Посестри. Часопис №145 / Професор Володимир Мокрий: Як і всі українці, я мрію про перемогу в цій кривавій війні, що розв’язала російська імперія

Володимир Мокрий говорить, що він – українець і громадянин Польщі. Усе своє яскраве життя професор присвятив підтримці України в Польщі, популяризації її культури та освіти. У Ягеллонському університеті, де він пропрацював пів століття (!), разом зі співзасновниками – у 1990-х роках він створив кафедру україністики та у 2005 році – кафедру українознавства. А ще раніше, у 1989-му, заснував у Кракові фундацію Святого Володимира Хрестителя Київської Русі, організував видавництво українських видань, зокрема часописів «Краківські українознавчі зошити», «Між сусідами», «Краківські обрії» та реставрацію старовинних ікон із українських церков на території Польщі, брав участь у громадському й політичному житті Польщі й України… 

Олена Олійник: Пане Володимире, нещодавно у стінах Ягеллонського університету святкували 35-річчя створеної вами Фундації Святого Володимира, відбувся показ фільму про фундацію. Масив роботи, який ви встигли зробити за ці роки, вражає! Де берете на це сили – і в чому ваше натхнення?   

Володимир Мокрий: Моє натхнення – це люди, які поруч: моя родина, колеги, співвітчизники. Це всі, хто любить Україну та поважає Польщу, кому суголосна співдружність наших країн. Це всі, хто підтримали мене та мої починання на довгому життєвому шляху, адже сам би я не міг реалізувати скільки проєктів. А щодо сил… У молодості їх вистачало, та зараз лікарі мені кажуть, що вже маю збавити швидкість. 

Ол. Ол.: Ви народилися в Польщі, але вважаєте себе українцем. Чому так?  

Володимир Мокрий: Ми всі народилися на теренах Польщі – і я, й мої батьки, діди-прадіди… Моя мама Катерина народилася у селі Ляшки біля містечка Ярослав, ходила в школу в Ярославі, а тато Дмитро – в селі Суха Воля, за три кілометри від неї. Вони вчилися української й польської мов: державною вважалася польська мова, натомість у селі всі розмовляли українською. Село було велике, населення сягало шести тисяч, із яких понад чотири тисячі українці – бойки, лемки. У селі стояли греко-католицька церква, римо-католицький костел і синагога, бо євреї там також жили. Мої батьки ходили до греко-католицької церкви, говорили ґварою – говором, що утворився внаслідок змішування польської та української. У школі вони вивчали літературну українську мову.  

Ол. Ол.: Тобто ви є етнічним українцем? 

В. М.: Так! Коли тривала акція «Вісла», українців примусово виселили, та родинні зв’язки ж не розірвати. Брат моєї мами одружився з полькою, вони залишилися на батьківщині. І так було практично в кожній родині так званих мішанців: хтось походив із українців, хтось із поляків, члени однієї сім’ї молилися в різних церквах… Але після акції «Вісла» греко-католицькі храми ліквідували, чимало священників опинилися у в’язницях.  

Ол. Ол.: Ваших батьків також виселили? 

В. М.: Мамину сім’ю – так. А мій тато під час Другої світової війни служив у Польській армії, дійшов до Берліна, був нагороджений Грюнвальдським хрестом. За це йому, українцю, дозволяли залишитися в рідному селі з поляками, але він сказав, що поїде шукати свою кохану – сироту, яку виселили. Три місяці її шукав. Знайшов і одружився! Отаким сильним було їхнє кохання. Вони жили в селі Драва, де через два роки народився і я.  

Ол. Ол.: То ваш тато був героєм у всіх сенсах! 

В. М.: Так. Мій дід також, хоч я його і не знав. Він загинув у Другій світовій війні. Подорослішавши, я побував у селі, звідки моє коріння, привіз навпіл розламану цеглу з фундаменту будинку мого діда. До речі, недалеко від його рідного села розташовані Млини, де жив і творив автор музики до українського гімну Михайло Вербицький. Ось як усе переплелося… 

Ол. Ол.: Вашій сім’ї довелося неодноразово переїжджати. Чому? 

