Посестри. Часопис №147 / Роберт Чижевський: Нам треба створювати спільні міфи
Історик, громадський діяч, він майже чотири роки очолював Польський інститут у Києві, вбачаючи свою основну місію в налагодженні культурної дипломатії між двома країнами. Пан Роберт має українське коріння, тож змолоду цікавився Україною, має власний погляд на деякі історичні події та персоналії. Наприклад, при співставленні картин Іллі Рєпіна та Юзефа Брандта, припускає, що «козак у шароварах» Рєпіна – проєкт москви…
Олена Олійник: Пане Роберте, ви були директором Польського інституту в Києві понад три роки. Чим займалися на цій посаді?
Роберт Чижевський: Зазначу, що Польських інститутів у світі понад двадцять. Їхнє завдання – популяризувати польську культуру за кордоном, налагоджувати міжнаціональні зв’язки, зберігати історичну пам’ять. Власне, це установи МЗС, які співпрацюють із Міністерством культури. Згідно з регламентом Інституту, головною метою моєї діяльності була «культурна дипломатія».
Ол. Ол.: А що таке, на вашу думку, культурна дипломатія?
Роб. Чиж.: Практично в кожній країні є посольства інших держав та дипломати, які розмовляють між собою на рівні політичних еліт. Це такий закритий «гурток», де, умовно кажучи, спілкування відбувається «за парканом», бо пересічній людині в посольство просто так не зайти, адже це «острівець» чужої країни. А культурна дипломатія працює з думкою суспільства – дуже важливою в демократичному світі, зі свідомістю людей. Вона відкритіша, різноманітніша і багатогранніша, ніж просто дипломатія.
Ол. Ол.: До цього призначення ви багато років працювали вчителем історії. Чому свого часу обрали саме цю спеціальність?
Роб. Чиж.: Я народжений у 60-х роках минулого століття, мої підліткові роки припали на розквіт «Солідарності». Наше покоління було першим незалежним поколінням у Польщі, яке зростало в часи, коли комуністична влада ослабла настільки, що не могла протистояти цій новій силі. А історія тоді була воротами в політику, серед наших політичних діячів багато людей із історичною освітою. Досі маю багато друзів з історичного факультету, на якому навчався, чимало з них стали держслужбовцями. Вибір історичного фаху був природним для тогочасної патріотично налаштованої молоді. Я не прагнув іти в політику, тож історія – це моя власна дорога до патріотизму, а також – моя життєва місія, адже дуже люблю навчати дітей. Навіть коли вже був директором Польського інституту в Україні, провадив безкоштовні заняття онлайн, бо хотів когось навчати. Багато моїх випускників добилися в житті успіхів, мій заступник в Інституті – теж колишній учень.
Ол. Ол.: Ви любили свою викладацьку роботу. Чи легко було вмовити вас перейти на державну посаду?
Роб. Чиж.: Справді, мені це рішення далося непросто. До цього я ніколи не працював посадовцем. Це, вважаю, велика відповідальність, бо в моїх руках опинилися державні кошти, тобто податки людей. Але один із моїх давніх друзів, який обіймав високу посаду в польському Міністерстві закордонних справ і до якого я часто звертався з різними проханнями на кшталт «давай зробимо в Україні оце, а потім іще оте…», сказав мені: «Слухай, ти так уболіваєш за Україну!.. Якраз з’явилася вакансія і така можливість: їдь в Україну, зміцнюй культурні зв’язки наших країн». І я погодився.
Ол. Ол.: Україна вам не байдужа, бо маєте українське коріння? Розкажіть про свій родовід і про те, як його вивчали.
Роб. Чиж.: Моє прізвище – це прізвище моєї мами Ольги, яка родом із Підляшшя (приблизно сто кілометрів від Варшави). Ще в дитинстві я їздив до бабусі по материній лінії. Бабуся жила сама, бо дідусь Григорій, який був українцем, помер давно, ще до Другої світової війни (моїй мамі тоді було всього чотири роки). Про нього на згадку залишилися деякі речі. Наприклад, українська абетка з дитячими віршами, підручник української мови. Мама пам’ятала слова пісні «Реве та стогне Дніпр широкий», змісту яких зовсім не розуміла, бо не знала української.
У тому будинку зберігалося багато українських книжок, журналів – ними можна було встелити підлогу великої кімнати! А в численних шухлядах письмового столу містилася купа паперів, медалей. На жаль, тоді я був дитиною і не надавав їм значення. Коли бабуся померла, її будинок (він був дуже старий) зліквідували, а перед тим – або викинули, або спалили і книги, й папери як непотрібні. Зберегти вдалося дещицю. Зокрема – кілька світлин, серед них одна дуже цінна для моєї родини – світлина українських учасників Другого зимового походу, яку я відсканував і віддав українським дослідникам. Пам’ятаю її в українських підручниках історії, а виявилося, що маю оригінал! До речі, та світлина була за склом, і коли я її вийняв, то ззаду рукою діда було написано, хто де стоїть – імена й прізвища. Мені сказали, що це фото – безцінне.
