Посестри. Часопис №176 / Прохання про пустелю

Вже я й неба не бачу знизу,

Вже і зорям зі мною нудно,

Справедливий! дай мені візу

У пустелю найбільш безлюдну.

 

Щоби я – без погорди й горя,

Та з любов’ю, яку лиш маю,

Міг здійняти погляд угору:

Церква вічно в істині сяє.

 

Щоби сіли вночі при мені

Добрі браття мої – шакали,

І, вдихаючи сни студені,

Коло мене тепла шукали.

 

Я ж, мов біженець, що уміє

Бути вбогим, і тим – багатий,

Призабуту книжку відкрию,

У якій Син помер, розп’ятий.

 

І оплачуть мене, приблуду,

В бік, де люди, завиють з жалем,

Зрозуміють – і не забудуть

Мої добрі брати – шакали.

 

Вознесуть – нові, інші – очі,

Глянуть з вірою, як прочани,

В цю пустелю, цієї ночі

Недовибухла зірка кане.

 

Париж, 1939