В. М.: Мене і двох моїх сестер хрестили в римо-католицькому храмі, бо на той час іншої можливості не було. Та одного разу батько сказав: «У селі Остре Бардо, що неподалік, є храм, де дозволили відправляти греко-католицькому священникові». І тому ми туди переїхали. Пригадую, мені там добре велося. Крім того, хоч школа була польською, раз на тиждень приїздив учитель та вчив нас української мови. Тоді вже пішла така тенденція: в тих місцевостях, де жило багато переселених українців, відновлювали греко-католицькі і православні храми, у школах запроваджували вивчення рідної мови. Пізніше греко-католицькі храми повідкривали там, де більшість населення становили українці. На сході й півдні Польщі багато українських церков були понищені, пограбовані. Коли я створив фундацію, то ми розпочали реставрувати ікони з тих храмів. Старовинні ікони перебували в дуже плачевному стані...  

Ол. Ол.: Ви добре навчалися у школі?  

В. М.: Почну з того, що до школи я пішов у шість років, це на рік раніше, ніж інші діти. Моїх батьків попереджали, що я замалий, можу не освоїти програми. Та ті побоювання виявилися марними, бо коли тато приїхав до школи на вертеп, вчителька так оцінила мою успішність: «Почнімо з наймолодших і найкращих – ось Влодзьо Мокрий!» Батько дуже пишався мною. Сам він закінчив лише чотири класи, більше навчатися не мав змоги, бо треба було працювати. Потім воював, одружився, народилися ми – трійко дітей: я і дві мої сестри – Марійка й Тереса…  

Ол. Ол.: Отже, ви найстарший із трьох дітей. Які мали домашні обов’язки? 

В. М.: Насамперед – бавити молодших сестричок: Марія на три роки менша від мене, Тереса – на шість. Батьки тяжко працювали – мама на молокозаводі, тато обробляв десять гектарів землі, які ми мали в селі, а я глядів сестер, хоча сам тоді ще був дитиною. Та я відповідав за них, тому почувався дорослим. Коли ми підросли, завжди допомагали батькам під час жнив і сінокосу – збирати збіжжя, складати в копиці сіно. Роботи в полі завжди було багато. Крім того, годував коней, любив ними поганяти, доглядав кроликів, голубів. Але я рано поїхав із дому – ще в тринадцять років вступив до ліцею у селі Бартошице, потім перевівся до ліцею в Ліґниці. Жив у інтернаті. Від Ліґниці за Вроцлавом додому дорога була неблизькою, я приїздив лише на Різдво та літні канікули. І тоді вже допомагав батькам разом із сестрами, котрі підростали.  

Ол. Ол.: А чим подобалося займатися у вільний час? 

В. М.: Читати, звісно! У ліцеї була гарна бібліотека, там брав книжки. Але хотілося мати й власні, тому економив гроші, які мені давали мама з татом, і купував їх. Завше приїздив додому з важкою торбою – свої книжки возив за собою. Особливо любив і люблю твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського… 

Ол. Ол.: У ліцеї викладали польською? 

В. М.: Так, усі предмети викладали польською, українську мову вивчали, як зараз кажуть, факультативно. Але під час іспиту у четвертому класі ліцею зараховували письмовий та усний іспити з української мови, якої протягом чотирьох років нас учив професор Іван Співак.  

Ол. Ол.: Вам не вдалося вступити до омріяного Ягеллонського університету відразу після ліцею. Чому?  

