Посестри. Часопис №144 / Національна містика. Із книжки «Історія польської літератури»

«Книги народу польського та пілігримства польського» дуже далекі не тільки від сучасного особистого відчуття релігійності, але й від сучасного розуміння демократії, повʼязаного з юридичними процедурами, вільними виборами, грою політичних сил. Однак завдяки цьому творові постать Міцкевича набула величезного розголосу серед тодішніх демократів у Франції, а особливо в Італії, адже письменник пропонував формулу колективної релігійності, відновленого християнства, що може принести визволення. Релігійні переживання суспільства в Італії, здавалося, були ключем до єднання і водночас поверненням до демократичних ідеалів перших християн, що обіцяли світові великі зміни.

«Книги народу польського та пілігримства польського» як літературний текст у польській традиції ожили – про них згадали під кінець Другої світової війни у виданнях Шотландії та Риму, що були призначені для солдатів польських збройних сил на Заході, проте надалі стали елементом суперечки про романтизм, яка постійно повертається.  

Цей глибоко демократичний твір, у якому представлено візію спільноти, що обʼєднує всіх як божий народ, і водночас релігійно натхненний текст – один із, без сумніву, «пророчих», що є тією частиною творчості Міцкевича, яка цікавить чомусь тільки істориків літератури, хоча трансформовані відлуння цієї проблеми з’являються в дискусіях ХХ і ХХІ століть.  

Іншою реакцією Міцкевича на духовну кризу еміграції було повернення у мріях до втрачених рідних просторів. Це, власне, твір «Пан Тадеуш», його називають «національною епопеєю». Поема складається з 12 книг, написана типовим для польського вірша епічним розміром – александрином. Визначення «національна епопея» зародилося з традиції. Уже перші читачі Міцкевича побачили зв'язок із жанром Гомера і водночас оприявнення образу ключової для польської культури шляхетської традиції, що століттями опиралася на двір – багатий шляхетський дім та звичаї цього суспільного класу.  

Дія «Пана Тадеуша» досить заплутана і більше наближена до роману, ніж до поважної традиції епічної поеми. Тут немає славетних героїв, історичних постатей (на тлі подій згадано про похід Наполеона на Москву та надії, повʼязані з цим походом), мотиви вчинків героїв людські, зосереджені навколо майнових конфліктів, амбіцій та еротики. Ось після кількох років навчання у Вільні в рідний краї на Німані (тобто рідний край Міцкевича) до села Сопліцово повертається Тадеуш Сопліца – молодий панич. Звичайно, він невипадково має таке ж імʼя, як і Костюшко, якого вважають  героєм. У домі дядька, Судді, Тадеуш зустрічає чимале товариство. Спочатку він зворушений, адже опинився у рідних стінах, але у своїй давній кімнаті знаходить розкладене жіноче вбрання. Незабаром зʼявляється напіводягнена дівчина, але, перелякавшись, тікає. Так зароджується почуття, що розвиватиметься не без перипетій. Спочатку Тадеуш матиме романтичні стосунки з тіткою та водночас опікункою Зосі – Теліменою. Однак потім одружиться із Зосею. Завдяки цьому шлюбові припиниться конфлікт між двома родами та майнова суперечка. Згаданий у назві «zajazd» – це звичай вилучення майна з метою виконання вироку. Якщо він відбувався згідно з законом, то це був «zajazd», якщо без достатніх законних підстав, то «najazd». На практиці ця різниця була мінлива і суперечлива. 

Дія «Пана Тадеуша» відбувається у 1811-му і 1812 роках. У сусідський конфлікт втручається російська армія; на цьому тлі свою діяльність розгортає таємничий чернець, політичний емісар, який, як виявилося, є колишнім винуватцем суперечки між двома родинами. Наприкінці у Сопліцово розгортається велика історія – розпочинається наступ Наполеона на Москву. Тадеуш вирушає з військом, проте перед тим одружується з Зосею – спадкоємицею майна, за яке триває суперечка, – і обоє проголошують акт звільнення своїх селян: згідно з реформаторським духом поважають рівноправʼя громадян.  

