Посестри. Часопис №150 / Уривок із розділу XXIX. «Вогнем і мечем»

Оленька вкупі з мечником і Анусею Борзобогатою віднедавна жила у Водоктах. Пан Томаш не квапився повертатися до себе в Білевичі: село спалене, та й із панянками йому було веселіше. І поки що за допомогою Оленьки налагоджував господарство у Водоктах.

Оленьці хотілося навести там зразковий лад. Водокти разом із Митрунами мали перейти у власність ордену бенедиктинок – сердешна дівчина призначила ці села в дар кляштору, куди збиралася піти послушницею першого ж дня нового року. Довго вона розмірковувала про все, що з нею сталося, про зрадливе своє щастя, про розчарування і душевні муки, які випали на її долю, і дійшла переконання, що така, напевно, воля Божа. Їй здавалося, ніби чиясь усесильна рука штовхає її в чернечу обитель, чийсь голос навіює: «Там знайдеш ти спокій і спочинок од мирської марноти!» І Оленька вирішила прислухатися до цього голосу. Відчуваючи, одначе, що душа її ще не зовсім відвернулась од усього земного, намагалася спершу підготувати себе ревними молитвами, добрими ділами і працею. А втім, у цих стараннях їй часто заважали звістки, що доходили з широкого світу.

Так, приміром, люди стали подейкувати, нібито славетний Бабинич не хто інший, як Кмитиць. Одні гаряче заперечували це, другі вперто підтримували чутки. Оленька чуткам не повірила. Надто свіжі були в її пам’яті всі дикі вчинки Кмитиця та його служба у Радзивіллів, щоб вона бодай на хвильку могла припустити, що він – переможець Богуслава, вірний слуга короля і палкий патріот. Проте спокій її був порушений, а біль та гіркота знову пробудилися в душі.

Щоб позбутися цих терзань, треба було чимшвидше прийняти постриг, але кляштори всі спороніли.Черниці, ті, які не стали жертвами сваволі вояків під час війни, тільки-тільки починали повертатися в обителі. Та й голод лютував у країні. Хто шукав прихистку в чернечій келії, той мав не лише прийти із власним хлібом, а й годувати увесь монастир. От Оленька й хотіла прийти з хлібом для всіх, щоби стати черницям не просто посестрою, а й годувальницею.

Пан мечник, розуміючи, що праця його примножить славу Господню, ревно трудився. Укупі з Оленькою вони об’їздили поля та фільварки, пильнуючи за осінніми польовими роботами, від яких залежав майбутній урожай. Часом їх супроводжувала Ануся Борзобогата, яка, вважаючи, ніби її глибоко скривдив Бабинич, погрожувала, що теж піде у черниці, нехай ось тільки повернеться пан Володийовський із лауданцями, бо їй дуже кортить попрощатися зі своїм давнім приятелем. Однак частіше пана мечника супроводжувала сама Оленька, бо Анусі втручатись у господарські діла було нудно.

Якось дядечко з небогою вирушили верхи до Митрунів, де люд відбудовував згорілі під час війни стодоли й хліви. Дорогою вони вирішили заїхати до костьолу – саме була річниця битви під Волмонтовичами, коли Бабинич урятував їх усіх од неминучої загибелі. У ділах непомітно пролетів усенький день, і з Митрунів вони змогли вибратися аж надвечір. Туди їхали дорогою, що вела повз костьол, а повертатися довелося через Любич і Волмонтовичі. Оленька, ледве побачивши над любицькими дахами перші димки, опустила очі й квапливо зашепотіла молитву, прагнучи відігнати болючі думки, а мечник їхав мовчки і лишень розглядався навсібіч. Нарешті, коли вже проминули розвилку, він сказав:

– Ох, і розкішна тут земля! Один Любич двох Митрунів вартий.

Оленька й далі молилася.

Та в мечнику, либонь, прокинувся дбайливий господар, а може, далася взнаки пристрасть до позовів, що живе в душі кожного шляхтича. Так чи так, а трохи перегодя він знову заговорив немовби сам із собою:

– А якщо сказати правду, то це все наше... Давня дідизна Білевичів, наш піт, наш труд. Бідолаха той, напевно, давно згинув, якщо досі не зголосився, а навіть якби і зголосився, право на нашому боці.