В. М.: По-перше, здавав матуру в сімнадцять років, був неповнолітній. По-друге, тоді на навчання приймали лише в межах того воєводства, де людина була зареєстрована. Та все ж я приїхав до Кракова з надією, що вступлю. У документах, які подавав до приймальної комісії, зазначив: національність – «українець», громадянство – «польське». І почув, як члени комісії обговорюють між собою факт мого українства. Це їх, схоже, зачепило, і мені відмовили. Тому я поїхав до Слупська, де вчився у дволітній Педагогічній школі. Там була українська церква, український осередок, тому почувався серед своїх.  

Ол. Ол.: Як же все-таки підкорили Ягеллонський університет?  

В. М.: Мене прийняли до Вищої педагогічної школи, а вже звідти вдалося перевестися на четвертий курс русистики Ягеллонського університету. Якось до мене прийшла професорка Ядвіґа Шимак-Рейферова з Інституту російської філології і запропонувала: «Напишіть, що ви потрібні в Ягеллонському університеті і що можете викладати українську мову таким, як ви». Я дуже зрадів цій пропозиції.

Закінчивши магістратуру, поїхав із доброю новиною до отця Ощипки, який правив у моїй парафії в Острому Борі біля Бартошиць на Ольштиньщині, а він вислухав мене і запитав: «Це добре, що здобув магістра. А як щодо докторантури?» І я замислився: чому б і ні?.. Так продовжив своє навчання та викладання в улюбленому університеті.   

Ол. Ол.: Ваша викладацька й наукова діяльність складалися успішно, студенти вас обожнювали. Чому вирішили піти ще й у політику?  

В. М.: Почну спочатку. Я мав гарний голос і співав у чоловічому українському хорі «Журавлі». Під час чергових «гастролей» хору познайомився зі своєю майбутньою дружиною Кристиною. Вона походила зі змішаної лемківсько-польської родини. Була мені й коханою, і подругою, і помічницею. Коли писав свої статті, вона була їх першою рецензенткою, хоча студіювала стоматологію. Завдяки Кристині я був пов'язаний із Гданськом, де, як відомо, у 1981 році відбувся Перший з’їзд профспілки «Солідарність». Там я налагодив зв’язки з новоствореною партією «Солідарність», вступив до її лав. Невдовзі через Люблінський католицький університет радники Леха Валенси дізналися про мене і запросили до співпраці. Я зустрівся з ним і одразу ж ввів у курс польсько-українських справ, бо це для мене було важливо. Крім того, я організував зустріч у Collegium Chemicum Ягеллонського університету, на яку прийшли майже триста осіб – більшість комуністи. Вони відчували, що наближаються зміни, тому хотіли дізнатися, як поводитися, чого очікувати? Я розповідав про засади і суть «Солідарності». Вважаю, був непоганим оратором: сімнадцять осіб після цієї зустрічі приєдналися до нашої партії. Не знаю, багато це чи мало, однак – неспростовний результат. 

Ол. Ол.: Але ж на початку 80-х було небезпечно відкрито виказувати симпатію до «Солідарності». Вас за це переслідували?   

В. М.: Аякже! Переслідували. Мене викликали до відділку міліції і хотіли, щоб я та інші викладачі підписали декларацію про лояльність до влади. У відділку один міліціонер, не знаючи, хто я такий, почав зі мною поводитися дуже нечемно – штовхав у спину до ліфта, проте інший сказав йому: «Не треба так, це ж професор». Після цього зауваження ставлення до мене змінилося на більш поважне. Я говорив із міліціянтами впродовж двох годин, пояснював, що нічого поганого не роблю і ніяку декларацію не підписуватиму. Зрештою, мене відпустили. Причому один із міліціонерів сказав, що зрозумів мене. Сподіваюся, так і було. 

Ол. Ол.: Розкажіть, будь ласка, як ви стали депутатом Сейму.  