У поемі зʼявляються різноманітні описи звичаїв. Бенкет, полювання, збирання грибів і зібрання в корчмі – це виразні елементи дії, яка розгортається так, щоб точно змалювати «jak to za dawnych czasów bywało», хоча дія в поемі не стосується далекої історичної епохи, а охоплює часи, які Міцкевич памʼятав із юнацтва. Поема презентує низку виразних постатей, серед яких Тадеуш і Зося вимальовуються досить нечітко. Бачимо постать єврея Янкеля, який має якнайкращі дружні стосунки з двором, підтримує прагнення свободи та виступає з концертом, граючи на цимбалах в’язанку мелодій, завдяки яким слухачі пригадують фрагменти з польської історії, що розпочинається полонезом на честь Конституції 3 травня, але трохи затьмарена музичним дисонансом – зверненням до трагічних подій Тарговиці – та завершується «Mazurkiem Dąbrowskiego» («Мазуркою Домбровського»). 

Тут є сварка за мисливських собак, дискусії на тему краси італійських краєвидів між екзальтованим романтиком Графом та закоханим у рідний край Тадеушем, протилежні думки щодо традиційного польського шляхетського вбрання, особливості якого досліджував Єнджей Китович у праці«Opis obyczajów» («Опис звичаїв»). Висвітлено звичаї хуторської незаможної шляхти, що жила в селах, а її матеріальне становище не відрізнялося від селян. Шляхта культивувала гербові традиції, її шанували власники майна, до яких належить господар дому, Суддя. Крім того, маємо тут перелік страв і звичаїв, повʼязаних із вживанням їжі. Виокремлено литовський холодник (у поемі – холодець – згідно зі східною традицією) – холодний суп на основі кисляку, популярний до сьогодні; той, хто його споживає, завжди згадує про «Пана Тадеуша». Деякі страви мали додаткове значення, наприклад, якщо хлопцеві, що сватає дівчину, подавали «czarną polewkę» («чорну поливку»), то це означало відмову. Крім того, перед споживанням їжі всі дотримуються спеціального церемоніалу і послідовно займають місця за столом, що віддзеркалює патріархальну ієрархію. Зібрані також дотримуються відповідного порядку, коли танцюють полонез – достойний шляхетський танець, або під час прогулянок; хоча ніхто не керує шляхетним товариством, усе відбувається «природно».  

«Пан Тадеуш» презентує патріархальний порядок як природний і близький до гармонійного з кожного погляду, він гарантує мирне вирішення конфліктів, щастя особистості та визначає взаємини людини і природи. І хоча Тадеуш крутитиме роман зі старшою Теліменою, тут не йдеться про романтичне кохання Густава з IV частини «Дзядів», що порушує суспільну структуру. Повага до давніх звичаїв забезпечує світовий порядок. Завдяки виразній суспільній структурі всі конфлікти завершаться у ХІІ книзі закликом: «Любімося!». Шляхта – це, згідно зі старопольським формулюванням, «пани-брати» незалежно від рівня заможності і рангу титулів, а взаємини у межах класу нагадують взаємини в родині. Про підданих треба піклуватися, а членом спільноти є також єврей Янкель, який ототожнюється з польською історичною нарацією та презентує її під час концерту. Надії, повʼязані з Конституцією 3 травня, зрада аристократії, драматичні події повстання під проводом Костюшка, патріотизм і намагання повернути незалежність – ось елементи цієї спільної оповіді.  

