Посестри. Часопис №104 / Мій дім на залізничному вокзалі
Я прибуваю на Залізничний вокзал у Львові, за три дні подолавши маршрут Луцьк–Київ–Чернігів–Київ–Вінниця, і ось Львів, тішуся, що скоро опинюся вдома і переведу подих – замовляю «Блаблакар». Із паном Віктором на місці посадки зустрічаюся через пів години, в авто лунає стишена музика, окрім мене, є ще двоє пасажирів. Усі вони їдуть до Києва. Виходить, я теж їду до Києва, а мала б – до Луцька. Я гублюся в думках, як пояснити трьом незнайомцям у авто, що я сплутала місто і забронювала поїздку не туди?
– Вибачте, у мене щойно змінилися плани. Я повинна повернутися, – кажу водієві. – У вас щось трапилося? – питає той. – Це довга історія, зупиніть машину, будь ласка, – завершую поїздку я.
Це справді довга, із тяглістю понад п’ятнадцять років історія, десять із яких я справді їздила до Києва, бо там був мій дім. І досі він там.
Я – п’ятикласниця на першій парті, вчитель географії розповідає про найбільшу річку України – Дніпро. В зошиті я малюю річку на всю сторінку і дівчинку.
В той день з‘являється мрія бодай раз побачити Дніпро на власні очі.
Я – семикласниця, яка читає «Місто» Підмогильного. Це я опиняюся зі Степаном у гущині натовпу на Хрещатику. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, виття автобусів, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом із глухим гомоном людської хвилі — це все разом із героєм всотую в себе я.
Я – дев‘ятикласниця, яка побачила по телевізору рекламу вистави «Вишневий сад» і поїхала із загіпсованою ногою вперше в театр, вперше в Київ.
Я – двадцятирічна дівчина, яка чотири ночі на тиждень проводить у потязі, щоб у вівторок та п’ятницю відвідати курси тележурналістів у столиці, а потім пішки пройтися з центру до вокзалу, насолоджуючись моментом, коли я в Києві!
У Рильського було про те, що в кожнім зламі й повороті в Києві таїться усміх і любов. Я йду на побачення із корінним киянином і розповідаю йому, що Володимирській вулиці уже понад тисячоліття – найбільш давня!
– Як ти думаєш, де найдавніший пам’ятник у столиці? – питаю з усміхом. – Авжеж, на Володимирській, – говорить мій співрозмовник.
Я сміюся й кажу:
– На схилах Дніпра неподалік від Набережного шосе, пам'ятник хрещенню Русі.
Мій співрозмовник ніяковіє, а я, не вгаваючи, розказую цікавинки, пізніше він мені напише, що побував на найкращій екскурсії містом, у якому виріс.
Я – молода мама, яка спускає візок у підземку і їде з Дорогожичів у Голосієво – у найбільший парк Києва імені Рильського. Садить сина у слінг, сідає у 12 трамвай і їде в Пущу-Водицю – 20 кілометрів шляху туди, 20 назад заради торохкотіння коліс вузьким зеленим тунелем. Я знаю найкращі місця із цінним крамом на Лісовій, не пропускаю концертів у Ботанічному саду і на Михайлівський площі.
Я знаю кожен камінець від Софії Київської до Володимирської гірки, кожну вибоїну бруківки Андріївського узвозу, найкращі місця із виглядом на зелені схили на Пейзажній алеї. Проїжджаючи по Вознесенському узвозу, я щоразу милуюся панорамою Дніпра в автомобільному вікні. І ніби обіймаю ту п’ятикласницю, яка мріяла побачити на власні очі бодай раз ту річку – щоразу милуюся, як уперше.
На моїй орендованій квартирі на Куренівці найкращий вигляд на вогні ліхтарів, багатоповерхівок нічного міста та зелені схили. Я – тридцятирічна жінка, яка заклеює ті вікна навхрест скотчем під віддалений гуркіт канонад. Я їжджу щодня з коробками з їжею для тих, хто обороняє моє місто, об‘їжджаючи протитанкові їжаки. У моїй пам’яті закарбовуються спустошені сірі вулиці лютого і перші затори у травні, від яких я чуюся щасливою – у моє місто повертається рух!
Відчуваю щастя за людей, які повертаються додому. Та вже у серпні перевожу речі до Луцька. Так мені простіше їздити у відрядження на схід, коли бабуся на відстані менше п’ятдесяти кілометрів. До того ж, синові там безпечніше й спокійніше, забирати його зимувати в столицю не наважуюся. Зрештою, думаю я, яка різниця, з якого вокзалу їздити по всій Україні?
Речі я перевезла, нову оселю обжила, але переїзд із Києва до Луцька не усвідомила. Не прийняла. Одного разу навіть поспіхом замовила доставку продуктів «Сільпо» на свою Куренівку.
Від серпня на карті моїх маршрутів Київ більше не відправна точка, а лише одна із. Росіяни не тільки руйнують домівки, але й позбавляють відчуття дому у вимушеній еміграції. У мене ця еміграція внутрішня, усього лишень 500 кілометрів. Та я ніде не чуюся такою щасливою, як на київському вокзалі.
Я знову, як і десять років тому, мрію про Київ.
З тією різницею, що тепер знаю, який він прекрасний, динамічний, сповнений несподіванок зустріти когось із сучасної інтелігенції в метро чи кав’ярні, який мій за темпоритмом і самовідчуттях – не від Рильського чи Зерова, не від Нечуя-Левицького чи Загребельного, не із телевізора, а з власного досвіду.
Здавалося б, це настільки неспівмірний досвід втрати під час війни в порівнянні з іншими людьми, оселі яких зруйнували росіяни. Але зруйнований усталений спосіб життя – це точно травматично, як і те, що між мною і моїми людьми, деякі з яких залишилися в Києві, а деякі наразі за кордоном, з’явилася ось ця небажана відстань. І навіть відстань між мною та улюбленим парком Шевченка, який росіяни спробували зруйнувати. Це втрата нагоди в будь-який момент, коли виникне бажання, постояти в Кирилівській церкві, наповнитися духом і сповільнитися всередині, задерши голову на тисячолітні фрески. Або біля стіни Михайлівського з портретами знайомих захисників віддати шану мовчанням.
– Хорошої тобі поїздки, Миросю! Маякуй, як будеш удома, – пише мені приятелька, яка мешкає в Києві. Вона має на увазі, сповістити їй, коли буду в Києві, щоб випити кави. І я дякую їй за оце «вдома» – у місті моїх успіхів та поразок, у місті народження мого сина, у місті, де я закохувалась. У місті, яке стало джерелом наснаги долати внутрішню висоту.
Прибуваю на Київський вокзал. Залізниця несе мене то на південь, то на схід, між потягами встигаю добігти до «МакДональдса» по каву. Негода заштовхує мокрий сніг під комір, та всередині тепло від думки, що я вдома, хоча й адреси в Києві у мене немає.