Пригадую також, у дитинстві грав у війну й одягав дідову шапку. Зі світлин я потім зрозумів, що то козацька шапка часів Другого зимового походу. Крім того, у родині розповідали про дідову шаблю, яку хтось колись позичив і не віддав… Казали, що мій дід Григорій був українським офіцером (полковником), поляком із України. Після поразки української держави він приїхав до Польщі і служив у польській армії. Разом із ним сюди приїхав і його рідний брат Микола.
Ол. Ол.: Про дідового брата теж щось відомо?
Роб. Чиж.: Так, із бабусиного будинку мені вдалося врятувати чотири номери українського журналу «Табор». Я їх досить довго не міг прочитати, бо тоді ще не знав мови. Та потім, коли вже вивчав її, в одному із журналів прочитав привітання від редакції підполковнику Миколі Чижевському з оказії укладення шлюбу. Він теж свого часу був українським офіцером, але після війни став відомим металургом, працював у Кракові в Гірничо-металургійній академії. Його нащадки зараз живуть у Кракові (у нього був один син).
Десь років двадцять тому я знайшов інформацію і про двоюрідного брата мого прадіда Павла – Дмитра Чижевського, родом із Наддніпрянщини (поблизу Кропивницького) – мабуть, найвідомішої постаті нашого роду. Про нього писали книжки. Це великий український філософ, філолог, його меморіальна дошка розміщена на жовтому корпусі Інституту імені Шевченка в Києві; на Кіровоградщині є бібліотека, названа його іменем. Він стверджував, що походить із польської шляхти. В історії про Дмитра Чижевського написано, що один із його предків у першій половині вісімнадцятого століття отримав грамоту від цариці, при дворі якої співав, та землю й село на Полтавщині (село Ципки під Гадячем). Із цього села мої безпосередні предки – прадід Павло – батько мого діда Григорія та його брата Миколи. Прадід Павло теж був відомою людиною в Україні.
Ол. Ол.: Чим саме прославився ваш прадід?
Роб. Чиж.: Він був комісаром Центральної Ради (тогочасного парламенту), заснував український гурток у царській думі. Володів кількома цегляними заводами (маю раритет: цеглину з його заводу, позначену літерою «Ч»). Мій прадід хотів зробити Україну більш західною державою, розвивав виробництво, торгівлю. За проукраїнську позицію пройшов Сибір, в’язниці, тому змушений був виїхати за кордон разом із синами. Сини залишилися в Польщі, а він поїхав до Швейцарії. Там мій прадід зустрічався з Драгомановим – своїм земляком із Полтавщини. Нащадки його сина Миколи перепоховали останки прадіда у Кракові. Іще мене надзвичайно вразила історія дружини прадіда – Софії, моєї прабабусі. Коли він виїхав до Швейцарії, вона залишилася в Україні.
Ол. Ол.: Що з нею сталося?
Роб. Чиж.: У мене в Польщі є друзі з української спільноти. Один із них реконструює історію Чорних запорожців, із часів Петлюри. А сам родом із Гадяча – звідки й моє коріння. Якось вирішили поїхати туди разом. Дорогою я запропонував звернути в село Ципки: а раптом віднайду там сліди свого роду? Мій друг зателефонував директорці тамтешньої школи, ми зустрілися. Вона сказала, що прізвище Чижевських у селі відоме. Виявилося, в мого діда Григорія, крім брата Миколи, був іще один брат, молодший: коли прадід Павло виїхав до Швейцарії, він залишився в Україні разом із матір’ю, моєю прабабусею Софією. Про неї казали, що вона була дуже талановитою, мала неабиякі здібності до математики. Однак, покохавши свого Павла, покинула навчання. Вона померла під час Голодомору. Її поховали десь просто на подвір’ї садиби, в кущах. У тому місці хочу поставити пам’ятний знак на честь прабабусі. Думаю, треба її останки з-під тих кущів перевезти до Кракова і поховати поруч із прадідом. Це моя ще незавершена справа.
Ол. Ол.: Голодомор – то наш спільний біль…
Роб. Чиж.: Так, адже тоді вимирали й польські села в Україні. Тому, вважаю, у створеному в Києві музеї Голодомору слід помістити про це хоч якусь згадку, хоч невеличку експозицію десь у куточку. Польська делегація обов’язково туди навідається, запалить свічки… Між нашими народам взагалі дуже багато спільного. Окремо від мого родоводу, я цікавився Україною як поляк, відкривав для себе її неймовірну історію.
Ол. Ол.: Коли ви вперше побували в Україні?
Роб. Чиж.: У Львові побував іще студентом, а потім, уже в дев’яності роки минулого століття, – коли працював учителем історії. У нашій школі був священник, який колись викладав у одній із житомирських шкіл, звідки зберіг контакти. Ми вирішили подзвонити туди й налагодити співпрацю між польською та українською молоддю. Розмовляли польською, бо в тій школі учні вивчали польську мову. До речі, гімном тієї школи тоді вважали «Червону калину». Уявляєте, майже тридцять років тому ця пісня була популярна у молоді! Зрештою, ми зробили спільний проєкт, заснований на історії двох країн. До нас приїжджали українські учні, ми організовували їм екскурсії Польщею; потім наші школярі відвідували Україну. Я потоваришував із учителькою тієї школи – пані Любою. Разом із нею та її учнями ми об’їздили чимало українських міст і сіл. Пробувши кілька днів у Житомирі, сідали в автобус та їхали досліджувати певну частину України. Так одного разу ми опинилися у селищі Базар, історія якого вражає. Але про нього навіть в Україні знають далеко не всі.