Позиція, що показана у творі «Пан Тадеуш» як зразкова, репрезентує бажання звільнити селян від кріпацтва. Постулат зміни відносин у селі і відмови від феодалізму, важливий у часи просвітництва, висували також демократичні польські партії, які діяли в конспірації та на еміграції. Це негативно вплинуло б на доходи двору, проте молодь добровільно відмовляється від привілеїв. «Пан Тадеуш» насамперед повертає читача до цього короткого моменту 1811–1812 років, коли здавалося, що за допомогою Наполеона може здійснитися сон про свободу. При цьому постійно зустрічаємо у поемі натяки, що цей світ уже минув: у назві зʼявляється «останній наїзд у Литві», а коли товариство танцює полонез, який веде Підкоморій, ми дізнаємося, що він, на жаль, «ostatni, co tak poloneza wodzi» («…останній… такий митець веде у полонезі вас!»). «Пан Тадеуш» – це ідеалістичний погляд у минуле, це опис його устрою напередодні зникнення. Однак у поглядах поета не домінує сентименталізм, натомість маємо потужну порцію гумору, а навіть трохи пікантних любовних пригод. Це був виклик для творчих читачів. Наприклад, так звана ХІІІ книга «Пана Тадеуша» – це кілька різних творів еротичного характеру, з якими Міцкевич не мав нічого спільного: тут або розгортається мотив зустрічі Тадеуша з Теліменою, або розповідається про першу шлюбну ніч із Зосею. З упевненістю можна ствердити, що це доказ того, як «Пан Тадеуш» впливає на всі органи відчуття, зокрема розвиваючи еротичну уяву. Спроба другого великого польського романтика – Юліуша Словацького – доповнити поему мала інший напрям: Зося тут має нагоду несподівано побачити Наполеона та соромʼязливо червоніє, наче пані Валевська.  

Повернення до минулого – це не політична програма, проте може втамувати жаль. Власне, таке ставлення поета до художнього світу поеми презентує «Epilog» («Епілог»), написаний коротшим віршем:  

O czym że dumać na paryskim bruku,   

Przynosząc z miasta uszy pełne stuku   

Przeklęstw i kłamstwa, niewczesnych zamiarów,   

Za późnych żalów, potępieńczych swarów!            

        

Одно все думать на паризькім бруку, 

Принісши з міста уші, повні стуку, 

Брехні й прокльонів, замірів безсилих, 

Сварок отруйних і жалів спізнілих! 

 

(Переклад М. Рильського)А. Міцкєвич. Вибрані поезії у перекладах українських радянських поетів, редакція М. Рильського. Київ: Радянський письменник, 1948. У цитованому виданні перекладів М. Рильського 2016 року «Епілог» відсутній.[1]   

Це ностальгійна спроба відродити ідилію за допомогою чарів поезії, ще раз поміркувати над цінностями сільського життя – фундаменту культури від старопольських часів; спроба, здійснена у великому місті емігрантом, що живе серед безрезультатних політичних суперечок про причини поразки повстання та програми на майбутнє. Сучасність – це жорстокий світ ХІХ століття, панування грошей і зиску. Тож не можна сучасні норми порівнювати із нормами ХІХ століття, ані також спільноту емігрантів – вона розрізнена, завзята, а новини з краю – «jakby z cmentarza» («наче з цвинтаря»). 

«Пан Тадеуш» – це барвиста картина суспільно-побутового життя на тлі природи, з одного боку, повʼязана з епопеєю, а з другого – з улюбленим письменником польських романтиків Вальтером Скоттом та його історичними романами, у яких великі історичні події становлять тло дії у творі. Господар дому, Суддя, трохи схожий на Пана Підстолія Красіцького, любить виголошувати філософські промови, наприклад, про природу ґречності, яку треба виявляти у ставленні до кожного, але до кожного – іншу. Закликав шанувати старі звичаї, обґрунтовуючи таким чином:  

Tym ładem, mawiał, domy i narody słyną,  

Z jego upadkiem domy i narody giną    

        

«Порядком держиться й сім’я, і двір, і дім,  

Без його ж падають у глибочінь неслави  

Народи і царі, державці і держави». 

Однак суддя не є головним коментатором подій, на щастя. З жанром епопеї пов’язаний початок «Пана Тадеуша», відома «Inwokacja» («Інвокація»), яку більшість поляків знають напамʼять: 

Litwo! Ojczyzno moja! ty jesteś jak zdrowie.  

Ile cię trzeba cenić, ten tylko się dowie,  

Kto cię stracił. Dziś piękność twą w całej ozdobie  

Widzę i opisuję, bo tęsknię po tobie. 