І звернувся до Оленьки: 

– А ти як гадаєш?

На що Оленька йому відповіла:

– Прокляте це місце. Нехай із ним що хоче робиться.

– Але ж право, розумієш, за нами. Прокляте місце було в лихих руках, а в добрих стане благословенним. Право за нами!

– Ні, ніколи! І слухати не хочу. Дідусь йому без будь-яких застережень Любич подарував, тож нехай його рідня й забирає.

І, сказавши так, Оленька цьвохнула жеребця. Пан мечник теж приострожив свого, і вони поскакали, ніде більше не затримуючись, аж поки виїхали в чисте поле. Тим часом споночіло, хоча видно було як удень – із-за волмонтовицького лісу зійшов величезний червоний місяць і освітив усе довкола золотавим блиском.

– Чи ба, яку чудову ніч послав Господь! – промовив пан мечник, глянувши на величезне коло місяця.

– А Волмонтовичі як світяться, здалеку видно! – вигукнула Оленька.

– Бо тис на дахах іще не почорнів.

Подальшу розмову урвав скрип підводи, якої вони відразу не побачили, бо дорога пролягала горбистою місцевістю. Невдовзі, однак, угледіли одна за одною дві пари коней, запряжених цугом, а далі й широку з драбинчастими боками гарбу, котру супроводжували кілька вершників.

– Що ж це за люди такі? – запитав пан мечник.

І притримав коня. Оленька зупинилася поруч.

А підвода поволеньки наближалась і нарешті порівнялася з ними.

– Стій! – заволав пан мечник. – Кого це ви, панове, везете?

Один із вершників повернувся до них:

– Пана Кмитиця веземо, котрого угорці під Магеровом поранили.

– А ми його щойно згадували! – вигукнув пан мечник.

У Оленьки все попливло перед очима, серце завмерло, дихання сперло. Якісь голоси закричали в душі: «Господи Ісусе! Діво Маріє! Це він!» У голові запаморочилося. Сердешна перестала розуміти, де вона і що з нею. Але дівчина не впала з коня, бо конвульсивно вхопилася рукою за високу драбинку гарби. Коли ж опритомніла, погляд її впав на нерухоме тіло, що лежало на возі. Так, це був він, Анджей Кмитиць, оршанський хорунжий. Лежав горілиць, голова його була обмотана хустками, та у червонуватому світлі місяця добре було видно бліде, спокійне, немовби витесане з мармуру чи застигле від крижаного дихання смерті обличчя. Глибоко запалі очі були заплющені, він не виявляв ані найменших ознак життя.

– Із Богом!.. – сказав, скидаючи шапку, пан мечник.

– Стій! – заволала Оленька.

І спитала тихо, але з гарячковою поспішністю:

– Живий іще чи помер?

– Живий, хоча душа ледь жевріє.

Тут і пан мечник, глянувши на обличчя Кмитиця, мовив:

– До Любича вам його не довезти.

– Він наказав неодмінно туди везти – там померти хоче.

– Із Богом! Покваптеся!

– Б’ємо чолом!

І гарба рушила далі, а Оленька з паном мечником поскакали на відчай душі у протилежний бік. Немов нічні привиди, пролетіли вони повз Волмонтовичі й домчали до Водоктів, дорогою не сказавши одне одному й слова. Аж злазячи з коня, Оленька звернулася до дядька:

– Ксьондза треба до нього послати! – мовила вона уривчастим голосом. – Мерщій відправ кого-небудь до Упити!

Пан мечник негайно кинувся віддавати розпорядження, а Оленька, вбігши у свою світлицю, упала навколішки перед образом Пресвятої Діви.

Через кілька годин, уже пізно вночі, за брамою Водоктів продзеленчав дзвіночок. Це ксьондз їхав зі Святими дарами до Любича.

Панна Олександра досі стояла на колінах перед іконою. Губи її ворушилися – вона читала Псалтир. А дочитавши, заходилася бити триразові доземні поклони, повторюючи знову і знову:

– Господи, нехай зарахується йому, що він од ворожої руки смерть прийняв... Змилуйся над ним! Відпусти його провини!..

Так вона провела ніч. Ксьондз пробув у Любичі до ранку, а поворітьма заїхав до Водоктів. Оленька вибігла йому назустріч.