Ол. Ол.: На жаль, і я не пригадую…
Роб. Чиж.: Ще до моїх поїздок в Україну я дивився документальний фільм «Важке братерство» про союз Пілсудського та Петлюри. Наприкінці фільму згадується Другий зимовий похід. Дослідник на мапі показує містечко Базар і каже, що саме тут відбувся останній бій українських повстанців проти більшовиків. Повстанців залишалося трохи більше трьохсот, серед них були й поляки. Більшовики запропонували їм або перейти на бік Червоної Армії, або померти. Всі обрали смерть. Коли їх убивали, вони співали «Ще не вмерла України…» Повстанців, серед яких були ще живі, кинули до спільної могили, і більшовики по тій могилі проїхалися кіньми, міцно втоптали землю, аби ніхто не вибрався…
Це був 1921 рік. Розумієте, якби тоді перемогла Українська армія, не було б Голодомору! Та ці події ще й пов’язані з моїм родом. Мій дід Григорій на той час очолював загін українських артилеристів, як я вже говорив, – був офіцером. Тепер уже я знаю точно, що оті триста повстанців тримали оборону, аби штаб української армії міг повернутися до польських кордонів. І дідусь тоді повернувся поранений, лише зі своїм ад’ютантом. Тож можна сказати, що ті люди, які свідомо пішли на смерть, але не зрадили Україну, врятували й мого діда, мій рід! Ми потім приїздили до Базару з православним та греко-католицьким священиками, вони провели там панахиду за загиблими. Історичне значення битви бід Базаром можна порівняти хіба що з Крутами.
Ол.Ол.: Справді, неймовірна історія. Ви побували в багатьох куточках нашої країни?
Роб. Чиж.: Так, я їздив Україною, яка змінювалася на моїх очах, адже спочатку вона рясніла радянською символікою.
Ол.Ол.: Мабуть, це впадало в очі ще й тому, що в Україні вже була проголошена незалежність?
Роб. Чиж.: Пригадую, їхав вулицею Шевченка в Києві – і чи не на кожному стовпі бачив радянську зірку. Такі зірки містилися на багатьох урядових спорудах, на Будинку профспілок у столиці. І не тільки символіка СРСР дивувала, а й імперська. Особливо багато помічав пам’ятників Суворову. Для мене як для варшавця це було неприпустимо, адже під час повстання Костюшка Суворов дав наказ вирізати східну частину Варшави майже до ноги. Я повсюдно бачив агентуру Кремля в Україні.
Ол. Ол.: На вашу думку, чому Україна, ставши самостійною державою, не змогла швидко провести реформи й розвинутися так, як це вдалося Польщі?
Роб. Чиж.: В Україні існує рак, який вразив суспільство, – олігархи. Кілька років тому я був на Полтавщині, їхав селами у вотчину моїх предків – Гадяч. Селами, адже дороги до Гадяча зруйновані важким сільськогосподарським транспортом, а селяни ставлять арки, щоби їм перешкодити, тому в селах збереглися дороги ще більш-менш нормальні. Чому так? Бо орендар того поля, до якого їдуть трактори і комбайни, живе не тут, іноді – навіть не в Україні, а десь у Парижі чи в Дубаях. Йому байдуже, що відбувається в селі. Він не хоче там кращих доріг, школи, лікарні, свої кошти витрачає за кордоном, а не в Україні. Та ще й лізе в політику. Щоб стати депутатом Верховної Ради, треба мати чималі гроші на виборчу кампанію. Це означає, що політика закрита для пересічних людей. Туди не потрапляють ті, хто справді хочуть змінити свою країну на краще. Отже, польський політикум формували гуманітарії, а український – люди, в яких багато грошей.
Ол. Ол.: Чи можна змінити цю ситуацію, як вважаєте?
Роб. Чиж.: Як зробити, щоб земля була в руках людей, які подбають про неї і про село? Можливо, давати її ветеранам, що повернуться з війни. По двадцять гектарів, скажімо. Для ведення господарства надавати їм кредити. І тоді сформується середній фермерський клас не лише у великих містах, а й у маленьких у селах. Це мають бути невеликі підприємства, фермерські господарства.