В. М.: Мене запросили балотуватися до Сейму від Хощенського округу Ґожівського воєводства. Я поїхав туди й розпочав активну діяльність. На мітинги приходило багато людей, які підтримували «Солідарність». То була непроста робота, вона вимагала максимум віддачі, передбачала чимало зустрічей, емоційних виступів. І навіть курйози траплялися. Якось на одній із зустрічей ведучий запросив мене до мікрофона і вигукнув: «Пані та панове, ось наш кандидат – Влодзімєж Мокрий! Коли я його побачив, то мені з душі спав камінь! Такий молодий!..» Опісля запитав у нього, чому його турбував мій вік? Відповідь була неочікуваною: «Бо кажуть, що ви українець. А ви надто молодий, щоб бути українцем». Довелося його розчарувати й підтвердити, що я таки українець. Та попри те, мене підтримали понад шістдесят відсотків виборців – 58 тисяч осіб, і у Сеймі ІІІ Речі Посполитої я став першим представником української меншини. Один із депутатів сказав тоді, що коли я їду в Україну, то захищаю поляків, а коли я в Польщі, то захищаю українців. 

Ол.Ол.: Пане Володимире, а коли ви вперше побували в Україні?  

В. М.:  У вересні 1989 року в Києві, разом із делегацією польського парламенту на з’їзді Народного Руху України. Саме тоді я познайомився з найвидатнішими українськими дисидентами та відомими політиками. Там я вклонився пам’ятнику Тараса Шевченка, якому завдячую своїм українством і внутрішньою свободою, просив Бога, щоб і Польща, й Україна стали вільними.  

Ол. Ол.: Уже на той час ви всіляко захищали інтереси України в Польщі. Яким був ваш внесок у прийнятті в сенаті ухвали про засудження акції «Вісла» 1947 року? 

В. М.: Так, пригадую, це сталося в 1990 році. Я був членом парламентських комітетів: освіти, науки і технічного прогресу, конституційного й національних та етнічних меншин. Майбутній прем'єр-міністр Польщі Юзеф Олекси під час однієї з наших розмов зауважив «Ви знаєте, що в Польщі немає греко-католиків?» А я йому відповів, що, можливо, їх тут і не повинно бути, але вони є і будуть! Тоді мене запросив до свого кабінету сенатор-соціаліст Ян Юзеф Ліпський (саме йому ми завдячуємо тодішнім рішенням щодо акції «Вісла») і попросив підготувати текст ухвали. Я її сумлінно підготував. 

Ол.Ол.: Текст написаної вами ухвали прийняли?  

В. М.: У сенаті, який стовідсотково контролювала «Солідарність», так. А в сеймі, де все ще заправляли комуністи, було складніше. Їм не сподобалася фраза «ми засуджуємо акцію «Вісла», під час якої було застосовано характерний для тоталітарних систем принцип колективної відповідальності». Зокрема, вони «зачепилися» за слово «тоталітарний»…  

Ол. Ол.: Ви також були автором тексту ухвали сейму в серпні 1991 року щодо проголошення незалежності України. Вас теж попросили його написати? 

В. М.: Ні, тут я особисто виступив ініціатором. Мене хвилювала байдужість сейму до подій в Україні. Цим я поділився з одним із найстарших депутатів Александром Малаховським та зауважив, що добре було б відреагувати на здобуття Україною незалежності – підготувати відповідну ухвалу. А він сказав: «Ви ж і депутат сейму, і українець – то вам і карти в руки! Готуйте!» Тоді я зізнався, що вже підготував проєкт ухвали про визнання суверенітету незалежності України, який мав іще пройти відповідні комітети. І пройшов, хоч і з деякими зауваженнями. Зрештою, Польща першою визнала незалежність України. Досі зберігаю рукописи тих пам’ятних проєктів. Тоді, після референдуму 1 грудня 1991 року, я написав у краківському «Часі», що ходжу на десятисантиметровому піднесенні над землею: п’ять сантиметрів тому, що Україна стала незалежною від росії, а інші п'ять – бо Польща була першою країною, яка визнала незалежну Україну.  

Ол. Ол.: Розкажіть, будь ласка, як змінила ваше життя нагорода від Івана Павла ІІ. Вона була очікуваною? 

