Посестри. Часопис №57 / Люблю я
Глянь-но, Марилю, на те он узлісся:
Лози праворуч стіною,
Красні ліворуч яри розляглися,
Просто – місток над водою.
Церква старенька, оселя совина,
Хрест на дзвіниці похилий,
А край дзвіниці посохла малина,
А в тій малині – могила.
Біс там завівся, душа там заклята, –
Хто зна! Та ночі глухої
Кожен, хто мусить те місце минати,
В дивнім бува неспокої.
Тільки-бо спустяться ночі запони,
Церкву мов вітер розкриє
Дзвонять у стінах зруйнованих дзвони,
Поміж кущами щось виє.
Інколи вогник блідий запалає,
Часом гримить, як із хмари,
З місця каміння надгробне рушає,
Видяться дикі примари.
Сунеться труп звідкілясь безголовий
Чи голова, та без тіла;
Полум'я бухає в пащі багрове,
Вся ж голова – посиніла.
Вовк пробіжить; ти б хотів одігнати, –
Здійме крило він орлине.
Досить же «згинь, пропади!» закричати, –
Він зарегоче і згине.
Випадок з кожним недобрий траплявся,
Хто обирав цю дорогу:
Віз перекинувся, дишель зламався,
Вивихнув кінь собі ногу.
Я – хоч частенько Андрій мені сивий
Добру давав осторогу –
Брав лиш на посміх те місце жахливе
І не боявся нічого.
Раз серед ночі я їхав до Рути,
Коні враз – тиць серед мосту,
Стали й ні з місця. Візниця мій лютий
Сипав і сипав їм хльосту –
Марно! І враз як рвонули з копита,
Луснув і дишель, і збруя...
«Тут ночувати – от річ знаменита! –
Я проказав: – Це люблю я!»
Вимовив тільки – щось воду колише,
Жінка відтіль випливає.
Біла одежа, лице ще біліше,
Скроні вогонь обвиває.
Ноги мої до землі прикипіли,
Вгору волосся зірвалось.
«Слава Ісусу!» – гукнув я щосили, –
«Слава навіки, – озвалась. –
Дяка тобі, чоловіче незнаний,
Що вкоротив мої болі.
Хай твоя молодість довго не в'яне,
Буде щаслива хай доля!
Стала, бач, грішна душа перед тебе, –
Нині рятунок знайду я,
Скоро зазнаю я ласки від неба,
Ти-бо промовив: люблю я!
Зорі ще сяють, і треті ще півні
По хуторах не співали, –
Я про діла розповім тобі дивні,
Хай би і люди це знали.
Давнього часу жила я на світі,
Звала Марильцею мати,
Батько був чином найстарший в повіті,
Чесний, шановний, багатий.
Посаг обіцяно щедрий за мною,
Гарна була, молода я,
То й не давала Марилі спокою
Ціла зальотників зграя.
Скільки їх мрії даремні живило,
Слово благало подати!
Я ж утішалась: було мені мило
Рівно всіма гордувати.
Юзьо з'явився; мав літо двадцяте,
Юний, невинний, несмілий;
Він про любов не умів розмовляти,
Хоч почуття й пломеніли.
Марно, нещасний, він сохне і в'яне,
Марно він плаче-ридає:
Що те кохання мені полум'яне!
Сміх мені в тому одчаї!
Каже: – Піду я! – Іди собі з Богом! –
Вмер од любові хлопчина.
Бачиш – отам, під хрестом тим убогим,
Рання його домовина.
Жить мені стало відтоді нелюбо,
В серці озвались докори;
Тільки ж спокутувать як його згубу,
Як же розвіяти горе?
Раз уночі я з сім'єю сиділа,
Раптом свистить щось і виє:
Юзьова постать до хати влетіла
В дикій огненній завії.
Він задушив мене димом пекучим,
Взяв у чистилище душу;
Вирок там чую, яким нестерпучим
Мукам віддатися мушу:
– Знала ти: вашу жіночу породу
Бог із ребра чоловіка
На чоловічу створив насолоду;
Заповідь Божа велика!
Серце у грудях камінне ти мала:
Всіх, що палали коханням,
Всіх, що жадали тебе, зневажала,
Мукам чужа та благанням.
Мусиш же довго страждання терпіти,
Але Господь подарує,
Як чоловік із тамтешнього світу
Слово промовить: люблю я.
Юзьо благав того слова даремно
Тихим зітханням, сльозою;
Нині сама добивайсь його ревно,
Страх тобі дано за зброю.
Зграя нечистих мене ухопила;
Рік уже сотий минає, –
Мучить удень мене демонська сила,
На ніч на волю пускає.
Мушу до бідного Юзья щоночі
Я на могилу літати
І подорожнім туманити очі,
Різне страхіття вдавати.
Піших заводжу я в нетрі, у хащі;
Кінному – коней скубу я;
Лається кожен, кляне напропаще,
Ти лиш промовив: люблю я.
Будь же ти долі свідомий своєї!
Так мені духи сказали:
Знайдеш Марилю ти також; від неї...
Півні, на жаль, заспівали.
Блиснули чисті в очицях надії,
Хмаркою стала ясною,
Що відлітає, як вітер повіє,
Вдосвіта рано весною.
Бачу я – цілі мій повіз і коні,
Де вся страшна та подія!
Тричі за грішників душі безсонні
Мовив я: «Аvе Магіа».