Я прихильник середнього класу. Після долучення Польщі до ЄС багато поляків із грошима поверталися з-за кордону додому, де залишилася їхня земля, і вкладали в неї кошти. Тепер там є і дороги, й тротуари, і школи гарні, бо їхні діти в цих школах навчаються. Такі власники землі й самі в достатку живуть, і про свою малу батьківщину дбають. Можна сказати, що таким чином почала розвиватися локальна селянська Польща. В Україні ж по столиці їздять авто, за які ціле село можна купити, а державних коштів, щоб дороги відремонтувати, – немає. Це і є олігархія. У селах люди бідні, мають машини, старші від своїх власників, понад дорогою сидять бабусі, які продають помідори та яблука. А ось молоко й сир уже не продають, бо тримати корову не в змозі – то стало дорогим задоволенням. Я завжди зупинявся біля тих бабусь біля дороги і щось купував у них, бо розумів, що це, можливо, єдиний їхній прибуток. Цей розкол суспільства, де з одного боку дуже багаті, з іншого – дуже бідні, і є причиною невдач після здобуття незалежності. Взагалі, це загроза для будь-якої держави.
Ол.Ол.: Європейський Союз у обмін на реформи серйозно допоміг Польщі стати такою, якою вона є сьогодні.
Роб. Чиж.: Так, але хочу сказати й про те, чим може пишатися Україна і чого не має Польща. Колись у нас були заводи – з виробництва автомобілів, кораблів, танків, літаків, будівельних машин. Зараз їх не маємо, бо коли нас брали в ЄС, то однією з неформальних умов поставили призупинення виробництва взамін на фінансову допомогу, що було вигідно для держав, які вже давно перебували в Євросоюзі. Тобто ЄС надав нам фінансову допомогу, а ми їм – наш ринок. Багато поляків тоді втратили роботу. Довелося потім ті підприємства відновлювати з нуля, і не всі відновили. Власне, це польська дискусія, бо це була частина плану Бальцeровича. Україна ж має свої потужні заводи. У Харкові запрацювали військові, у Дніпрі виробляють ракетні двигуни, різні електроінструменти тощо. Тож коли йтимете в Євросоюз, треба пам’ятати, що не слід жертвувати великими підприємствами. Не тільки тому, що це значні прибутки до бюджету, але й робочі місця, зокрема – для інженерів. Не буде роботи – вони виїдуть, а на навчання нових потрібен значний час. Пригадайте, колись Україна відмовилася від ядерної зброї, і вже зараз в Україні немає інженерів-ядерників.
Ол. Ол.: Як вважаєте, повномасштабна війна згладила історичні розбіжності між нашими країнами, чи все залишилося як було?
Роб. Чиж.: В Україні часто кажуть: давайте залишимо історію історикам. Так не можна. Чому? Існують дві історії – академічна, університетська, з якою працюють професійні історики, виконуючи науково-дослідницьку роботу. А є інша, яку можна вважати частиною національної свідомості. Вона більш подібна до легенд, закарбована в художній літературі. Щоб нація існувала як нація, вона повинна мати свою історичну пам'ять. Ніщо так не об’єднує людей, як мова та історична пам’ять. У нас із вами (говорю про наші країни) вона іноді протилежна, іноді спільна й болюча. Скажімо, поляки кладуть квіти до пам’ятника Яремі Вишневецькому, а він, із сучасної точки зору, був русином, українцем. Для українців герой – Хмельницький, який мав шляхетський польський герб. Тому ми приречені до якоїсь дивної суперечки. Після Другої світової війни комуністи викинули зі своїх домівок понад півтора мільйона українців і поляків: шістсот тисяч українців переселили із сучасної Польщі в Україну, а сімсот тисяч етнічних поляків – з України до Польщі. Це – людські трагедії, що торкнулися наших народів. Також велика і спірна тема – Волинська трагедія, яку можна розглядати під різними кутами. Але сьогодні нам не потрібні протиріччя, варто концентруватися на речах, що об’єднують, перебудовувати й створювати спільні міфи.
Ол. Ол.: Що ви маєте на увазі під створенням міфів?
Роб. Чиж.: Свої міфи нам віками підсовувала росія. Уже в дев’ятнадцятому столітті в Україні все ідентичне й національне перебувало під забороною: імперія визначала, що українцям можна пам’ятати, а що ні. А пам’ятати дозволяли, скажімо, Гоголя, його «Тараса Бульбу», хоча цей твір – абсолютна історична брехня з явними антипольськими мотивами. Пам’ятаєте відому фразу: «Ну що, синку, допомогли тобі твої ляхи?» Я б не порушував цієї теми, але коли дивився фільм «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва, почув цікаву дискусію між персонажами Серпнем і Мажором. Мажор пишався тим, що Гоголь народився на українській землі, а Серпень – націоналіст і вчитель історії, говорив: «Ні, він створював російські міфи! Треба його викинути з нашої літератури». Це означає, в суспільстві все ж таки існує думка, що з цим треба щось робити.
Ол. Ол.: Отже, Гоголь, на вашу думку, був придворним письменником?
Роб. Чиж.: Безперечно. Хто такий Шевченко для України? Великий поет, пророк, така потужна особистість, яких у світі мало. А Гоголь сказав, що його поезія «пахне дьогтем», тобто, занадто селянська, бо писана українською мовою. На думку Гоголя, треба було писати «вищою», російською. Коли Шевченка заслали на Урал, Гоголь за царські кошти в Італії переробляв свого «Тараса Бульбу».
