Посестри. Часопис №39 / Мій заповіт

Я з вами жив, страждав і плакав з вами,

Хто благородний – рідним був мені;

Тепер вас кидаю, рошу сльозами

Свої останні нещасливі дні.

 

Мого тут спадкоємця не лишиться

По лірі, ні по імені моїм.

Ім'я моє пройшло, як блискавиця,

І в майбутті розтане, ніби дим.

 

Оповісте ви тільки, друзі милі,

Що я вітчизні молодість оддав,

Був корабель в бою – я при вітрилі,

Пішов на дно – і я з ним потопав.

 

Колись про долю батьківського краю

Задумавшись, сучасник скаже мій,

Що духа плащ не вижебраний маю –

Він виткався у славі родовій.

 

Хай друзів гурт, як ніч впаде безкрила,

Поета серце спалить на вогні

І тій дадуть, яка його родила,

Це ваша доля, матері земні...

 

Хай друзі з келихами в ту годину

Мене в речах згадають негучних.

Як духом стану – я до них прилину,

А Бог не пустить – не прийду до них.

 

Лиш заклинаю – берегти надії,

Нести народу сяєво знання,

А як на смерть іти – хай не жаліє

І з вас ніхто свого ясного дня.

 

А я свою тут дружбу залишаю

Для тих, хто душу полюбив сумну;

Останню службу божу я справляю –

І ляжу в неоплакану труну.

 

Хто інший зміг би так пройти по світу

Без оплесків, байдужий до людей,

Вести у далеч човен гордовито –

І зникнути, неначе дух, з очей?

 

Проте фатальна сила буде жити,

Якою я чоло своє повив,

І вас гнітити буде, щоб вробити

З вас ангелів – із хліба з'їдачів.