Посестри. Часопис №147 / «Ти першою мли сягаєш – я йду за тобою, рідна...»

Типершоюмлисягаєш – яйдузатобою, рідна,
Втіжнетрігулкізапастисяіпрагну, іпоспішаю
Ти бліднеш в хвилину шалу – і я за тобою блідну,
І твій відшукавши безмір – я сам гублюся в безкраю.

А потім вдивляюсь в очі: чи добре тобі, чи мило,
Чи досить зімління щастя, чи в млості – солодкі злети,
Зминаю твої долоні, мов квіти кладу в букети,
Щоб п’ясті доцілувати до хрящиків і до жилок.

А кісточки випинаються, і кожна – мов та церковка,
Мов кісточка коло кісточки плодів, що самі – як диво,
Всі горнуться, припадають до вуст моїх несміливо,
Зачаєні в їхніх власних, нагрітих ласкою сховках.

А дотик будить зворушення, занедбані відпочатку,
Даєш мені цілувати зап’ясток – і знов, і знову,
Дитиннішаєш в обіймах, у пестощах – як пташатко,
Ще мить – і тобі, маленькій, наспівую колискову.