– Уже все? – запитала вона.

І більше нічого не змогла сказати – забракло дихання.

– Ще живий, – відповів ксьондз.

Упродовж подальших двох тижнів гінці щодня скакали з Водоктів до Любича і щоразу поверталися з відповіддю, що пан хорунжий «іще живий». Нарешті один привіз новину: цирульник, якого доправили з Кейданів, сказав, що Кмитиць не лишень житиме, а й цілком одужає, кульові рани щасливо затягуються, і до рицаря повертаються сили.

Панна Олександра щедро пожертвувала на подячний молебень в Упиті, але від цього дня гінців до Любича більше не посилала. І дивна річ! Щойно дівчина перестала боятися за життя пана Анджея, у серці її спалахнуло колишнє обурення. Щохвилини їй пригадувалися його провини – такі тяжкі, що пробачити їх не можна було. Тільки смерть могла накласти на них печать забуття... А тепер, коли він одужував, вони знову тяжіли над ним... І все одно бідолашна Оленька щодня повторювала собі все, що тільки могла вигадати йому на виправдання.

За ці дні її так виснажила боротьба із собою, сумніви так пошматували душу, що вона злягла.

Це вельми стривожило пана Томаша, тож якось увечері, залишившись із небогою наодинці, він запитав:

– Оленько, скажи мені щиро, що ти думаєш про оршанського хорунжого?

– Бог свідок, я не хочу про нього думати! – відповіла Оленька.

– Та ти, серденько, аж змарніла... Гм!.. Може, ти ще... Я не наполягаю, тільки... хотілося б знати, що з тобою діється... Чи не вважаєш ти, що треба все-таки виконати волю твого покійного діда?

– Ніколи! – відповіла дівчина. – Дідусь мені ще одні двері залишив відчиненими... і я у них постукаю на новий рік. Ось і буде його воля виконана.

– Я й сам не вірив вигадкам, що Бабинич і Кмитиць – один чоловік, – сказав пан мечник, – але ж під Магеровом він із нашим ворогом бився і кров свою за вітчизну пролив.

Хоча й пізно, а виправився ж!

– Так і князь же Богуслав тепер королю й Речі Посполитій служить, – сумно відповіла Оленька. – Нехай Господь їм обом простить, а особливо тому, хто свою кров пролив... Але ж люди завше матимуть право сказати, що в найстрашніший час, у годину поразок і нещасть, вони відступились од своєї вітчизни, а повернулись у її лоно, аж коли ворога зрадила фортуна і їм була пряма вигода перейти на бік переможця. Ось у чому їхня провина! Тепер нема більше зрадників, бо зрада – без зиску! Але хіба то заслуга?.. Хіба це зайвий раз не доводить, що такі люди завжди служитимуть сильнішому? Дай же Боже, щоб я помилялася, та подібної провини жодним Магеровом не спокутуєш...

– Слушно! Не сперечатимуся! – відповів пан мечник. – Гірко так казати, але що правда, то правда! Усі колишні зрадники на службу до короля перейшли.

– А над оршанським хорунжим, – вела далі дівчина, – тяжіє ще страшніше звинувачення, ніж над князем Богуславом. Пан Кмитиць обіцяв на короля руку підняти, чого сам князь побоявся. Невже раною від сліпої кулі можна таку провину спокутувати?.. Я руку дала б відрубати, аби цього не було... та це було, є і назавше залишиться на його сумлінні! Господь, напевно, подарував йому життя для того, щоб він покаятися зміг... Дядечку! Любий дядечку! Переконувати себе, що він чистий, – це самих себе ошукувати. І який із цього зиск? Хіба можна ошукати совість? Нехай звершиться воля Божа. Розбитого не склеїти, та й старатися нема чого! Я щаслива, що пан хорунжий залишився живий, правду кажу... Отже, Господь у своєму милосерді від нього ще не зовсім відвернувся... Але більшого від мене не чекай! Я буду щаслива, коли почую, що він спокутував свої провини, та більше нічого не хочу, ні про що не мрію. Навіть якщо серцю буде боляче...Нехай допоможе йому Бог...

Говорити далі Оленька не змогла, бо нестримні ридання душили її, але то були останні сльози. Вона вилила ними все, що накопичилося на душі, й відтоді до неї почав повертатися спокій.