Зважаючи на всі ці факти, я був трохи розчарований таким випадком, про який зараз розповім. Ми з командою Польського інституту та українськими друзями зробили подію – річницю перемоги під Хотином: в одязі сімнадцятого століття провели так звану Хотинську ходу в Києві, співали пісні часів Сагайдачного. І раптом молодий журналіст, який стояв поруч і якому все подобалося, говорить до глядачів у прямому ефірі: «Слухайте, шкода, що не всі сюди прийшли, тут так цікаво, я зараз почуваюся, як у фільмі «Тарас Бульба». Це означає, що молодь про історію сімнадцятого століття досі «мислить Гоголем». І знову в голові спливає фраза: «Ну що синку, допомогли тобі твої ляхи?» А таки допомогли! Ось прийшла в Україну велика війна – і Польща прийняла у свої обійми мільйони українців. Але і в ці важкі часи, на мою думку, чомусь у хибному напрямку продовжують зміщувати історичні акценти.
Ол.Ол.: Про що йдеться?
Роб. Чиж.: Наприклад, фільм «Довбуш». Я дуже поважаю режисера цієї картини, він також зняв чудовий фільм «Поводир». Та й «Довбуш» – цікавий, романтичний, із гарними акторами. А ще – з явними антипольськими мотивами, бо там ідеться про повстання українців проти Речі Посполитої. Як історик запевняю, сюжет фільму – історична вигадка: гуцули у вісімнадцятому столітті не воювали з поляками. І ось режисер приходить до мене і запитує: «На вашу думку, як поляки ставитимуться до цього фільму?» А як вони мають ставитися? У вас війна з росією, а ви знімаєте фільм про ворожнечу з поляками. Не розумію цього. Ми збираємо вам гроші на танки, а ви знаходите великі кошти на ось таке кіно. Воно стає частиною свідомості українців, і, переглянувши його, вони вже вважають, що історично ми – вороги. Навіщо це нам? У той же час виходить невиразний фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри» – про історичну постать, яка справді варта уваги. А чому в Україні досі немає фільму, скажімо, про Конотопську перемогу над росією? У наших країн багато спільних масштабних справ, але про них – жодного фільму. Бо в радянському союзі було заборонено знімати подібне, і українці досі не можуть морально подолати ту заборону.
Ол. Ол.: А щодо міфів…
Роб. Чиж.: Так, повертаючись до міфів. Ілля Муромець – український чи російський богатир? Український! У часи Київської Русі він обороняв Київ, похоронений у Києво-Печерській лаврі. Але росіяни кажуть: Муромець – наш, бо з Мурома – російського міста. Крім того, вони створили мультик про трьох богатирів, безкоштовно доступний в інтернеті. Українська дитина подивиться його, а потім побачить пам’ятник Іллі Муромцю, встановлений у Києві в 2018 році, де навіть не зазначено, що він – із українського міста, і подумає: о, російський богатир. Тож краще було написати на пам’ятнику «Ілько Муровлянин», що більше відповідає дійсності. До речі, вже під час цієї війни росіяни назвали один зі своїх бомбардувальників «Ілля Муромець».
Йдемо далі: «Слово о полку Ігоревім». Зазирнімо у витоки історії дванадцятого століття: хто такий князь Ігор? Він служив у армії Андрія Боголюбського, відомого тим, що у 1169 році на чолі великої армії одинадцяти північних князів організував перше в історії Русі розорення Києва. Унаслідок цього в Київську Русь прийшли чужинці з території сучасної росії. То князь Ігор національний герой? Скоріше, його ідеалізували в підручниках історії радянських часів – і так і залишилося до сьогодні.
Вважаю, треба вчити історію, заглиблюватися в неї, шукати справжніх героїв і акцентувати на тих, які справді виступали за свободу та єдність України, їх багато. І найчастіше – вони були по один бік барикад із поляками. Тому про них також треба знімати фільми, мультфільми, писати казки й повісті чи романи, вивчати в школі. Навіть розробляти комп’ютерні ігри, які швидко й чудово «заходять» молоді. Ось що я маю на увазі, коли говорю про створення спільних міфів. До речі, на мою думку, образ такого собі «козака в шароварах» – також проєкт москви.
Ол.Ол.: Чому ви так вважаєте?
Роб. Чиж.: На Майдан я приїхав уже після завершення Революції Гідності, коли ще працював учителем історії. Чомусь із тих часів мені найбільше запам’яталися запах згарища і плакат «Не всі народи однакові», де з різних боків містилися репродукції картин Іллі Рєпіна «Бурлаки на Волзі» та «Козаки пишуть листа турецькому султану». Одна символізує поневолення, інша – свободу, майже анархію. Чому анархію? Бо як там зображені козаки? Напіводягнені, у шароварах, від них із цієї картини пахне горілкою, обличчя необтяжені інтелектом. Вони чимось схожі на розбійників. Це – російська уява демократії (хаос і горілка), і такими козаків зобразив російський художник.
