Посестри. Часопис №167 / «Ми робили це роками, просто робили і не думали...»

Ми робили це роками, просто робили і не думали.

Відкидали, щоб не валялося під ногами,

інколи жбурляли зі злістю,

обов’язково забували влітку,

біля письмового столу.

 

Тепер – у тебе є ритуал

повернення додому.

 

На місці шкільного рюкзака

сьогодні ставиш військовий, але не це важливо.

Він теж потертий і порваний,

з книжками і змінною формою,

як і тоді, немає жодного бажання повторювати пройдене

та розкладати вміст по полицях.

 

Немає каменя важчого

за сумку з речами, які треба розібрати

після довгої дороги додому.

 

Від спогадів у голові темно.

Що було – минуло, але не забулося,

зживаєшся мов із каліцтвом.

 

Щоденно ниє, щоразу переживається

сильніше ніж вперше.

І ти вже сам, без нагадувань, як дорослий хлопчик

повторюєш найважливіше.

 

Ти більше згадав, ніж пережив.

 

У дитинстві найгіркіше плачеться з малого болю –

щоб прийшли і любили.

Немає прірви глибшої

за надію, що зараз прийдуть і любитимуть,

що замість убакса в рюкзаку складені мамою літні речі –

і нічого зайвого,

і не снитиметься ніхто,

і не горітиме перед очима.

 

Не буде страху перед «завтра», бо не знатимеш,

що «сьогодні» може закінчитись.

Не буде минулого та пережитого, а у слові «чому»

йдеться про те, кого з вас батьки люблять більше,

і нічого про смерть.

 

Біль інакше болітиме,

він буде великим і сповненим змісту.

Він матиме причину.

 

А цей, свіжий біль – не має і не матиме,

хоч живи у ньому до смерті, хоч вивчи його

мов абетку – не зрозумієш прочитаного.

Бо не знаєш такої мови.

 

Зміни є.

Вже осінь, а у тебе досі рюкзак не зібраний.

 

Уроків більше не буде.

Але мову вчи, бо не складеш фінального іспиту.