В. М.: Та ні, я нічого такого не очікував. У 1987 році мене запросили до курії. Там мені вручили конверт, повідомили, що від Святішого Отця. Виявилося, що я здобув нагороду Фундації Івана Павла ІІ. У папській нагороді зазначено, що я отримую премію за «суспільно-моральну діяльність на користь польсько-українського примирення та зближення, яке є таким важливим для майбутнього Центральної Європи, а також за важливі наукові досягнення, які показують християнське коріння української культури». До листа додавалася грошова премія – тисячу доларів. На той час в університеті я заробляв в еквіваленті сто п’ятдесят доларів на місяць, тож це були великі гроші. Вирішив пустити їх на добру справу – створити Фундацію Святого Володимира Хрестителя Київської Русі. Написав статут. Про це, зокрема, повідомив кардиналу Ґульбіновичу. Він запросив мене на розкішний обід, під час якого висловив свій сумнів у здійсненні мого задуму – та порадив звернутися за допомогою до професора Вітольда Тшецяковського, радника «Солідарності». Пан Вітольд пообіцяв мені допомогти, проте в нього теж виникли сумніви. Але все вдалося! Я вирішив присвятити роботу фундації поглибленню польсько-українських відносин, популяризації української історії, культури.   

Ол. Ол.: Відомо, що діяльність створеної вами фундації була різноманітною і дуже плідною. Зокрема, вона займалася видавництвом. Що саме ви публікували?  

В. М.: оскільки Фундація Святого Володимира розпочала свою діяльність ще за часів ПНР, то спочатку видавала кілька нелегальних часописів – «Bez Dekretu», «Zomorządność» і «Notatnik Polityczny». Від 1991 року в Фундації діє видавництво «Швайпольт Фіоль», яке було видавцем офіційних альманахів: «Krakowskie Zeszyty Ukrainoznaczne», «Między Sąsiadami», «Horyzonty Krakowskie» – цей альманах присвячувався культурі й духовності національних меншин Польщі. А від 1997 року до сьогодні у світ виходить книжкова серія «Бібліотека Фундації св. Володимира», це переважно науково-популярна література, така як: «Проблеми українців у Польщі після виселенської акції «Вісла» 1947 року»; «Русини-українці Підляшшя – факти і контроверсії»; «Гармонійне співіснування культури Сходу і Заходу в Україні»; «Перспектива польсько-українського діалогу в середовищі паризької «Культури» у 1947–1991 роках»; «Українські культурні діячі щодо утопічних ідеологій 20–30-х рр. ХХ століття. Винниченко – Хвильовий – Куліш»; «Християнські свята і святі в духовному житті українців на зламі тисячоліть»; зокрема, друкувалися праці мого авторства – «Послання папи Івана Павла ІІ до українців», «Україна Василя Стефаника», «Духовні джерела Помаранчевої революції в Україні 2004 року», «Що Москва пропонує Україні та Європі? Від розорення Києва Андрієм Боголюбським у 1169 році до анексії та окупації Криму, Донбасу та Луганська» та багато-багато інших.  

Ол. Ол.: Ви справді порушували непрості теми.

В. М.: Але хтось же мав про це писати. Та однією з найважливіших тем для мене була і залишається творчість Тараса Шевченка. Ось у 2024 році здійснилася моя мрія: я видав книгу «Образ Прометея та універсальні біблійні істини у творчості Тараса Шевченка» («Obraz Prometeusza i uniwersalne prawdy biblijne w dziele Tarasa Szewczenki»), де поруч із українським текстом – польський відповідник, перекладені польською його вибрані поезії. Таким чином я хотів ближче познайомити поляків із цим діячем, великим сином України. Майже всі його твори знаю напам’ять. Нещодавно я підготував реферат: «Мрії Тараса Шевченка про мир в Україні». Він – серце України. 