Інша справа – козацькі картини поляка Юзефа Брандта, його «Повернення козаків», «Молитва в степу», «Козацьке весілля», «Обоз запорожців», «Козак на коні», «Козак із дівчиною біля криниці», «Привітання степу» – моя улюблена. … Їх багато. І я плекав проєкт про Брандта, який назвав «Художник козаків». На жаль, він незавершений. Юзеф Брандт – художник дев’ятнадцятого століття, представник мюнхенської школи. І він знайшов для себе тематику: тридцять відсотків усіх його картин – про запорізьких козаків. У Брандта вони мужні, звитяжні, сміливі в бою, не п’ють горілки. До того ж, у майстерні художника було багато артефактів сімнадцятого століття, які він писав із натури. Кращих картин про козаків немає! А ми чомусь пам’ятаємо лише козаків Рєпіна… Крім того, Рєпін писав російського царя. Я його поважаю як митця, але він був радше придворним художником, тож картини Рєпіна, вважаю, теж частина імперської російської пропаганди.
Ол. Ол.: Так, справді, картини Брандта дуже цікаві. Навіть трохи дивує, що польський художник із Варшави був таким прихильником запорізьких козаків. Та якщо говорити про сучасніші проблеми, як нам позбутися радянського спадку, окрім перейменування вулиць та населених пунктів?
Роб. Чиж.: Росіяни століттями формували історичний контент на українських територіях і сіяли ворожнечу між нашими народами. У Галичині в дев’ятнадцятому столітті існувало прислів’я: краще втопитися в російському морі, ніж у польській калюжі, яку «пустили в народ» росіяни… Пам’ятаю нашу розмову з представником українського Інституту національної пам’яті. Я йому кажу: «Маємо багато спільного в історії, наприклад, вважаємо, що Друга світова почалася у 1939-му, а не в 1941-му, як каже росія. Коли у 1939 році почалася окупація Польщі, українські солдати воювали в польській армії. Що про це відомо? Майже нічого. Також цілий полк гуцулів розбив батальйон СС під Львовом. Ось, маєте першу українську перемогу – беріть цей факт, увіковічнюйте його в пам’ятниках. А він такий: «Це польський імперський підхід». Я йому: «У Києві за двісті метрів від Інституту маємо Площу перемоги і велику радянську зірку. Ти цього не помічаєш?» Він відповідає: «З тим тяжко воювати!»
З цього приводу згадався анекдот. Ніч, один чоловік ходить вулицею, дивиться собі під ноги. Другий питає: «Щось загубив?» «Так». «Тут загубив?» «Ні, он там». «А чому тоді тут шукаєш?» «Бо тут ліхтар світить, видніше». Отже, воювати легше з «польським імперіалізмом», ніж із заскорузлою радянщиною. Умовно кажучи, з кожної української шафи випадає щось російське. Українці намагаються позбутися цього. Але цього занадто багато, ще на два-три покоління вистачить... Є в Києві Інститут Довженка. Безперечно, Олександр Довженко – талановитий режисер, але, разом із тим, друг Сталіна. Про що його знаменитий фільм «Земля»? Про те, як куркулі вбили тракториста-комуніста і батько вбитого відмовляється від похорону в церкві. А тоді більшовики руйнували церкви, переслідували священників, і Україна була на порозі Голодомору. Друга дружина Довженка – росіянка, його похоронили в москві. То він, скоріше, оспівував радянський союз, а не Україну. Це трагедія, що багатьох українських митців і досі тягне до радянщини. Я навіть неодноразово вступав у полеміку з цього приводу. Якось побачив у музеї картину, датовану 1933 роком. На ній зображені щасливі колгоспники, які йдуть із поля. Не витримав, запитую директора музею: «Невже так виглядало українське село під час Голодомору?!» А він відповідає: «Так це ж художництво!» Я ж вважаю, що мистецтво – це одночасно пропаганда. Що ж виходить? Згідно з цією картиною, Голодомору не було, як і стверджує росія.
Ол. Ол.: Коли розпочалася повномасштабна війна, ви були в Києві?
Роб. Чиж.: Так, і бачив, як усе починалося – це було жахливо. Хотів залишитися в Києві разом зі своїми друзями-українцями, але мав евакуювати Інститут – документи, архіви, техніку. Я виїхав 24 лютого2022-го, але вже у травні повернувся. І тоді ж почав шукати нове місце для Інституту, бо до цього він містився у напівпідвальному приміщенні. Зараз Польський інститут у Києві – це окрема будівля з великим потенціалом. Смію стверджувати, що без моїх зусиль до сьогодні не відбулося б його відновлення.Зараз Інститут має кіно-театральну залу на п'ятдесят осіб, галерейну та конференц-залу. Об'єднавши кілька приміщень, ми створили нову бібліотечну залу (удвічі більшу за попередню). Є також приміщення, яке служить укриттям... У моїх планах було зовнішнє впорядкування Інституту, та ще багато всього. Але, на жаль, із травня цього року моя місія призупинена.
Ол. Ол.: Пане Роберте, повертаючись до початку нашої розмови: чим найбільше пишаєтеся за час на посаді директора Польського інституту в Києві?
