Посестри. Часопис №170 / До Марії Павліковської

О, молода старосвітська краківська пані,

Стережися! Єпископ аж піниться, потрясає – хрестом, рукою…

На луг ти виходиш вночі по слова, розквітлі в смерканні,

Таємно чаруєш, щоб пахли вони лавандою і амброю.

 

Чи правда, що в джерелослові місячноводім

Вариш ти зілля з любистку, вужачки й рути?

Здається, про це вже говорять у Кракові на Синоді –

Й новина пішла поміж люди.

 

В олії фіалковій, в олії з пелюсток троянди

Вариш слова-гіацинти, слова – цвіт акації й пижма.

У яких книгах заклять, фоліантах магічних взяла ти

Потаємні формули чорнокнижні?

 

Про що ти шепочеш так солодко у різнобарвних віршах,

Що аж люд богомільний показує щось на мигах?

Ось візьме тебе на кострище майстер полум’я, віща,

Quia es venefica et striga!

 

Темні твої повірниці, нетлі примарно-білі

Зносять мед, ізчарований з квітів, солодощ чорта,

А потім шумує, яскріє, пахне оте любовне труйзілля

У віршах – наче в скляних ретортах.