 

О Литво, краю мій! Ти на здоров’я схожа! 

Яка єсть дорога, лиш той збагнути може, 

Хто загубив тебе. Тепер, на чужині, 

Така ясна й красна зорієш ти мені!  

Чому «Литво»? Міцкевич походив із Великого князівства Литовського. У його творах неодноразово «польськість», «литовськість», а навіть «лехітськість» ототожнюються. Наприклад, у «Перегляді війська» з «Додатку» до ІІІ частини «Дзядів» ідеться про солдата, литвина, якого як поляка не любив командир, тому спеціально дав йому норовистого коня, щоб «лях» зламав собі шию. В «Епілозі» «Пана Тадеуша» йдеться про «матір Польщу», в «Інвокації» натомість зʼявляється згадка як про відомий образ Ченстоховської Божої Матері, так і про Остробрамську Матір Божу з Вільна, але насамперед про чудотворну ікону з Новогрудка.

Литва – це регіональне визначення. У розумінні Міцкевича Польща охоплювала Корону (центральну Польщу) та Литву, тобто Велике князівство Литовське. Міцкевич ніколи не був у Варшаві та Кракові, під час листопадового повстання перебував у Великопольщі. Моє пояснення ситуації має політичний характер: час, коли відбувається дія «Пана Тадеуша», і час навчання Міцкевича – відрізняються певним політичним відтінком, адже Литва належала до Західного краю (пол. «ziemie zabrane»), приєднаного до Імперії, натомість у центральній Польщі зʼявилося Князівство Варшавське, створене Наполеоном, а згодом – із ініціативи царя Олександра І – Королівство Польське. Обидва утворення, далекі від мрій поляків, мали, однак, власні конституції, якої не мала росія (її прийняття було постулатом декабристів).

«Литво, краю мій!» – це більш радикальна апострофа, що дозволяє уникнути помилкового порівняння з формами польської автономії в межах Імперії. Польський патріотизм на той час підтримував литовськість і традиції польсько-литовської унії та всієї Речі Посполитої. Литовський національний рух, повʼязаний із литовською мовою, лише формувався, як і український. Сьогодні, коли завершився процес формування національної ідентичності ще у ХІХ та зʼявилась незалежна Литва у ХХ столітті, це звучить архаїчно, і тому потрібно пояснювати у школі. Натомість це не заважає вважати Міцкевича своїм поетом не лише в Польщі (що природно, з огляду на мову), а й у Білорусі та Литві. Крім того, «Інвокація» містить прозору алюзію до фрашки Яна Кохановського «Na zdrowie» («До здоровʼя»). У цьому творі здоровʼя цінують тоді, коли його втратили. Тож лише втрата дозволяє правильно оцінити вартість чогось, що здавалося таким природним.  

«Пан Тадеуш» – це один із останніх творів у тривалій історії європейської епічної поезії, яку започаткував Гомер, продовжив Вергілій у «Енеїді», до яких звернулися поети італійського Відродження, а згодом Джон Мільтон у поемі «Утрачений рай». У польській літературі прикладом епічної поеми була «Wojna chocimska» («Хотинська війна») Потоцького. Протягом кількох століть мрія про християнський епос не полишала європейську літературу, поки у ХІХ столітті епос не поступився місцем роману. І з цього погляду «Пан Тадеуш» – «останній». Твір Міцкевича перекладено на декілька десятків мов, іноді по кілька разів, незважаючи на складне віршування (деякі перекладачі здійснили прозовий переклад). Серед великої кількості перекладів є надзвичайно довершені. «Пан Тадеуш» був представлений також у польському театрі, хоча лише частково; з огляду на фабулу, обсяг, образність і виразні постаті – це добрий матеріал для кіноверсій. Перша з них зʼявилася 1928 року (реж. Ришард Ординський), а наступну здійснив Анджей Вайда 1999 року (спільна польсько-французька копродукція) зі справжньою плеядою видатних польських акторів.