Роб. Чиж.: Польсько-українські культурні відносини мають фундаментальне значення для обох наших спільнот. Насамперед я прагнув, щоб не лише митці (письменники, поети, скульптори, художники), але й прості українці більше знали про Польщу, про її видатних людей, хотів розширити коло нашої спільної історії, пам’яті. Для цього започатковував різні проєкти.
Наприклад, хотів ближче познайомити українців із польським видатним художником Єжи Новосельським. Він розмовляв із Господом своїми іконами. Ціла низка проєктів із Новосельським в Україні була успішною. Ми влаштовували зовнішні виставки його робіт перед православними церквами: у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові; потім – перед греко-католицькими та римо-католицькими храмами. Крім того, у Києві перед Святвечором за моєї ініціативи розмістили привітання киянам у метро – великі біл-борди з іконами Новосельського.
Ми робили й інші зовнішні виставки – різні, які б об’єднували дві наші культури. Наприклад, про українських громадян польського походження, які загинули в цій війні. Іще одна – «розмова» двох художників-плакатистів – Андрія Єрмоленка й Войцеха Коркуча. Для нефахівців їхні плакати настільки подібні, що виникає враження, ніби їх створювала одна людина. Обидвоє обігрують зовнішність путіна: плакати жорсткі, викривають всю сутність російського тирана. Цю виставку ми робили разом із Музеєм сучасного мистецтва в Польщі, спочатку плакати експонували в Польщі, потім я їх роздрукував і відбулися зовнішні виставки в різних містах України. Також я мріяв зробити історичну бібліотеку Польського інституту й залучити в неї, зокрема, три видання.
Ол.Ол.: Розкажіть про них.
Роб. Чиж.: Почну з кінця. Третя книжка – Анджея Новака – знаного польського історика, який писав про Україну, але ніколи не був перекладений українською. Упевнений, його праці були б цікаві й українцям, бо він «витягає» такі історичні факти, про які в Україні не знають. Наприклад, пан Анджей знайшов лист Пилипа Орлика до керівників європейських держав (а це початок вісімнадцятого століття), де аргументував утворення козацької держави: для рівноваги й балансу сил, для безпеки Європи. Перекласти ці документи сучасною мовою – і вони знов актуальні. Пишучи про Переяславську раду, Новак знайомить нас із козацьким полковником Полікарпом Тугою, якого мало знають в Україні. А він воював у війську Хмельницького, аж доки той не пішов на союз із москвою. Тоді Туга виступив проти нього, сказавши, що воліє померти вільним козаком і нізащо не кланятиметься москві. Писав Анджей Новак і про імперську росію. Я подзвонив до нього і попросив зібрати всі його статті про російську імперію та об’єднати їх у книгу. Назву їй він придумав таку: «Як постала «імперія зла», а це – увага! – був 2021 рік. Книжка вийшла за кілька тижнів до початку повномасштабної війни.
Друге видання – американського історика Тімоті Снайдера, дуже відомого в Україні – насамперед завдяки книжці «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним», у якій він описав, як два тирани знівелювали вартість людського життя й спричинили страшні злочини проти людства, такі як Голодомор та Голокост. А ще він написав біографію Генрика Юзевского, визначної особистості, про яку мало знають і поляки, й українці. Це видання ніколи не перекладали українською мовою, тому на моє прохання американці виділили кошти на переклад, а я оплатив друк книжки. Хто такий Генрик Юзевський? Він був людиною Юзефа Пілсудського, під час польсько-українського союзу в 1920 році курував українські питання, дружив із Симоном Петлюрою. Юзевський став воєводою на Волині, де здійснив власний волинський проєкт, намагаючись підтримати культурне українство. Немає прямих досліджень, але, вивчивши його біографію, я майже впевнений, що він був підпільником і очолив спротив частини київських поляків, які виступили проти повстання більшовиків на Арсеналі. Польські націоналісти звинувачували його в тому, що він створив український націоналізм на Волині, а українські націоналісти намагалися його вбити, бо він – польський воєвода… Першою в моєму переліку є книжка колишнього польського посла в Україні – Генрика Літвіна, теж історика, про українські аспекти Люблінської унії та її наслідки.
Зроблене за понад три роки в Інституті можна перераховувати ще довго, але найбільшим своїм надбанням вважаю українських друзів.
Ол.Ол.: Можете їх назвати?
Роб. Чиж.: Хотів би сказати про всіх, та це неможливо, бо друзів багато. Хіба що зупинюся на найближчих. Це два українські музейники.
Юрій Савчук – директор музею Другої світової війни (я його називаю «власником найбільшої жінки» – монументу «Батьківщина-мати», що теж належить до музею). У тому музеї він організував виставку «Україна – розп’яття», з відвідування якої починають свій візит більшість закордонних делегацій. Уся виставка зроблена розумно: на вході – велика радянська зірка, а в неї втиснуте взуття – чоботи російських солдатів, які паплюжили українську землю. В інших залах – ікони, зібрані зі зруйнованих будівель, розміщені на підлозі; мінометні гранати, що позастрягали в стінах. Наступний зал, де під стелею – купол зруйнованої церкви, а під ним – недопалені свічки як символ людей, котрі загинули; є стилізація під окоп тощо. Окремий зал присвячений пам’яті загиблих дітей, сюди люди приносять квіти, іграшки. Виставка велика, а Юрій зробив її, можна сказати, власними силами.
