Посестри. Часопис №95 / «Закладу фундамент, довкола посаджу сад...»

Закладу фундамент, довкола посаджу сад,

кожну грушу і сливу назву іменем побратима.

Я слухаю про ту мрію із такою досадою,

ніби мішок зі щебенем в цей час за плечима.

 

Ти тільки подумай, їхні тіла не вивезли досі –

матері не поховали бодай кісточку найріднішу.

Під тим щебенем сторчма на спині волосся –

не уявляю для серця нічого страшнішого.

 

І от він тримає кермо, продовжує про яблука,

хоче, щоб родили рясно – зелені й черлені.

Аби плоди у моєму саду збирали діти й онуки,

аби той сад шелестів, коли прийде й по мене.

 

Коли смерть стане коло плеча, торкне косою,

я хочу в цю мить впевнений бути достоту:

із саду, скрапленому сльозами і трохи росою,

пташки підніматимуть крила у найвищі висоти.

 

І повертатимуться у свої гнізда з країв далеких,

як повертаються діти батьків замордованих,

як повертаються воїни із окопного пекла

садити садки і будинки свої відбудовувати.

 

Тримає кермо, з-під коліс каміння злітає вгору,

обабіч дороги надламані з кореня липи.

І поки він збирається сад виростити із горя,

над його іменем тихесенько схлипую.