13.03.2025

Посестри. Часопис №147 / Апокаліпсис

Підводяться, мов сонні, велетенські леви, силюети
тяжких, прирослих до землі, кам'яностопих тюрем
і в'язнів по ночах відвідують коханки і комети,
і місяць, мов рудий павук, повзе поволі муром.

 

Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво.
На зорях, мов на стінах, цвіль, черва, зелінка й вогкість.
Обличчя в'язнів миє місяць синім і холодним сяйвом,
аж обростуть на ніч, мов круглі пні, кошлатим мохом.

 

Підземних рік слизьке, примарне зілля, мокрі зорі й змії,
долини місяця оброслі горіховим гаєм.
Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє,
вода підноситься і зорі й тюрми заливає.

 

Де не оставсь на каменю ні камінь, де зрівнялись гори,
знов муляри нову тюрму будують з брил квітчастих.
Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори
і мотуз вішальників для живих приносить щастя.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Антонич Б. Апокаліпсис // Посестри. Часопис. 2025. № 147

Примітки

    Пов'язані статті

    Loading...