08.09.2022

Посестри. Часопис №24 / «Отже, саме тепер...»

Отже, саме тепер.

Синє та бурштинове храмове світло

кришиться об твою постать.

Молитва про силу зброї.

Досі

я два роки не заходила в церкву.

Латунь тут відполірована,

як моя недовіра.

Саме пора

поміркувати про надмірну, задушливу

сердечну ощадливість, про

острах розтратити більше себе,

ніж передбачає стандартна пайка,

про слова, що спізнюються,

про розколотий обладунок,

з якого в'язко тече

жовток довіри, несуджений згусток життя,

про леткі ефіри пам'яті,

про наші дзвінкі та крихкі хребти.

Я завжди заговорюю першою й затинаюся:

власний голос раптом здається мені дитячим.

Називаю тобі речі на імена, немов

незнайомцю на КПП простягаю паспорт.

Ти стоїш усередині променя,

перед очима, горбишся

як обгорілий сірник.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Калитко К. «Отже, саме тепер...» // Посестри. Часопис. 2022. № 24

Примітки

    Loading...