Другий музейник – Максим Остапенко. Про Макса я жартую, що на його прикладі можна показати, як із кошового отамана стати архімандритом. Спочатку він був директором музею на Хортиці (тоді ми й розпочинали співпрацю), а потім його призначили директором Печерської лаври. Він говорить, що хоче зробити її серцем України, щоб це було одночасно і релігійне, й музейне місце пам’яті. Почувши таке, я вигукнув: «То це як Вавель у Кракові!» Максим Остапенко хоче зробити героєм Лаври гетьмана Островського, який там похований: військовий, політичний, культурний і релігійний діяч, магнат, меценат. Такі персоналії зараз дуже потрібні українській історії. Крім того, коли почалася війна, Максим узяв у руки зброю і пішов у ТРО разом зі своїми працівниками. Він пишався, що на його формі був символ польських військових – значок із поєднанням літер PW, що означає «Polska Walcząca» – «Польща, яка бореться»
Я згадав цих людей, бо вони формують українську свідомість. У Максима Остапенка я багато дізнався про козаків, у Юрія Савчука – як за малі гроші робити гучну контрпропаганду. Максим – дослідник, Юрій – діяч. Обох дуже поважаю. А також щиро поважаю всіх і вдячний усім, із ким співпрацював: якщо зараз усіх згадаю, то вийде перелік на кілька сторінок, боюся когось забути.
Та все ж згадаю ще одного, дружбою з ним щиро пишаюся: це – Тарас Компаніченко – культурний та церковний діяч, композитор,мультиінструменталіст, історик-дослідник, а тепер ще й захисник, бо служить у лавах ЗСУ, куди пішов добровольцем. Власне, своїми друзями вважаю всю сім’ю Компаніченків – дружину Тараса Ніну, їхніх чотирьох дітей, для мене вони – взірцева українська родина. Тарас має ще одну місію, дуже нелегку, за яку я його ще більше шаную: грає на бандурі під час похоронів солдатів. Якось він плакав, розповідаючи мені про це, бо тих похоронів – безкінечна вервечка… Але він розуміє: для рідних важливо, що їхніх синів, батьків проводжають в останню путь саме так, по-особливому. Разом із Тарасом ми робили проєкт, що не потребував значних коштів, але видався чудовим. Тарас співав «Богородицю» (Гімн Першої Речі Посполитої), текст якої знайшов кирилицею – тому в ньому більше українських слів, аніж польських. І ми створили кількахвилинний фільм, де під цей спів шикуються солдати ЗСУ і готуються до бою. Він вийшов дуже переконливим, зворушливим, мотивуючим. Його можна знайти в інтернеті.
Ол. Ол.: Зараз ви пишете книжку «Моя Україна». Про що вона?
Роб. Чиж.: Зокрема про те, про що ми з вами говорили. Пишу книжку польською, для поляків, щоб вони, які і я свого часу, більше пізнали неймовірну Україну. Сподіваюся, колись книжку перекладуть українською. «Моя Україна» – це не твердження, і тим паче – не зазіхання на кордони сусідньої країни. Це – власні спостереження про Україну, тобто, вони тільки «мої». Тепер, коли я вже не посадовець, можу ділитися з читачами результатами власних освіти та досвіду.
Я пишу цю книжку, бо ми, поляки, знаємо Україну досить добре, але в прикро одновимірний спосіб. Ми тонемо в стереотипах, які слід розвінчати. Останнім часом українці приємно дивують усю Європу – своєю мужністю, освіченістю, вчинками. Але є й інші виклики. Наприклад, враховуючи межування кордонів, поляки більше знайомі з життям, побутом, поглядами мешканців західних областей України, де, як вони вважають, панують небезпечні націоналістичні наративи. Я не прихильник націоналізму як крайньої ідеї (і українського, й польського), але краще він, ніж радянщина, якої в Україні ще багато, і вона, на жаль, продовжує впливати на свідомість людей. Її слід викорінювати на всіх рівнях, будувати своє, цінувати власну історію, власних героїв. Це непросто, бо маємо інерцію та російських агентів повсюдно. Крім того, вважаю, кожному хочеться побачити себе очима інших, тож мої тексти можуть бути цінними і для українців; можливо, цей польський голос про Україну допоможе їм зрозуміти поляків.
Вкотре хочу підкреслити – у нас дуже багато спільного і в історії, і в культурі. Ось я маю футболку з портретом Григорія Сковороди. Він у своїх творах часто використовував словосполучення «злота вольность», підкреслюючи, що українці – вільні люди, громадяни, а не піддані імперії (до речі, про Сковороду я дізнався від Тараса Копманіченка, який переспівав багато творів філософа). І ці ідеї Сковороди нагадують мені засади тогочасної польської «злотої вольнощі». Отже, вкотре підкреслюю: між Україною та Польщею дуже багато спільного.
