Посестри. Часопис №159 / Після довгої зими до С. Г.

Вже кінець квітня. Після довгої зими

я споглядаю за несмілою зеленню свого міні-саду 

в горщиках у внутрішньому дворику.

Треба буде відтяти кілька підморожених гілок.

 

На пласкому небі кольори розпливлися абияк,

плями світла ростуть і одразу ж скорочуються.

Офіціантка, яка приносить обід

з найближчої забігайлівки, каже, що тільки й дивитися, як ллє.

 

Дійсно, над Солоними горами чорно, чимдалі чорніше,

наче хтось випустив кишки восьминогові.

Тепер, коли вона наближається, вже тут, –

ця особлива пора року, яка відкриває сезон

 

підрахунку шрамів, що лишають хмари одна на одній 

(який, якщо надто затримується,

викликає виправдане занепокоєння, чи є в мене час),

і після натискання відомої кнопки темнішає,

 

завтовшки в три пальці, плазмовий екран,

втрачають значення водяні знаки й штрих-коди,

знову читаю, що ти мені написав, нехибно

влучаючи в центр рухомої мішені: розпізнавання

 

того, що завжди було для мене не стільки програмою,

бо вона передбачає якусь заздалегідь прийняту стратегію,

а скоріше безперервно поновлюваним примусом,

настільки очевидним, що майже непомітним.

 

Навіть якби й мав, я не вдягну японський халат

і, як Олександр, після ночі, витраченої на таємну поїздку,

не підпалю на веранді купу стільців, прикритих обрусом,

тільки для того, аби історія могла виправдати сподівання.