Ол. Ол.: Ви також говорили про реставрацію старовинних ікон…  

В. М.: Як я вже казав, за комуністів у багатьох місцевостях були зруйновані церкви. У 1990-х роках ми супроводжували комісії зі збереження історико-культурних пам’яток. Фундація Святого Володимира реставрувала ікони з Горайця, Корчміна та Цевкова в сучасній східній Польщі. Ми діставали їх із напівзруйнованих, забитих дошками храмів – понівечені, дуже пошкоджені часом, – і відновлювали. Адже це надбання нашої історії, культури, віри. 

Ол. Ол. Чи якісь плани фундації залишилися не втіленими у життя?  

В. М.: Скоріше, є втілені плани, які не з нашої вини зійшли нанівець. Так, у 1995 році фундація створила в Кракові каплицю першомучеників Київської Русі святих Бориса і Гліба на вулиці Канонічій, 15, із іконами, які написав та подарував фундації митець світового рівня професор Юрій Новосільський. У 1997 році каплицю на моє особисте запрошення відвідав Іван Павло ІІ. Під час екуменічної молитви за мир у світі разом зі Святішим Отцем молилися українські греко-католики та православні, польські римо-католики, караїми, роми, євреї. Каплицю у 2015 році закрили з нікому незрозумілих причин, позбавивши людей можливості відвідувати це святе місце, милуватися іконами Юрія Новосільського, яких ніде в світі більше немає! Ми досі намагаємося відстояти своє право на каплицю святих Бориса і Гліба. Починаючи від створення архітектурного концепту, це буде наш головний напрямок діяльності у 2025 та наступних роках. Хочемо також далі розвивати видавничу діяльність.  

Ол. Ол. Зараз ви займаєтеся переважно письменницькою діяльністю. А хто керує фундацією, яка проводить багато цікавих і яскравих заходів? 

В. М.: Кермо правління я передав своєму племіннику – Петру Ничику, сину моєї сестри Марії. Він – віце-президент фундації – молодий, освічений, активний, вдумливий, послідовний, має багато цікавих ідей та планів.   

Ол. Ол.: Поділіться, будь ласка, планами, адже ви їх обговорюєте з паном Петром?  

В. М.: На нашій веб-сторінці зазначено, що метою Фундації Святого Володимира Хрестителя Київської Русі є розвиток та популяризація української науки й культури в Польщі, а її діяльність спрямована на польсько-українське зближення. Ця мета залишається провідною, ми лише розширюємо спектр заходів. Наприклад, унаслідок повномасштабного російського вторгнення в Україну багато письменників, журналістів, науковців вимушено переїхали до Кракова. Фундація створила для них своєрідний простір, кожного місяця організовує Письменницький круглий стіл, де українські митці можуть зустрічатися, спілкуватися, презентувати свою творчість. Продовжує функціонувати наше видавництво «Швайпольт Фіоль», що цього року видало вже згадувану книжку «Образ Прометея та універсальні біблійні істини у творчості Тараса Шевченка». Завершується робота над «Антологією сучасної української новелістики» – це збірка вражаючих художніх творів талановитих авторів, що буде перекладена також польською та англійською.  

Крім того, ми плануємо створити справжній культурний центр, який би об’єднав українців, котрі приїхали до Кракова після 2014-го та 2022 років, із тими, хто давно пустив тут коріння і вже має наступні покоління, а також поляків, яким цікава українська культура. У подальших планах – відновлення роботи студентського клубу «Вернигора», він колись існував та приваблював українську молодь, був для неї важливим місцем, шансом познайомитися одне з одним. Власне, для всієї краківської спільноти він був чимось новим, захопливим.  

Ол. Ол.: Пане Володимире, про що ще мрієте сьогодні?  

В. М.: Як і всі українці – про перемогу над московським імперіалізмом і про закінчення війни. Несила бачити, як російські окупанти щодня вбивають та калічать невинних жінок, дітей, літніх людей, руйнують українські міста і села, позбавляють домівок мільйони людей... Про це я зараз пишу в своїй новій книжці.