всього лише на один день. В Оперному після цього дня вирішили, що її не існувало: мало хто з її колег прийшов на похорон, її ролі моментально розібрали інші, а прізвище на афішах було позамальовуване – кому яке діло до того, що юрми на вулицях скандували її прізвище?

Я почала бунтувати. Писала листи в журнали і до директора Оперного. Влаштувала у школі прослуховування касет, на яких зберігся голос Мами. Грубила шкільному історику, комуняці, який дозволяв собі в’їдливі зауваження на тему її смерті. Носила її плаття і впорядковувала її папери; влаштувала в її кімнаті щось на кшталт музею з усіма її улюбленими речами на своїх місцях. Ця боротьба за увічнення її життя заволоділа мною і допомогла пережити перші страшні роки без неї. Але й це мало закінчитися: корабель плив собі далі.

Настали дев’яності – почався голод, холод і планове вимикання електрики. Я підросла; усе українське почало здаватися мені старомодним, негарним, не моїм. Я ще більше стишила в пам’яті той постріл, який і так був беззвучним, а також усі оперні арії: не знала, як мені звільнитися від питання, чи Мама загинула за праве діло. Я оселилася в її кімнаті, замість портрету Соломії Крушельницької повісила в ній Фредді Мерк’юрі та Ісуса Христа.

У перші роки після пострілу Прабабка перестала дбати про ритуальне замикання дверей. Ми лягали спати без додаткових запобіжних заходів, а я вбачала в цьому факті позитив і деяку полегкість: найгірше, що могло статися, вже сталося, якийсь час можна було нічого не боятися. Та невдовзі все почалося заново: темні двері, ланцюг, світлі двері. Можливо, вона робила це через мене. Щоправда, кошика вона більше не підсовувала. Спорохнявілий плетений кошик для брудної білизни нажив собі за ці роки стільки дірок, що його вже ніяк не можна було совгати туди-сюди: він би неодмінно розпався.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Слоньовська Ж. Дім з вітражем | Двері // Посестри. Часопис. 2022. № 18

Примітки

    Loading...